Круглий стіл у Львові - ще один крок у побудові конструктивних християно-мусульманських взаємовідносин

На сьогодні громада кримських татар у Львові складається з понад двох з половиною тисяч осіб, яких багатокультурний Львів відкрито прийняв, а тепер намагається краще пізнати і допомогти з адаптацією. Цей новий досвід співжиття ставить перед нами певні виклики, на які відреагували науковці, інтелектуали, громадські діячі, організувавши круглий стіл на тему: «Актуальні питання християнсько-мусульманського діалогу в Україні: львівський аспект». Захід організували Інститут громадянського суспільства, Інститут релігії та суспільства Українського католицького університету та мусульманська громада «Хатіджа».

Учасники круглого столу обговорювали різні аспекти мусульмансько-християнського діалогу, історичне та суспільно-політичне підґрунтя для такого діалогу, сучасні проблеми, досвід тощо. Наприкінці прийняли резолюцію, в якій закликали, з одного боку, забезпечувати права кримськотатарських мусульман, враховуючи їхні духовні та культурні потреби у своїй роботі, з іншого, — членів громади кримськотатарських мусульман пізнавати, враховувати та поважати культурні та релігійні традиції жителів Галичини. Пропонумо стислий огляд того, про що йшла мова під час круглого столу.

Голова ради Інституту громадянського суспільства Рустем Аблятіф у своїй доповіді розповів про негативні практики у ставленні до кримськотатарської громади, що існували донедавна в українській державі, зокрема, про створення духовного управління мусульман України на чолі з громадянином Лівану Ахмедом Тамімом, яким понад 10 років маніпулювали спецслужби, про так званий Таврійський муфтіят, який є активним прихильником окупації Криму, про перешкоди у виділенні земельної ділянки під мечеть у Сімферополі тощо. Рустем Аблятіф зазначив, що мусульман тоді не брали в прикордонні війська, в СБУ, у внутрішні війська через те, що вважали їх неблагонадійними. На його думку, ці негативні практики, що існували в українській державі, звичайно, треба забути.

Він розповів, що зараз близько 450 кримців воюють на сході України і боряться за те, щоб ми жили в незалежній, європейській Україні, де будуть враховані права всіх громадян, незважаючи на національність та релігію. Рустем Аблятіф подякував львівській громаді, мешканцям Львова і Львівської області, які з відкритим серцем прийняли їх.

«Про себе можу сказати, що та родина, в якій ми жили, стала нашою ріднею, незважаючи на те, що вони греко-католики, а ми — мусульмани. Я можу лише дивуватися, з яким терпінням, толерантністю вони нас прийняли», — сказав він. Позитивним прикладом відкритості і готовності до співпраці є те, що у Львові, в Центрі творчості дітей та юнацтва Галичини відкрили недільну школу для кримськотатарських дітей.

Татари відіграли значну роль у тому, як виглядає сучасний Львів

Історик, публіцист, перекладач, член капітули Незалежного культурологічного журналу «Ї» Андрій Павлишин, який був модератором теми історичне та суспільно-політичне підґрунтя для християнсько-мусульманського діалогу в Україні та Східній Європі, звернув увагу на те, що ідентичність Львова будувалася на антитатарській риториці і на антимусульманському дискурсі.

«Якщо ми візьмемо літописи XIII–XIV століття, то левова частка інформації у них про те, що на місто напали татари. Йшлося, звичайно, про монголо-татарів, які мають відношення до киримли, як Московія до України, та все ж такий стереотип утвердився у свідомості людей. Місто Львів було засноване як форпост проти атак мусульманського сходу на ці терени. З XIV ст. і аж до 1695 року тривали постійні війни з мусульманами, вигнання їх з міста, перейменування вулиці Татарської та інші речі, які потім переказувалися вчителями історії», — заначив Андрій Павлишин.

Він також нагадав, що татари відіграли значну роль у тому, як виглядає сучасний Львів. Щоправда, вони служили лише інструментом у руках великого литовського князя Вітаутаса, який у династичних війнах з польськими королями у 1353 році дощенту спалив Львів, від якого не залишилося нічого. «Вирішив потім надати місту Магдебурзьке право, щоб було його кому відновлювати і перемістив його туди, де центр міста перебуває зараз. В цій локації у 1382 році з’явилася вулиця Татарська, де мешкали, очевидно, литовські татари. У 1401 році вулицю перейменували».

Литовські татари є найстарішою татарською діаспорою у світі

Адас Якубаускас, доктор наук з університету Миколаса Ромеріса, який представляв спілку громад литовських татар, розповів про досвід литовської, польської, білоруської татарської діаспори. За його словами, перші свідчення про татар у великому князівстві Литовському датуються 1319 р. У 2019 році вони будуть святкувати 700-ліття союзу татар з великим князем литовським Гедиміном. Перші татари поселилися у великому князівстві Литовському у час правління великого князя Вітаутаса у 1397 році.

Тепер татари успішно живуть на території Литви, Польщі, Білорусії. Вони інтегрувалися повністю в суспільство та користуються повагою. Адас Якубаускас зазначив, що литовські татари втратили мову 400 років тому, але стержнем, який їх зберіг, була релігія іслам. Їх вважають автохтонами, людьми, яких трактують як захисників своєї батьківщини. Адже впродовж шести століть татари брали участь у всіх війнах на боці великого князівства Литовського і королівства Польського, — татарська кіннота воювала, захищаючи християнські країни. Він нагадав, що татари у 1410 році брали участь у Грюнвальдській битві і за це були визнані в шляхетських правах.

У великому князівстві Литовському місць, де татари могли молитися, було доволі багато, тобто татари мали право сповідувати свою релігію іслам. В ці роки у палаці князя Вітаутаса однією з мов була татарська, були перекладачі, які їздили з місіями у Велику Орду, Крим. Він нагадав про унікальний випадок, що старослов’янська мова була записана арабською мовою і потім вчені дійшли висновку, що татарська писемність дуже добре законсервувала стару білоруську мову.

Після того, як Литва і Польща стали незалежними, татари утворили у 1926 році у Вільнюсі свій автокефальний муфтіят. Уряд литовської республіки, профінансував 85 відсотків вартості споруди мечеті у Каунасі. В 1997 році на державному рівні татари відсвяткували 600-ліття возз’єднання татар Литви Польщі і Білорусії. Адас Якубаускас зазначив, що зараз татарська діаспора невелика — в Литві проживає всього 3000 людей, в Польщі приблизно 3000 і в Білорусії близько 6000. Щоправда, у невеликій литовській общині є дев’ять докторів наук. Татарські діти стараються отримати вищу освіту.

Адас Якубаускас розповів, що в Польщі татари поселилися у 1679 році, коли король Ян III Собєський на Бялосточчині виділив татарам землю за службу в армії. Татари живуть там і нині. Також є общини в Гданську, у Варшаві. Він зауважив, що Польща є прикладом мирного співіснування католиків та мусульман. Вже більше 10 років в Польщі існує Рада католиків та мусульман, які збираються два рази в рік.
Ми маємо говорити правду, а не гніватися на інших, бо вони вірують інакше.

Професор Варшавського університет Євґеніуш Саковіч розповів про цілі, засади та форми християнсько-мусульманського діалогу, продемонстрував польську літературу на цю тему.

Він поділився спогадом про те, як 20 років тому відвідав Єрусалим і був вражений, що ключі до найбільшої християнської святині — базиліки Гробу Господнього мала родина мусульман. «Кожного дня мусульмани відкривають двері до базиліки, куди приходять християни, і на ніч закривають її. То велика таємниця і великий знак і символ для мене.

Якщо є така ситуація, що ключем від дверей до базиліки Гробу Господнього володіє мусульманська родина вже кількасот років, і не хоче цього ключа продати, то мабуть, до кінця світу цей діалог між мусульманами та християнами буде тривати», — зазначив професор.

Він зауважив, що можна поставити знак рівності між кожною людиною, але не можна поставити знаку рівності між релігіями. Скажімо, іслам говорить, що людина була створена як посланець, пророк, а християнство говорить, що людина була створена на образ і подобу бога. Християнство бачить бога як отця, іслам про бога як отця не говорить. Є також спільні твердження, але є і багато відмінностей.

«Ми повинні говорити правду, а не гніватися на інших, бо вони вірують інакше. Ніколи в цьому діалозі ми не дійдемо до повного порозуміння і консенсусу, оскільки не визнаємо, що погоджуємося зі всіма засадами діалогу. Християнство перестало би бути собою, якби сказало, що приймає все, що визнає іслам. Завжди в цьому діалозі будуть відмінності, але треба їх пізнати. Це діалог спільного співжиття. Є також діалог молитви, — не йдеться про те, щоб разом молитися, а бути разом під час спільної молитви» — сказав Євґеніуш Саковіч, — і додав, що діалог важливий також для подолання суспільних проблем, таких як алкологізм, наркоманія, проституція, насильство, бідність тощо.

Сприймати все як випробування

Віце-ректор УКУ, президент Інституту релігії та суспільства УКУ Мирослав Маринович, який модерував висвітлення теми про новітню громаду кримських мусульман Львова, розповів, що його особиста мандрівка в християнсько-мусульманський діалог почалася багато років тому, коли після 7-річного ув’язнення його привезли як засланця в с. Саралжин в Казахстан, де жили в основному казахи та чеченці. Там Мирослав Маринович пізнав різні аспекти мусульманської культури. Він зазначив, що сьогоднішня розмова про стосунки між двома громадами є добрим початком для того, щоб досягнути гармонійного співжиття обидвох громад.

Доктор філософських наук Українського центру ісламознавчих студій, старший науковий співробітник Інституту світової історії Рустем Жангожа звернув увагу на те, що зараз у християн піст, а мешканці Львова є віруючими людьми, тому він попросив братів-мусульман, які живуть у Львові, бути делікатними у ставленні до віри та релігійних почуттів українців. «Ви перебуваєте тут у статусі гостей, як я розумію тимчасово. Зараз ми проходимо важке випробування, і ви сьогодні делеговані власною історією, культурою продемонструвати кращі якості свого народу і своєї віри» — зазначив він.

Мирослав Маринович підкреслив, що обидві громади — українська і кримськотатарська, впродовж півтора року переживають великий стрес, — в чомусь однаковий, в чомусь різний. «Це відчуття стресу переводить усіх нас у складну психологічну ситуацію. Народи в таких випадках можуть робити якісь помилки і це треба зрозуміти. Але також треба і подивуватися, що у такій стресовій ситуації обидва наші народи вміють знаходити якесь порозуміння. І вміють навіть побачити шанси у цій кризі, яка на нас звалилася. До Майдану і тих всіх кризових подій в Україні не просто сприймалася ідея автономії кримськотатарського народу. А тепер питання державності цього народу знаходить велику симпатію. Зважайте, що це з точки зору Бога — покарання чи шанс, який ми усі повинні використати і оцінити. Не скаржитись на долю, а навпаки, бачити в усіх цих подіях добрі шанси», — сказав Мирослав Маринович.

Багато кримчан були обмануті тим, що повірили в Росію, якої не існує

Науковий співробітник Інституту соціальної і політичної психології Ірина Брунова-Калисецька закликала присутніх поділитися власним міграційним досвідом. Вона розповіла, що народилася в Севастополі і до 18 років не чула жодного слова українською мовою, тепер українська є її третьою мовою, живе у Києві, 15 років займається попередженням, розв’язанням релігійних, мовних етнічних конфліктів. Працювала над цими питаннями в Криму, Молдові, Придністров’ї, Киргизстані. Відвідала багато регіонів, де були збройні, військові конфлікти — Кенію, Ізраїль, Палестину, Корею.

Ірина писала дисертацію на тему переселення і того, як почуваються люди, які є мігрантами, а тепер вже цілий рік переживає це сама. Вона запитала у присутніх, чи є у них досвід переселення, адаптації на новому місці — в іншій країні чи в іншому регіоні, — і якщо так, то що в ньому було важкого, і що допомагало.

Беатріче Болявців розповіла, що переїхала з Литви в Галичину у 1994–1995 роках, коли вийшла заміж. На її думку, Галичина дуже релігійна та стереотипно-консервативна «Якщо у перші роки я говорила, як все тут інакше, сьогодні я говорю — як все тут подібне. Адаптації сприяло усвідомлення того, що мене сприймають позитивно» — зазначила вона.

Ульвіє Аблаєва з Сімферополя вийшла заміж за мусульманина, але не кримського татарина. Вона розповіла, що перший рік прожила в Таджикистані, потім з чоловіком їм довелося втікати через військові дії, що там розпочалися. Чоловік був з Кавказу і вони подалися туди, згодом почалася перша чеченська війна і їй знову довелося втікати. Потім шлюб розпався. Ульвіє хотіла повернутися на свою батьківщину в м. Самарканд, де народилася. Каже, що саме віра в Бога тримала її на плаву, — було багато ситуацій, коли питання життя-смерті стояло впритул. Після розпаду радянського союзу вона два роки була безпаспортною, її переслідувала узбецька поліція. Тільки у 2005 році у неї з’явилася можливість повернутися в Крим. Там у неї були друзі тільки серед кримських татар. Рік тому Ульвіє знову довелося втікати, цього разу до Львова, де у неї є вже багато друзів.

Мирослав Маринович також поділився своїм досвідом: «Одного разу в мене з дружиною мого чеченського приятеля була розмова на тему становища жінки в їхній культурі. Звичайно, я вихований на всіх стереотипах, які в мене були, висловив їй співчуття, що в мусульманській культурі так їй важко, мовляв, вона не має впливу на становище в сім’ї. Вона з дуже іронічною посмішкою слухала мене, а тоді, коли я закінчив свої співчуття, з такою теплою іронією сказала: „Не переживайте за нас. По-перше, якби ви розуміли мусульманську культуру, то ви б знали, скільки наші жінки мають можливостей впливати на свою сім’ю, на чоловіка. По-друге, в мене серце розривається, коли я дивлюся на ваших жінок, які тягнуть важкі сумки з продуктами. А в нашій культурі — це справа чоловіка принести продукти до хати». Це була моя перша зустріч з іншим способом мислення».

Мирослав Маринович розповів про ще один цікавий випадок, коли чеченці ночували у нього зі своїми родинами. Він віддав своє ліжко для жінок, але ті стояли і шушукалися, наче не могли вирішити якусь проблему. «Думаю, в чому річ? Зрозумів миттєво, — над ліжком висіло розп’яття. Для них це було проблемою, вони не знали, як себе повести. Я одразу імпульсивно сказав, що зрозумів, у чому проблема, і зняв розп’яття. Одна з мусульманок була дуже вражена і сказала: „Вот теперь я понимаю, что ты настоящий христианин“. Тобто, жінка з точки зору своєї релігії побачила справжність християнства у тому, що я не був ідеологічно, так би мовити, жорстким. Я зняв розп’яття, бо для мене насильство над іншою людиною є неприйнятним. Я не хочу нав’язувати свою релігію», — сказав Мирослав Маринович.

Коли Ірині Бруновій-Калисецькій задали питання, чи не були кримські татари обмануті Росією рік тому, вона відповіла, що майже всі кримчани були обмануті тим, що повірили в Росію, якої не існує.

На завершення заходу Олесь Пограничний зазначив, що у випадку християнсько-мусульманського діалогу потрібно створювати такі зустрічі, які б ставали традиційними, відтак, через рік-два ми будемо давніми друзями. Діалог мусить відбуватися постійно, він не має перериватися. База для українсько-киримли діалогу у нас є дуже хороша.

Джерело: ІА ZIK