Коли Європа любила Іслам

Перед тим, як континент заборонив хіджаб, європейські аристократи уже змінювали свої імена на Абдулла і Мухаммад, а ходити в місцеву мечеть було модно.

Мечеть Вілмерсдорф розташована на одній із вулиць Брінеру на південному заході Берліна. Високі мінарети та цибулинні могольські куполи роблять її вигляд таким, яким він був і коли її збудували в 1920-х роках. Проте призначення споруди, як і місто навколо неї, змінилося.

Сьогодні мечеть є досить тихим місцем. Вона виконує, в основному, функції інформаційного центру: іноді школярам проводять ексурсії, тут відбуваються міжконфесійні заходи, невелика громада мусульман регулярно відвідує п’ятничну молитву. Але це все далеке від тих часів, коли мечеть Вілмерсдорф була динамічним центром духовного контркультурного руху у Веймарській республіці.

Ахмадійські місіонери зі штату Пенджаб Британської Індії, котрі побудували мечеть у 1920-х роках, читанням лекцій про філософські проблеми сучасності приваблювали до себе найрізноманітніших людей тогочасного Берліна. Теми охоплювали розрив між життям і вченням, який все більше зростав, майбутнє Європи й людства в цілому. Після Першої світової війни німці різного віку боролися зі своїм глибоким розчаруванням у християнській цивілізації та шукали релігійну альтернативу, яка була б як духовною, так і сучасною та раціональною. Вони відвідували ці лекції, і, зрештою, багато хто прийняв Іслам.

Складно уявити, що сьогодні право-популістська політична партія «Альтернатива для Німеччини» закликає заборонити паранджі й мінарети, а більше половини німців стверджують, що Іслам — це загроза. Але у міжвоєнний період Берлін пишався процвітаючою мусульманською інтелігенцією, яку складали не тільки студенти й іммігранти з Південної Азії та Близького Сходу, але й німці усіх верств суспільства. Тогочасний Іслам був контркультурною, навіть екзотичною формою духовності далекоглядних лівих, схожим на буддизм у 1970-х роках у Каліфорнії.

Німці не були винятком у демонстрації такого виду відкритості Ісламу та навіть захоплення ним. Початок ХХ століття побачив появу перших мусульманських громад та інституцій у Західній Європі, новонавернені з’являлися й у Великій Британії та Нідерландах. Це практично забутий, але особливо актуальний сьогодні період історії, оскільки стосунки між Ісламом і Європою все частіше характеризуються настороженістю і відвертим ворогуванням.

Навіть більш детальні обговорення Ісламу в Європі — які враховують структурні фактори, що маргіналізували ісламське населення континенту — в більшості своїй все ще вважають присутність цієї релігії новим і конфліктним явищем, чимось несвоєрідним для відомого нам європейського культурного і політичного життя. Але озирнімось на початок ХХ століття, передусім на відрізок часу після масової імміграції мусульман до Європи в результаті Першої світової війни. Цей період показує, що не так давно між Західною Європою та Ісламом були зовсім інші стосунки, які відзначалися зацікавленням з боку жителів і деяким фаворитизмом з боку уряду. У той час, коли європейці експериментували з екзотичною східною релігією, уряди їх країн забезпечували мусульманських громадян спеціальним лікуванням і харчуванням таким чином, що на перший погляд це здається дивним: світський уряд Франції щедро фінансував мечеті, Німеччина прагнула продемонструвати бездоганне лікування мусульман порівняно з Францією та Англією. Роздивлятися ці сторінки минулого варто не тільки для нагадування того, що це не нова зустріч, але й що відносини між Західною Європою та Ісламом не завжди були в їх сьогоднішньому стані й не факт, що вони будуть такими в майбутньому.

Ахмадійська місія також керувала іншою мечеттю в Західній Європі — Шах Джахан у Вокінгу, Англії. Створив її у 1889 році Готліб Вільгельм Літнер, англо-угорський поліглот та сходознавець, який, на думку більшості, не був новонаверненим. Він служив перекладачем під час Кримської війни та багато подорожував мусульманським світом. Мечеть занепала за 10 років після смерті її ексцентричного засновника через те, що не було нікого, хто б наглядав за нею та організовував її діяльність. Але незадовго до Першої світової війни Хваджа Камалуддін, індійський адвокат та ахмадійський місіонер, перейняв право власності на будівлю і відновив її місіонерську діяльність у Вокінгу. Мечеть, що розташована всього лиш в 30 милях на південь від Лондона, ще від початку епохи абатства Даунтон з успіхом переманювала до себе представників усіх верств населення, хто був незадоволений християнством та сучасним західним суспільством. Одним із найбільш легендарних новонавернених того часу був лорд Хедлі з Ірландії. П’ятий барон Хедлі прийняв Іслам у 1913 році й обрав собі мусульманське ім’я шейх Рахматулла аль-Фарук. Він став таким собі живим прикладом для британських новонавернених мусульман, у 1920-ті роки здійснив широко освітлене паломництво до Мекки, а за все своє життя написав низку книг і статей про Іслам, на якого чекало, за переконаннями лорда, славне майбутнє у Великій Британії.

Виглядає очевидним, що на особистому рівні Іслам заручився підтримкою деякої частини європейців, які хотіли втекти від традицій сучасного світу. Пітер Генрікус ван дер Хуг — голландський дерматолог, засновник косметичної компанії, яка й сьогодні пропонує жінкам у Нідерландах креми для обличчя та маски, — став новонаверненим протягом цього періоду та здійснив паломництво до Мекки. Гаррі Сент-Джон Філбі, британський офіцер розвідки та батько Кіма Філбі, сумнозвісного подвійного агента, прийняв Іслам у 1930 році під час проживання в Саудівській Аравії, після чого став відомим як Абдулла. Єврейський письменник Леопольд Вайс, який взяв собі ім’я Мухаммад Асад. Його син Талал Асад є одним із живих класиків антропології.

Але й уряди країн Західної Європи на початку ХХ століття також демонстрували терпимість і навіть пристрасть до Ісламу, що для сучасних читачів може здатися дивним. Однак їхні мотиви часто були більш цинічними, ніж мотиви жителів.

Під час Першої світової війни Франція та Великобританія використовували підданих своїх колоній, багато з котрих були мусульманами, для служби на європейських фронтах, тож вони приділяли велику увагу потребам цих військ. За полками закріплювали імамів, мусульман забезпечували спеціальним халяльним (дозволеним законами Ісламу) продовольством: замість свинини й вина вони отримували кускус, каву та м’ятний чай (єврейські полки, з іншого боку, не мали такого привілейованого становища). Першу мечеть у Німеччині збудували в таборі для військовополонених у Вюнсдорфі, щоб розмістити там захоплених мусульманських солдат і продемонструвати їм, наскільки краще до них ставляться німці, ніж французи або англійці. Таким чином вони сподівалися спричинити хвилювання серед мусульманського населення колоній двох суперників Німеччини.

У післявоєнний період в антиколоніальних рухах все більше зростав акцент щодо ісламської ідентичності, що викликало занепокоєння серед керівництва європейських країн. Спецслужби були відправлені до кав’ярень континенту, де мусульманські інтелектуали (зокрема й Шакіб Арслана, один із найбільш значних панісламістів міжвоєнної Європи, базувався в Женеві та є дідусем сучасного ліванського політика Валіда Джумблата) починали пропагувати панісламістську ідею опору.

Одночасно правління намагалося завоювати прихильність мусульман, використовуючи м’яку силу пропаганди. У 1926 році, після більше ніж двох десятків років підтвердження своєї прихильності до секуляризму, або світськості (згідно із законом 1905 року), уряд Франції шукав різноманітні прогалини в законі, щоб профінансувати будівництво Великої паризької мечеті — акт, який обурив багатьох католиків країни своєю демонстрацією привілейованого положення мусульман. На перший погляд це було даниною мусульманським солдатам, що воювали у Франції. У 1922 році був закладений перший камінь майбутньої мечеті й Поль Флеро, який представляв паризький муніципалітет, з гордістю заявив, що коли Франція опинилася під загрозою в 1914 році, мусульмани в Африці не вагаючись прийшли на допомогу. Мусульмани «не останніми відгукнулися на заклик Батьківщини, яка була в небезпеці… Багато з них віддали своє життя, захищаючи цивілізацію», сказав він. Також додав, що мечеть — це вияв вдячності Франції та пам’ятний меморіал мусульманським воїнам, полеглим в ім’я країни.

Насправді ж зараз історики розглядають цю будівлю як шматок колонізаторської пропаганди, призначений продемонструвати багатим туристам імперську велич Франції в мусульманському світі. Робітники з Північної Африки в Парижі жили далеко від мечеті. Час молитви не співпадав із робочим графіком їхніх фабрик; високі ціни лазні та ресторану зробили її недоступними для всіх, крім купки представників французької та марокканської еліти. Мечеть, побудована в п’ятому окрузі Парижа навпроти Ботанічного саду, досі залишається в хорошому стані. Туристи з усього світу приїжджають, щоб насолодитися в кафе чашечкою м’ятного чаю з пахлавою або ж придбати марокканський килим у подарунковому магазині, вдихаючи якусь «східну атмосферу» в самому серці Парижа.

У 1935 році світський уряд Франції знову згадав про своїх мусульманських підданих, збудувавши в Бобіньї, невеликій комуні на північному сході Парижа, ексклюзивну лікарню для мусульман. Цей заклад нібито був зведений, щоб відстояти цінність рівності в республіці шляхом забезпечення мусульман особливим доглядом: пацієнтам давали халяльну їжу, а сама будівля, спроектована французькими архітекторами у «північноафриканському» (за їхнім баченням) стилі, була обладнана молитовними залами та мусульманським кладовищем. Разом з тим, коли французи висловлювали занепокоєння через можливі венеричні захворювання робітників із Північної Африки, спеціальна лікарня тримала мусульман подалі від паризьких загальних палат, — ознака того, що попри всю їх несподівану зацікавленість Ісламом, європейці часто були расистами. Це хороший приклад типової колоніальної стратегії уряду: надати послуги людям, щоб і забезпечити їхню прихильність, й утримати їх під контролем держави.

Під час наростання Другої світової війни та протягом самої війни для держав стало вкрай необхідним будь-що залучити мусульман на свій бік. В цей час Велика Британія допомогла профінансувати дві мечеті в Лондоні, а нацисти намагалися  переконати мусульман, особливо в Східній Європі, щоб ті приєднувалися до їх боротьби проти Радянського Союзу. Зокрема, на Балканах, у Криму і на Кавказі вони намагалися показати себе захисниками Ісламу. Пропаганда, орієнтована на антибільшовизм, антиюдаїзм і антибританський імперіалізм, поширювалася через радіо і листівки (в німецьких арміях існували мусульманські легіони, але багато солдат приєдналися до них радше для покращення своїх умов, а не з ідеологічних міркувань).

Цей період — коли Європа добивалась прихильності Ісламу — іронічно провіщає сьогоднішнє ставлення: особлива увага спричинена не стільки в знак визнання, скільки через відчутну загрозу національним інтересам, що випливає з політично руйнівного потенціалу релігії. Ця причина не так вже й відрізняється від аргументації проспонсорованих державою програм навчання імамів,  які за останні роки виникли у Великобританії та Нідерландах.

Плин часу та шрами від битв наклали свій відбиток на мечеть Вілмерсдорф. На завершальних етапах Другої світової війни її перетворили на поле битви. Німецькі війська під час російського вторгнення в Берлін рили окопи в цих тихих садах і обстрілювали ворожих солдат із цих високих мінаретів. Під часі бойових дій один із мінаретів було майже зруйновано, а сама мечеть серйозно пошкоджена. Незважаючи на те, що з тих пір її піддали реконструкції, мечеть так і не набула своєї колишньої величі. На сьогодні її відвідуваність хоч і стійка, але, в основному, обмежується п’ятничною молитвою, а легендарна історія відома одиницям.

У насичених подіями десятиліттях після війни цей короткий період, коли якась частка європейців прийняла Іслам, також зник із пам’яті. Чому — не зрозуміло. Можливо, тому що останній і значний наплив робітників-мусульман у 1960-ті й 1970-ті роки перетворив їх із незначної частини населення на більш помітну меншину, що принесло з собою посилення напруженості. Можливо й тому, що після сумнозвісного 11-го вересня на події, які визначали відносини між західним суспільством і Близьким Сходом, часто падала тінь цієї історії.

Як би там не було, дуже важливо озирнутися назад, щоб зрозуміти добро, зло і потворність, особливо коли йдеться про багату та складну історію Ісламу в Західній Європі. Якщо держави у своєму прагненні привабити мусульманське населення використовували засоби, що, мабуть, допомогли закласти основу для почуття «інакшості», яке Європа відчуває до нього сьогодні, то мечеть Вілмерсдорф дає нам альтернативне бачення. Це кивок в той час, коли Іслам у європейській свідомості ще не набув репресивних, антиінтелектуальних та загрозливих асоціацій. Тільки уявімо собі лекції, що колись проводились у просторих аудиторіях Вокінга та Вілмерсдорфра (за деякими даними, німецький романіст Томас Манн одного разу також відвідав їх). Це дозволяє нам побачити відносини між Європою та Ісламом, які характеризуються діалогом і плавністю.

Історія мусульман та Ісламу в Західній Європі є більш давньою та заплутаною, ніж багато хто вважає. Її усвідомлення допомагає нам уявити майбутнє, в якому мусульмани предстають перед нами як інтегрована та рівна частина європейського суспільного життя і аж ніяк не несвоєчасними чи загрозливими чужинцями.

Джерело: ПОЛІТИЧНА КРИТИКА