Як посварилися Індія та Пакистан
Ще у 1919 році Британська імперія була найбільшою з усіх держав, які коли-небудь існували на Землі. З усіма колоніями і підконтрольними територіями вона займала цілих 22% всієї земної суші, а підданими британської корони вважалися 480 млн осіб, тобто чверть всього населення планети на той момент.
Але усі імперії рано чи пізно розпадаються. Спочатку фактичну незалежність отримали Канада, Австралія і Нова Зеландія, а з 1945 року почалась глобальна деколонізація, яку було вже не зупинити. 70 років тому, 15 серпня 1947-го, відбувся розділ Британської Індії, в результаті якого імперія втратила одну зі своїх найзначніших колоній, а на карті світу з’явилися дві нові держави — Індія та Пакистан. Втім, між ними досі точиться суперечка за територію. Про це сьогодні і поговоримо.
Боротьба за незалежність
Починаючи з 20-х років ХХ століття в Індії почав активно набирати силу національно-визвольний рух. Ще з кінця XIX століття існував Індійський національний конгрес, члени якого постійно намагалися домогтися у метрополії ширшої автономії і прав для місцевого населення.
Коли у боротьбу включилися Махатма Ганді, Субхас Чандра Бос та інші видатні індійські політики та інтелектуали, Британія поступово почала йти на поступки. Метод ненасильницького опору, запропонований Ганді, виявився досить ефективним. Масовий бойкот жителями Індії офіційних британських служб і державних органів змусив метрополію в 1929 році визнати цю територію британським домініоном, а не колонією, тобто істотно розширити її права і дати можливість місцевим обиратися та призначатися на офіційні посади.
Разом з тим, британці таким чином вбили клин між двома фракціями Індійського національного конгресу — ісламською та індуїською.
Релігійне питання
Мусульмани завжди були в Індії меншістю. Спочатку вони взагалі не були представлені в національному конгресі. Індійські націоналісти виступали проти будь-якої співпраці з мусульманами, тож релігійні чвари були справою часу.
У якийсь момент ситуацію «охолодив» Махатма Ганді. Його авторитет був такий великий, що коли він закликав мусульман та індуїстів об’єднатися проти спільного ворога — Британії — суперечки дійсно вщухли. Але лише на деякий час.
Розрахунок британців був, в цілому, правильний. У той момент, коли Індійський національний конгрес став офіційною партією та отримав владу у свіжоутвореному домініоні, виявилося, що мусульман там не так і багато. Багато з них почали йти з партії в «Мусульманську лігу», яка наполягала на розділі Індії за релігійною ознакою. Ця нерівність і стала причиною активізації конфлікту.
16 серпня 1946 року у Калькутті відбулися зіткнення між мусульманами та індуїстами. Причиною стала чергова вимога «Мусульманської ліги» провести поділ країни, на яку Національний конгрес відповів відмовою. З іншого боку конфлікт підігрівали індійські націоналісти, які теж не хотіли жити в одній країні з іновірцями. В результаті зіткнень загинуло близько 5 тис. осіб, а ще 100 тис. залишилися без даху над головою. Стало зрозуміло, що мусульманам та індуїстам разом вже не жити, не дивлячись на всі заклики Ганді до примирення. Розділ країн був неминучий.
Розкол
Розділом країни керувала Британія, яка на той час вже готова була визнати незалежність свого домініону, тому виступала, скоріше, зовнішнім арбітром. Британцям було необхідно визначити межі майбутніх держав.
Спеціальна комісія, в яку входили як мусульмани, так й індуїсти, під головуванням лорда-судді сера Сиріла Редкліффа, визначила, де саме пройде межа, яка згодом і отримала назву «лінія Редкліффа». Це було непростим завданням, тому що в багатьох регіонах мусульмани та індуїсти жили пліч-о-пліч. До речі, сер Редкліфф перед від’їздом назад до Британії знищив всі документи про роботу комісії, тож причини багатьох рішень досі залишаються загадкою.
Наслідки
За результатами роботи комісії виявилося, що Пакистан розділений на дві частини — Західний, який власне і є Пакистаном зараз, і Східний. Східний Пакистан ставав анклавом на території Індії, що було не цілком логічно. До речі, зараз Східний Пакистан є незалежною державою і називається Бангладеш. Ось тільки незалежність він отримав в 1971 році в результаті кровопролитної національно-визвольної війни. Власне, і сам Пакистан перестав бути повністю незалежним від Британії тільки 1956 року в результаті військового перевороту.
625 князівствам комісія дала право вибору, частиною якої держави їм бути. В результаті утворилося три нових країни — Хайдарабад, Гоа і Кашмір. Перші дві були в підсумку анексовані Індією. А ось Кашмір досі залишається спірною територією. Нині він не має чіткого юридичного статусу, різні його регіони контролюють не тільки Індія і Пакистан, але навіть кмітливий Китай.
Крім територіальних суперечок, тяжким наслідком розділу Британської Індії стала масова міграція. Мусульмани спішно покидали територію Індії, а індуїсти — Пакистану. Близько 25 млн осіб змінили місце проживання, що обернулося справжньою гуманітарною катастрофою. Обидві держави не могли впоратися з таким потоком біженців, траплялися сутички і конфлікти на кордоні. До сих пір точно невідомо, скільки людей загинуло в результаті цього масового переселення.
Прагнути єдності
Розділ будь-якої держави — це завжди трохи катастрофа. Навіть якщо він здається логічним і обумовленим конкретними релігійними, національними чи політичними причинами. Індуїсти та мусульмани так поспішали позбутися один одного, що виявилися не готові до багатьох супутніх проблем. Коли Махатма Ганді закликав їх до єдності, він передбачав наслідки конфлікту і намагався попередити обидві сторони. Але його тоді ніхто не послухав.
Митя Раєвський
Джерело: Znaj.ua
