Історія Кримського ханства і Війська Запорозького неабияк пов’язана між собою сотнями видимих і невидимих ниток. Поверхневий погляд бачить в історії взаємин цих двох степових державних утворень лише нескінченну низку воєн і конфліктів. Насправді стосунки козаків і татар можна порівняти з відносинами гучних і неспокійних сусідів, які часто сваряться, часом б’ються, але нерідко і допомагають один одному, особливо у скрутну хвилину.
Однак спочатку криваві військові конфлікти у дикому степу були частим явищем. Саме виникнення Запорізької Січі було відповіддю на вторгнення кримців на українські землі. Очевидець писав, що ще в кінці XVI століття у прикордонних районах «кожен селянин, виходячи на польові роботи, завжди має рушницю на плечі і шаблю або тесак на поясі, бо вони дуже часто піддаються нападам татар і майже ніколи не бувають у безпеці від них».
Століття спільного проживання запорожців поблизу татарських кочовищ, регулярне спілкування, активна торгівля, військові походи проти спільних ворогів, все це наклало свій відбиток на життя і побут козацтва. Європейських мандрівників, які відвідували Запоріжжя, вражало, як багато козаки запозичили від своїх мусульманських сусідів. Участь кримських татар у Визвольній війні Богдана Хмельницького на боці українського козачого війська значно послабило ту ворожнечу, яка була раніше між запорожцями і кримцями.
Про це свідчить і такий епізод. Гетьман Самойлович в одному з листів, адресованих кошовому отаману Війська Запорізького Івану Сірку, дорікав останньому в тому, що козаки дозволяють татарам кочувати на їх землях. На це Сірко не без іронії відповів: «У них тепер недорід на траву… а коли ми, живучи з татарами по-сусідськи, допомагаємо один одному, то це розумному анітрохи не дивно».
Всупереч поширеній думці, запорожці вели активну і практично безперервну торгівлю не тільки з мусульманськими сусідами, а й навіть з багатьма європейськими країнами. Одним із головних предметів торгівлі були запорозькі коні, які славилися своєю витривалістю. За словами англійського мандрівника К. Рондо, кожен, навіть простий козак, мав по 10–20 коней. Що стосується козацької старшини, то, наприклад, полковник О. Ковпак володів стадом, яке налічувало понад 7000 коней.
Коні були предметом торгу або міни з кримськими татарами. Так само турки і татари купували у козаків багато риби. Червона риба осетрових порід продавалася в другій половині XVIII століття по 2–3 рубля за сотню. А перекупники вже перепродували її по 12 рублів за сотню. Риболовлею козаки займалися на Дніпрі, Південному Бузі та Азовському морі. Нерідко запорожці йшли на рибний промисел в землі кримських татар.
Зрозуміло, відносини між кримцями і козаками далеко не завжди були ідилічними. Під час військових походів відбувалися жорстокі сутички. Чимало запорожців потрапляло в полон до Криму і Стамбула. Частина з них відправлялася на галери, а дехто опинявся у тюрмах. 1678 року челядник московського посла в Стамбулі Ф. Яковлєв залишив у своїх записках розповідь про те, як в османській столиці він натрапив на українську церкву. Була ця церква при в’язниці, а служба там велася старослов’янською мовою.
Добре відома історія Роксолани, яка потрапила у полон і була продана в гарем султана Сулеймана. У неволі вона зробила блискучу кар’єру, ставши не лише дружиною султана, а й однією з найвпливовіших жінок Європи.
Менше відомо про пригоди запорізького козака Ю. Гаврилова, який потрапив у татарський полон під містом Кизикермен. Він був проданий в Крим, але зумів втекти. Був спійманий біля Перекопу. Потім знову проданий, але вже турецькому паші в місто Магалич, що на Мармуровому морі. Однак прагнення до свободи у Гаврилова, мабуть, було закладено в крові. Запорожець знову втік і зумів пробратися на голландський корабель, який йшов в Іспанію. Звідти він дістався в Амстердам, де сів на корабель, який доставив його в Архангельськ. «І в голландській землі і на кораблі, його Юшку (Юхима), за полонне терпіння, годували і напували і провозу (грошей) з нього не взяли». Лише через десять років полону і поневірянь козак Гаврилов знову побачив свою батьківщину — запорізькі степи.
1708 року гетьман України І. Мазепа підняв повстання проти російського царя Петра I. Його підтримали запорізькі козаки. У 1709 році гетьман разом із запорожцями приєднався до шведської армії короля Карла XII, який вів багаторічну війну проти Росії. Під час Полтавської битви шведи були розгромлені, а їх союзники — українські козаки, були змушені тікати.
Притулок козакам надали їх давні вороги — кримські татари і турки — на татарських землях в межиріччі Південного Бугу та Дніпра. Спочатку мусульмани були змушені навіть годувати козаків, щоб ті не померли від голоду. Збереглися османські документи, в яких докладно говориться про постачання зерна і борошна запорожцям за рахунок коштів, виділених османським урядом.
1739 року запорозькі козаки повернулися на свої споконвічні землі та відновили Січ. Але вже через 36 років вона була знову зруйнована за наказом імператриці Катерини II. Колись грізне козацтво знову перетворилося на біженців. Цього разу запорожці оселилися на нижньому Дунаї по сусідству з некрасівськими козаками, бунтівниками, які відмовилися визнавати офіційне російське православ’я. Тих запорожців, які не хотіли їхати за Дунай, російський уряд оселив на Кубані, землях, які раніше належали ногайцям.
Слідом за Запоріжжям Росія завдала удару Криму, знищивши державу кримських татар. А через кілька років після цієї події, розділена між Росією, Прусією та Австрією, загинула Річ Посполита, чия міць ще не так давно лякала Москву. Так крок за кроком Росія позбувалася всіх сусідів, хто заважав на її шляху до створення світової імперії.
З іншими матеріалами з серії «Історія Ісламу в Україні» можна ознайомитися за посиланням.
Олександр Степанченко спеціально для «Іслам в Україні»
