Кримське ханство за своїм етнічним складом було багатонаціональним, тут жили кримські татари, караїми, кримчаки, уруми (нащадки еллінів), вірмени, турки-османи, кримські цигани. Всі вони були підданими кримського хана, жили у мирі та злагоді, відповідно до закону і совісті. Завдяки мудрій політиці правителів була створена унікальна система рівноваги і синтезу, що і сприяло виникненню самобутнього кримського суспільства.
Про толерантність у Кримському ханстві пише історик, телеведуча ATR Гульнара Абдула у матеріалі, опублікованому на сайті 15 хвилин.
У Кримському ханстві не існувало концепції нації в сучасному понятті. Головну роль відігравала релігія, вона і визначала організацію суспільства. Іншими словами, існувала система «міллет», або «релігійна нація». Зібрання вірян (джемаат) і релігійні громади (міллет) становили основу соціальної організації, необхідної кримському хану для управління країною. Суспільство було поділене на автономні релігійні громади. Так, система міллет мала офіційний статус, ставши невід’ємною частиною структури держави.
Ці традиції були закладені з утвердженням на кримському троні засновника династії і першого кримського хана Хаджи Гірая. Саме він показав приклад толерантності у своїй державі. Будучи мусульманином, з повагою ставився до святинь інших конфесій. Так, він затвердив щорічні податки − харадж (нараховувався з землі і врожаю) і джезью (податок з душі) з немусульманського населення країни, які протягом всієї історії ханства ніколи не збільшувалися. І якщо харадж йшов на озброєння матеріально незабезпечених воїнів-мусульман (від цього податку звільнялися тільки ті сім’ї, де не було чоловіків), а джезья звільняла немусульманське населення від участі у військових походах (правда, були винятки: коли молодий чоловік з немусульманської сім’ї ханства за власним бажанням йшов з кримським військом в похід, його сім’я звільнялася від виплати податку), не слід забувати, що саме Хаджі Гірай своїм указом повелів так само щорічно виділяти кошти з ханської скарбниці на потреби християнських та іудейських громад.
У 1427 році їм особисто були виділені гроші на будівництво християнського храму в Партеніті. А пізніше Хаджі Гірай подарував Свято-Успенському монастирю поблизу Кірк-Ера віск для свічок. Відповідно до джерел, свічок, виготовлених з цього воску, вистачило на цілий рік. І це була, кажучи сучасною мовою, далеко не разова акція. Взагалі Свято-Успенський монастир завжди користувався не тільки матеріальною підтримкою з боку Гіраїв, а й певним авторитетом серед кримськотатарського населення. Зокрема, як це не парадоксально звучить, кримські татари з великою пошаною ставилися до чудотворної ікони цієї обителі, називаючи її «Мер’єм аннам».
Пізніше і нащадки Хаджі Гірая фінансували будівництво не тільки мечетей, але і церков. За Іслама Гірая II, якого прозвали в народі Дервіш, сина знаменитого полководця Девлета Гірая хана, в 1587 році була зведена нова церква для готського населення села Бія-Сале на Качі.
Не залишився без уваги й один з перших християнських храмів на кримському півострові − Георгіївський монастир на мисі Фіолент. Його історія почалася в 890 році. У ханський період це був один із найбагатших монастирів. І таких випадків було чимало.
Толерантність кримських ханів полягала не тільки у будівництві та утриманні храмів для своїх підданих, вона виявлялася і в посадах. Повертаючись до Хаджі Гірая, слід зазначити, що з першого ж року правління своїм указом хан розпорядився, щоб дарабхане − Монетний двір і одночасно головна скарбниця країни − перебував в управлінні караїмів. Власне, останні протягом усього існування Кримського ханства не тільки завідували Монетним двором, а й займалися карбуванням грошей. Згодом склалися цілі династії в караїмської громади, які успадковували відповідальну справу і були скарбничими кримських ханів.
Іновірці також були у дипломатичному корпусі, де трапляються італійські (Фряжін, Гарібальді, Зугульфі і ін.) та іудейські імена (Хозя Кокос). А ось на більш високі посади при ханському дворі вони (якщо навіть і переходили в Іслам) претендувати не могли. На відміну від сусідньої Османської імперії, де будь-який навернений в Іслам міг піднятися службовими східцями аж до посади великого візира, в ханстві дотримувався чіткий регламент. Великий візир в ханстві міг і не бути з вищої верстви населення, але він мав би бути етнічним кримським татарином.
Для православних − урумів, румеїв та готів, а також для тих, хто сповідував караїмізм та іудаїзм − була створена система релігійно-етнічних громад. Кримські хани, закріплюючи документально своїми ярликами, надавали привілеї їх вищому духовенству − єпископам і митрополитам. В ярликах, зокрема, вказувалося, що духовні особи звільняються від усіх податків.
Що стосується юрисдикції, то глави християн та іудеїв Криму всі спірні питання особистого характеру (вступ в шлюб і розлучення, усиновлення, спадок тощо) вирішували всередині своєї громади. Але якщо питання виходили за рамки цивільних справ і мали кримінальний характер або в них фігурували мусульмани, то вони вже підлягали веденню судів кадиїв.
Мусульманське право гарантувало підданим Кримського хана, не залежно від їх віросповідання (за винятком хіба що тільки язичників), повну недоторканність їх майна, свободу торгової, ремісничої і підприємницької діяльності. Судячи з документів, які дійшли до нас, і змісту договорів, вони були рівноправні з мусульманами.
Так, якщо ж в родині багатого кримського татарина були іновірці, а найчастіше це була прислуга, вона мала право на спадщину. Були й такі випадки: якщо господар обіцяв своєму слузі що-небудь з майна, а в домовлений термін не передавав цю річ, слуга мав право подати скаргу кадію і виграти справу, відсудивши у господаря обіцяне. Все це якнайкраще відображає віротерпимість кримськотатарського населення.
Однак, не дивлячись на те, що ставлення до іновірців було більш, ніж лояльним, в столиці ханства селитися їм заборонялося. Немусульмани мали право відвідувати Бахчисарай вдень, як правило це були торговці, але після вечірнього езану зобов’язувалися покинути місто. Власне, селища караїмів та урумів знаходилися поблизу Бахчисарая. На інші ж міста ханства ця заборона не поширювалася.
Іновірці жили і кримськотатарських містах і деяких селах, часто займалися одними й тими ж ремеслами, що й основне населення. Вони близько стикалися з мусульманами. І держава в цьому бачила лише певні вигоди.
Було в ханстві і спільне духовне надбання − це святі місця паломництва. У кримських татар вони називалися Азізи. До деяких з них приходили і християни, це К’рк Азіз (Зуя), Салгир Баба (Акмесджіт), Інкерман Азіз (Інкерман), Саг’лик-Су Азіз (поблизу Алушти) та інші.
У Кримському ханстві були не тільки християнські православні громади. Тут також знаходили притулок і католики. Представники однієї з найбільш реакційних войовничих організацій католицької церкви − єзуїти − з’явилися в ханстві в четверте правління кримського хана Селіма Ельхадж Гірая I (1702 − 1704 г.).
Їх поява не викликала особливого резонансу в кримському суспільстві, хіба що тільки насторожила православних священиків. І як видно, небезпідставно. Близько 1704 року з клопотанням французького посланця при дворі Османської Порти маркіза Феріаля кримський хан Газі Гірай дозволив єзуїтам офіційно перебувати в ханстві, а через два роки заснувати тут єзуїтську колегію. Згодом вони розширили сферу свого впливу, відрядивши агентів в Карасубазар, Ескі-Кирим і Кезлев, активно навертаючи в католицтво вірмен через їх же пастора, заохочуючи його за кожного новоспеченого католика. Що стосується православних урумів, то вони дали рішучу відсіч єзуїтському місіонерству.
Потреби єзуїтів, звичайно ж, не фінансувала державна скарбниця − вони утримувались своєю митрополією, але одне тільки те, що їм було дозволено жити в мусульманській державі кримських татар, підкреслювало лояльність жителів ханства. На початку XVII століття в селі Фоті-Сала функціонував католицький собор Св. Іоанна, а в першій половині XVIII століття монахи-єзуїти отримали дозвіл проживати поблизу столиці та дозвіл хана побудувати там католицьку церкву. Про їх багату бібліотеку з античними рукописами і рідкісними фоліантами ходили легенди. Можливо, книги цих ченців сьогодні б і стали надбанням Криму, якби унікальна бібліотека не була спалена під час руйнівного походу фельдмаршала Мініха.
Таким чином, утиску з боку мусульманського населення християн не було і бути не могло. Повага до релігії, звичаїв, традицій було обопільним. І якщо важливим фактором ханства в мирний час була економіка, то в хвилини небезпеки головну роль грав політичний фактор. Коли виникала необхідність, всі жителі ханства виступали в єдиному строю воїнів і ополченців, незалежно від віри і національності, на захист своєї країни.
