Так влаштована людина, що відповіді на найскладніші питання сучасності вона намагається знайти в минулому досвіді поколінь. Сьогоднішнє життя кримськотатарського народу, настільки кардинально змінилося за останній рік, перед багатьма людьми поставило важку дилему - покинути батьківщину або залишитися. Питання це тим більш складне, що після депортації 1944 року кримські татари протягом десятиліть, з неймовірними труднощами і втратами поверталися на історичну батьківщину, до Криму. І повернулися - тільки завдяки власним зусиллям. Але сьогодні життя на «острові Крим» для багатьох стає все більш психологічно нестерпним...
На жаль, як зауважував великий давньогрецький історик Фукідід, «історія любить повторюватися». В історії кримськотатарського народу вже був тривалий, стоп’ятидесятирічний, трагічний період, коли вони змушені були покидати рідну землю.
Процес масової еміграції розпочався відразу після анексії Криму Росією в 1783 році.
Після тривалого військового протистояння між Росією та Туреччиною згідно Кючук-Кайнарджийського мира 1774 року остання визнала відділення Криму від Османської імперії. Але після десяти років смутного часу Маніфестом від 8 квітня 1783 «півострів Кримський, острів Тамань і вся Кубанська сторона» увійшли до складу Росії. Як пише кримознавець Саркісов-Серазині, «важкий чобіт єкатерининського солдата пройшовся по безмежних степах Тавриди, а над столітнім ханським палацом замайорів прапор з чорним силуетом орла... Горді нащадки колись могутньої орди, перед якою тремтіли і Русь, і Литва, і Польща, налякані чутками про хрещення, піддаючись насильству з боку переможців, в панічному страху кидають міста, села, гробниці батьків і біжать в єдиновірну Туреччину».
Еміграція кримських татар
Перша хвиля масової еміграції кримських татар послідувала відразу ж після анексії. Точні цифри не відомі, але дослідники вважають, що емігрувало з Криму від двадцяти до тридцяти відсотків населення півострова. Хтось їхав за призовом мусульманського духовенства - до Криму прийшла влада іновірних, а тому істинну віру тепер можна було зберегти хіба що в сусідній Туреччині. Емігрували від поширення нового, незвичного способу життя, від утисків з боку російських чиновників - навіть мова яких була корінному населенню Криму - кримським татарам - невідомою.
Завдання це вирішити виявилося не під силу, в результаті - землі кримських татар незабаром опинялися в розпорядженні російських дворян і чиновництва. Однією з головних причин еміграцій стало рішення царського уряду привести земельне питання в Криму у відповідність з російським земельним законодавством. У Росії існувало дві форми: державна і дворянська приватна власність. У той час як у Криму існувало близько десяти форм місцевого землеволодіння та землекористування: колишні султанські і ханські володіння - калагалик, ходжалик, бейлик; мурзинські і поселянскі землі, вакуфи духовенства (вакф-шер), звичайний (вакф-адет), пустки (меват) та інші.
Нам трохи відомо про еміграційну хвилю 1800-1812 років, про яку, на думку письменника Євгена Маркова, існують тільки «усні перекази». А наймасштабнішою і трагічною щодо наслідків стала еміграція кримських татар середини ХIХ століття: згідно офіційних відомостей, тоді Крим покинуло близько 193 тисяч чоловік. У Перекопському повіті спорожніло 278 селищ, і за даними земства до 1870 року 244 з них залишалися в руїнах; в чотирьох повітах кримські татари покинули 687 селищ, з яких 315 абсолютно спорожніли.
Колонізація півострова
Але святе місце порожнім не буває - 8 листопада 1861 були прийняті затверджені царем Олександром II Правила заселення приватних земель у Криму іноземними вихідцями. Комітет міністрів відтепер надавав право кримським землевласникам наймати іноземних робітників на роботу, дозволивши видачу їм паспортів на весь термін найму. Тим з іноземців, які побажають влаштуватися в Криму і прийняти російське підданство, надавалися всі права і пільги. Почалася колонізація півострова...
Що ж стосується емігрантів-кримських татар, на шляху до чужини їх чекали всілякі негаразди. Ось як згадує про це очевидець подій, кримознавець Василь Кондаракі у своєму знаменитому «Універсальному описі Криму»: «Я не можу без смутку згадувати цей час, що нагадував вигнання маврів з Іспанії!.. Корови, воли і кращі барани - все різалося нещадно, засолювалось в бочках, сушилося на сонці; коні і верблюди... дарувалися чи продавалися найближчим сусідам і поміщикам за самі незначні гроші. Потім призначався день від'їзду цілого села до найближчого портового міста. Як тільки обози виступали за село і дорівнювали із цвинтарем, люди брали по жмені землі з могил родичів, ретельно зав'язували в рушники. Все це супроводжувалося риданнями».
Книга Василя Кондаракі
Кондаракі став свідком смерті двох людей похилого віку і трьох дітей, які вивезені були з села, незважаючи на передсмертні муки: «Нещасні, вони були віддані похованню перш, ніж встигли охолонути».
Жахливим було становище переселенців на морі. «У період еміграції щодня море викидало по кілька трупів переселенців; але скільки з ставали їжою рибам або були занесені на протилежні береги - важко сказати, прибуло до Туреччини не більше двох третин», - пише Кондаракі.
Ніякої допомоги переселенцям, що гинуть, з боку російського уряду надано не було. У Туреччині їх теж ніхто не чекав. Вони голодували, хворіли і масово вимирали. Землі, відведені їм в Анатолії, або виявилися непридатним піском і каменем, або перебували в місцевостях вкрай нездорових. Тим емігрантам, хто збіжав звідти в Румелію і Добруджу, були віддані для заселення болотисті рівнини - постійний осередок найлютішої малярії. І зовсім не дивне виникнення у кримськотатарській пісенній творчості окремого жанру - переселенських пісень (муаджір йирлари).
«Невимовно тяжкі повинні були бути умови, що оточували їх у Криму, якщо татари йшли на такий подвиг», - підсумовує Кондаракі сумні спостереження за еміграцією своїх земляків.
Що ж викликало настільки величезний за масштабами еміграційний рух? Генерал-ад'ютант, граф, герой Кримської війни Едуард Тотлебен у статті «Про виселення татар з Криму в 1860 році», що була опублікована в журналі «Русская старина», еміграцію кримських татар вважає аж ніяк не миттєвим спонуканням, а природним результатом важкого матеріального становища, пов'язаного з відсутністю землі і свавіллям численних російських начальників.
«Поміщики... часто привласнюють собі землі, що належали татарам... 30 років тому в Криму майже не було іншого землеволодіння, крім вільного татарського і невеликої кількості осіб, що володіли садами на південному березі і в долинах».
«Вісник Європи»
Уважно аналізував проблему кримських татар російський журнал ліберально-опозиційного напрямку «Вісник Європи» - у двох розлогих матеріалах якого 1882 і 1883 років були опубліковані статті Г.Левицького і М.Гольденберга.
Левицький у статті «Переселення татар з Криму до Туреччини» з подивом констатує, що «навіть російське народонаселення не перенесло б без нарікання або явного опору і десятої частки образ і несправедливостей, що перетерпіли татари, яких, однак... вважають шкідливими і дурними». Справжньою причиною такого ставлення Левицький вважає «бажання забрати Крим з рук татар і заселити його населенням православного віросповідання».
Переймаючись питанням, які ж причини настільки панічної втечі, що ж могло спонукати на це цілий народ - «терплячий, віруючий в догмат фаталізму» і, отже, «досить морально спрямований», Левицький називає кілька обставин.
Під час Кримської війни козачі патрулі, роз'їжджаючи по губернії, захоплювали татар (під приводом, що ті мали намір перейти до ворога) і в разі відмови відкупитися представляли їх начальству як зрадників. У результаті безліч татар було вислано в Орловську, Курську, Єкатеринославську та Херсонську губернії.
Іншою причиною Левицький називає «незрівнення виплат» за збитки, що були понесені під час війни. Виплати «вироблялися найбільш несправедливим чином і сильно похитнули прихильність татар до російського уряду».
І, звичайно, надзвичайно болючою залишалася для кримських татар земельна проблема... У 50-ті роки ХIХ століття, пише Левицький, «прагнення вирвати з рук татар всю поземельну власність стало... законом»...
(Закінчення буде)
Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу
Джерело: Главком
