Що таке український Іслам?

Що таке український Іслам?
Мусульмани читають Коран
Що таке український Іслам?
Мусульманки в Києві
Що таке український Іслам?
Що таке український Іслам?
22.06.2016
Оцініть статтю: 
(421 оцінка)
Михайло Якубович
Зображення користувача Михайло Якубович.

Особливо гострою проблемою серед мусульман, що живуть поза межами «ісламського світу» (за всієї умовності цього поняття сьогодні), нині є релігійна та національна ідентичність. Для етносів, які сповідують Іслам століттями, вона вирішується просто: національна ідентичність зазнала певної ісламізації, відповідно, національні вияви (від одягу до шлюбної етики) в більшості вважаються релігійними, «ісламськими». Бувають, звісно, і винятки, наприклад, чимало мусульманських авторитетів цілком аргументовано засуджують святкування Наурузу у тюркських народів, розглядаючи його як стороннє запозичення зороастрійського походження. Одначе в цілому більшість європейських мусульман гуртується навколо власної етнічної ідентичності, ісламізованої століттями тому. Якщо ж ідеться про вихідців із арабських країн, тут узагалі спостерігається формальна синонімія: арабська культура = Іслам (якщо, звісно, не йдеться про арабських християн).

На цьому фоні дещо окремішними виглядають мусульмани з тих етносів, де більшість сповідує інші релігії. Дуже часто, перейшовши в Іслам, вони зустрічаються ще й з культурним викликом. І відповідні «сценарії», за якими формують свою ідентичність, залежать від конкретного середовища. Багато нових мусульман сьогодні потрапляють під різні культурні впливи (арабський, татарський, турецький, іранський, кавказький тощо). Як же в таких умовах виглядають українські мусульмани: як новонавернені, так і ті, хто вже роками мешкає в Україні? Чи існує феномен українського Ісламу?

Дехто з мусульман одразу відповість, що не може бути іншого Ісламу, крім Ісламу, відкритого в Корані — Божому Слові — і поясненому в Сунні — Звичаї Пророка (с. а. с.). Тут йдеться не про ’акиду («віровчення»), яка визначається розумінням першоджерел віри, а, власне, про практичні моменти. Йдучи за класичним поділом, мається на увазі не ’ільм («знання», «наука»), а конкретна ’амаль («дія»), специфіка втілення цього ’ільму в життя, а вона, як відомо, регулюється не тільки «принципами» (усул), а й обставинами (шурут). Так, наприклад, фатва — конкретизована релігійно-правова думка — залежить від халь («обставина»), макан («місце») і заман («час»). Тобто конкретних реалій конкретної країни.

Наближається ’Ід аль-Фітр: чи можна теоретично визначити розмір закят аль-фітр для українського мусульманина, не враховуючи саме українських цін? Звісно, ні. Існують, наприклад, і специфічні системи вирахування часу молитов відповідно до позиції Сонця стосовно екватору (близько 20 т. зв. «конвенцій» підрахунку), за якими різниця між початком молитви становить кілька хвилин. І найточніше буде використовувати ту систему, яка за астрономічними показниками найближча до України.

Ці базові речі пов’язані з ісламським правом, яке виводить судження (хукм) відповідно до обставин. Існує, утім, іще ширший контекст національного питання, яке особливо турбує багатьох нових мусульман.

Так, мусульманин-українець може здійснювати обов’язкову молитву в мечеті так само, як і його брат із іншого етносу, але він воліє чути хутбу в п’ятницю тією мовою, яку розуміє. Так само й поняття халялю та хараму в мусульманина-українця й представника іншого етносу можуть бути ідентичними (якщо не йдеться про такі дискусійні питання, як наприклад, харам паління чи макруг). Але коли мусульманин-українець, наприклад, чує від деяких братів, що принципово говорити українською — це начебто заборонений Ісламом «націоналізм», — то виникає складна проблема. На якій шаріатській основі якась інша мова може стояти вище за українську? В Ісламі є лише одна мова, яка вимагає особливого шанування — це арабська, мова, якою дано Коран і якою звершуються щоденні молитви. Наприклад, ібн Таймійя у відомій праці Іктідаа’ Сират аль-Мустакім («Необхідність прямого шляху») закликав мусульман оберігати арабську й уникати її змішування з іншими мовами, але коли хтось із сучасників відверто засуджує будь-які національні вияви, то фактично ігнорує коранічне: «О люди! Ми створили вас із чоловіка і жінки і зробили вас народами і племенами, щоб знали ви одне одного» (Коран, 49:13). Так само вирішується, наприклад, і питання національного одягу, яке нині викликає дискусії серед мусульман: на якій підставі можна заборонити мусульманину одягати вишиванку, якщо вона не містить жодних специфічно християнських чи інших релігійних ознак? Так, це певною мірою демонстрація українськості; але якщо за відповідними критеріями для чоловічого й жіночого одягу вишиванка відповідає вимогам шаріату, чому її не можна носити так само, як арабський сауб або пакистанську чи індійську дхоті, які, між іншим, були поширені в цих місцевостях ще в доісламські часи? Більше того, найближчим часом в Україні можуть з’явитися специфічно «мусульманські вишиванки», подібні тому одягу, який, наприклад, поширений серед балканських мусульман. І в «ісламськості» якого, за умов дотримання вимог шаріату стосовно довжини й ширини, мало хто сумнівається.

Звісно, тут виникають набагато складніші питання, пов’язані ще й із участю мусульман в суспільному житті України. Наприклад, для багатьох мусульман АТО — це «не наша війна», адже вона, на їхнє переконання, ведеться «не під ісламським прапором». Для інших — це боротьба за свою землю і можливість вільно практикувати релігію (що набагато важче в окупованому РФ Криму чи самопроголошених республіках). Загалом ця дилема досить складна й виходить за межі українського питання, адже залежить від позиції конкретної громади стосовно ставлення до сучасності. Показово, утім, що багато мусульман, які вважають подібні війни «не нашими» й активно критикують демократичний лад, шукають прихисток саме на Заході, у країнах ЄС, а не переселяються до КНДР, Ірану чи РФ. Попри деякі обмеження, в Україні можна вільно закликати до Ісламу інших, тут немає законів, скерованих конкретно «проти» цієї релігії («антимінаретних» чи «антихіджабних», «списків екстремістської літератури» та ін.), тож чи не є та роль, яку сьогодні мусульманські громади грають конкретно в Україні, надбанням саме українського Ісламу, не як якогось «окремого», а як специфіки вияву релігійності в конкретному регіоні?

Мухаммад Асад, відомий мусульманський автор ХХ ст., який народився у Львові, писав у своїх коментарях до вищезгаданого аяту Корану таке: «еволюція людства до „народів і племен“ радше покликана сприяти, ніж применшувати їхнє бажання розуміти й цінувати фундаментальну людську самість, підкреслюючи їхні зовнішні відмінності; відповідно, засуджуючи усі расові, національні чи племінні упередження». Чи подібна відкритість до діалогу, яку вже роками пропагують українські мусульмани (задля подолання упереджень), не належить саме до реалізації нації в позитивному, а не в негативному сенсі? Користуючись термінологією видатного ісламського мислителя середньовіччя Ібн Хальдуна, який широко використовував поняття ’асабійя («прив’язаність до племені [роду, етносу]«) як знаряддя суспільного прогресу, можна назвати цю ’асабійю «позитивною», яка єднає, а не розділяє, яка сприяє виконанню коранічного «допомагайте одне одному в праведності й богобоязливості» (Коран, 5:2).

Український Іслам — це не феномен «націоналізації Ісламу», а ідея солідарності мусульман на принципах спільного громадянського блага, яке в сучасному ісламському праві позначається терміном аль-масляха аль-’амма («публічний інтерес»). Це не «кровна» ідентичність (адже навіть в етнічному сенсі українець — широке поняття), а саме громадянська, з відповідними національними ознаками, які не суперечать, а відповідають і сприяють «цілям» даного Богом закону (макасід аш-шарі’а). Саме так ця проблема формулюється і вирішується у «фікгу меншин» (фікг аль-акаллійят), сучасному підході до відповідей на запитання мусульман, які проживають у «немусульманських» країнах. Юсуф аль-Карадауві, наприклад, відзначає, що задля збереження ісламської ідентичності у «фікгу меншин» слід концентруватися на ісламській громаді в цілому, а не окремішності кожного мусульманина. Це, власне, відтворює соціальну імперативність Ісламу, убезпечуючи від перетворення релігії винятково на справу індивідуальну. Створює цей соціальний імператив також конкретна громада в її територіальних чи національних межах, з її специфічними потребами й обставинами.

Не можна розглядати український Іслам і як механізм на службі світській державі (подібно тому, як це сталося з «офіційним» Ісламом в РФ), це, радше, солідарність мусульман, які належать до специфічного культурного поля і, в свою чергу, намагаються ісламізувати його «з мудрістю, добрим повчанням і з наведенням найкращих аргументів» (Коран, 16:125). А це можливо лише в тому випадку, якщо існують якісь містки для діалогу. Власне, чи не найкращим із них і слугує українська національна ідентичність як один із конкретних виявів загальнолюдської спільності.

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.