Наприкінці XV ст. міжріччя Дністра і Дніпра, що належало Великому князівству Литовському, дісталося Кримському ханству, а втім, формально це закріпили ще у 1520-ті. Це була малолюдна територія з кількома невеликими замками, збудованими литовцями за великого князя Вітовта.
Починаючи від X ст. ці землі були батьківщиною для численних тюркських народів: печенігів, половців, торків і татар. У період розквіту Золотої Орди деякі з численних таборів кочівників перетворилися на міські центри, де процвітала торгівля й ремесла. У 2-й половині XIV ст. Велике князівство Литовське спромоглося відвоювати регіон у Золотої Орди, але навіть опісля татарська людність зберігала свою присутність на цій великій території.
У XVII ст. на терени Надчорномор’я стали переселятися ногайські кочові племена. Так виник Єдисан — васальна від Криму та Османської імперії орда. Практично одночасно з ногаями в межиріччі Дністра та Дніпра стали селитися молдавани (волохи) та українські козаки, що підкорялися Криму та навіть мали своїх гетьманів. Ця територія отримала назву Ханська Україна.
Визвольна війна українського народу під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького (1648–1657) призвела до виникнення на короткий час незалежної української держави, що провадила активну міжнародну політику. У війні з Польщею гетьман прагнув забезпечити підтримку іноземних держав, насамперед Кримського ханства та Османської імперії. Після смерті Хмельницького активну проосманську політику провадив гетьман Петро Дорошенко. Несприятлива зовнішньополітична ситуація не дозволила йому досягти справжньої незалежности держави, але ідея не була забута. Політична еліта України знов і знов поверталася до думки про союз з Османською імперією проти Москви.
1691 року службовець Генеральної військової канцелярії гетьмана Івана Мазепи Петро Іваненко став писарем Війська Запорізького. Посада була однією з найзначніших і давала значні кар’єрні можливості. Петро Іваненко був активним супротивником влади Московщини в Україні. Перебуваючи на Запоріжжі, він швидко знайшов чимало однодумців. Навесні 1692 року з загоном козаків Іваненко прибув до фортеці Казикермен (нині Берислав Херсонської области. — Авт.), де уклав угоду про мир і союз із Кримським ханством. У липні 1692-го його обрали за гетьмана. Перебуваючи на території Кримського ханства, він видав кілька універсалів зі зверненнями до українського народу, насамперед до козацтва, закликавши до повстання проти Московського царства.
У документах того часу з подачі прислужників Росії щодо Іваненка вживали зневажливе прізвисько Петрик. За старою традицією всіх противників Москви «нагороджували» такими прізвиськами. Навіть у знаменитому українському літописі Самійла Величка таке прізвисько Іваненка трапляється не раз. Водночас саме цей літопис дає найповнішу інформацію про повстання запорожців під проводом Іваненка. Особлива цікава для нас розповідь про зустріч козаків із калгою Кримського ханства:
«Коли він, Петрик, прибув з Перекопа до хана на Коланчак, то одразу при всіх начальниках і кримських ордах його, Петрика, на раді оголосили гетьманом, і дали йому там хоругву, прапор, бунчук, срібний пірнач, золотоголову чугу й турецького коня з повним нарядом, а близькому радникові Петрика дали коня та чугу. Іншим п’ятнадцятьом Петриковим товаришам і згаданим запорізьким посланцям дали від хана по одному киндяку та по парі чоботів сап’янових. Давши ці дарунки, ханський візир (калга) промовив до всіх козаків такі слова, щоб більше подарунків від хана не сподівалися (отримати), бо ми не маємо права давати, сказав він, але хочемо брати собі, як брали за гетьмана Хмельницького».
Останню фразу з промови калги треба розуміти так: Кримське ханство не бере запорожців на своє утримання, а планує спільно з козаками брати здобич у ворога (Москви та Польщі), як це було за часів Хмельницького. Існує версія, що акція Іваненка була спершу задумана гетьманом Мазепою, що намагався перевірити, чи швидка та ефективна буде реакція Москви на цей виступ. А ще, мабуть, Мазепа хотів дізнатися, на яку підтримку козаків варто розраховувати в разі виступу проти царського уряду. Але незабаром стало ясно, що повстання підтримала лише невелика частина козацтва. Мазепі, якщо він справді стояв за рухом Іваненка, довелося вжити заходів, щоб дезавуювати свою участь у цій акції. У липні 1692 року він видав універсал, формально засудивши учасників повстання:
«Коли ми, гетьман із військом, будемо готові до відсічі, і коли рушать усі великоросійські сили, отримають ці вороги-бусурмани відсіч, і скоро надаремно загине збурений на шкоду людям цей вияв».
Мабуть, цією явно двозначною фразою Мазепа давав зрозуміти Іваненкові, що в нього розв’язані руки для наступу, бо московське та гетьманське війська ще не готові «дати відсіч». Новообраний гетьман не чекав додаткового запрошення та разом із кримськими татарами здійснив похід проти ворога. У наступні роки (1693, 1694, 1696) Іваненко ще тричі ходив зі своїми козаками в походи, завдавши ворогові чутливої шкоди. На жаль, гетьманові не вдалося здобути масової підтримки запорожців. Його військо налічувало до 500 чоловік, але це були загартовані в боях вояки, що не хотіли служити Москві. Після походів Іваненка (1698) призначили гетьманом Ханської України. Столицею цього автономного утворення було містечко Дубоссари (нині територія Молдови. — Авт.).
1708 року Іван Мазепа вирішив скористатися сприятливою ситуацією, що виникла через Північну війну, щоб повернути Україну на шлях незалежного розвитку. Мазепа розраховував на допомогу шведського короля Карла XII, але 27 червня 1709 року в битві під Полтавою шведська армія була розбита й мусила відступити на територію Османської імперії. Разом зі шведами відступили й запорізькі козаки, що підтримали повстання Івана Мазепи. На території Ханської України козаки Іваненка та Мазепи зустрілися вже не як вороги, а як союзники.
Ханська Україна як адміністративна одиниця існувала аж до закінчення російсько-турецької війни 1768–1774 років, ставши своєрідною пам'яткою союзницьких відносин України з Османською імперією та Кримським ханством.
