КРИМСЬКІ ТАТАРИ В ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ. НАІЛЄ ВЕЛІЄВА

Наілє Велієва. З фотоархіву Музею героїчної оборони і звільнення Севастополя
08.05.2015
Оцініть статтю: 
(342 оцінки)
editor
Зображення користувача editor.

Севастопольська підпільниця, кримська татарка Наілє Велієва була розстріляна гітлерівцями 1 квітня 1944 в Юхаріній балці. До звільнення Криму від фашистів залишалися лічені дні. Наілє не дожила до перемоги. І їй, що віддала життя у боротьбі з фашизмом, не довелося почути на адресу свого народу звинувачення в зраді, не довелось випити гіркоту трагедії  депортації

Про Наілє Велієву, імя якої носить одна з вулиць села Камянка в Сімферопольському районі, пише старший науковий співробітник Національного музею героїчної оборони і звільнення Севастополя Анна Селіванова.

Неллі (Наілє) Керімовні Велієвій виповнилося б 92 роки, якби не війна Наілє народилася в 1923 р. в Севастополі, в дружній робочій сімї Керима і Марьям Велієвих, що жили на вул. Лабораторної, д. 25 (з 1979 р.  вул. Подольцева). З дитинства дівчинка була оточена любовю і увагою батьків і братів  старшого Енвера і молодшого Рефата. Слідом за Енвером пішла вчитися в ту ж саму школу, де швидко завоювала повагу вчителів та однокласників. Любила літературу та історію, на подив рідних захопилася фізикою, роботою складних механізмів, мріяла стати капітаном далекого плавання.

За спогадами матері Наілє  Бекчентаєвої Марьям Усеінівни, її дочка була тверда за характером, принципова, і разом з тим дуже життєрадісна, товариська, усміхнена. Наілє завжди притягувала до себе людей, у неї було багато подруг різних національностей. Внутрішня краса дівчини виявлялася і в її зовнішній привабливості: каштанових, трохи кучерявих волоссі, великих сірих очах з довгими віями, ямочках на щоках.

Закінчивши школу-семирічку, Наілє за прикладом старшого брата поступила в ФЗО, де отримала спеціальність суднового електрика. У 1938 р. влаштувалася на роботу в майстерню  4 Військового морського порту. Відповідальна і сумлінна працівниця, вона активно займалася громадською діяльністю, в той же рік вступила у ВЛКСМ. З юних років стала займатися спортом, брала участь у спортивних змаганнях у Сімферополі та Києві, у Всесоюзних змаганнях фізкультурників в Ленінграді. У 1940 р. разом з Енвером вона увійшла в число 12-ти переможців воєнізованої естафети в Севастополі.

Війна увійшла в місто раптово, в перші ж хвилини забравши життя декількох десятків севастопольців, відразу зламавши всі мирні плани на майбутнє

У 1941 р. Енвер Велієв пішов на фронт, став стрільцем-радистом 8-ї повітряної армії. Наілє залишилася з родиною в Севастополі і продовжила роботу на потреби фронту в майстернях порту до останніх днів героїчної оборони 1941  1942 рр.

У липні 1942 р., після захоплення міста німецько-фашистськими військами, все населення піддалося обовязковій реєстрації і працевлаштуванню. Відмовившись стати офіціанткою в німецькій їдальні, Наілє була змушена по шість днів на тиждень працювати на виснажливому будівництві водокачки в Інкермані.

За спогадами Ольги Тимофєєвої, яка працювала з Наілє, дівчата «по 6 днів жили там, спали на нарах, на неділю йшли додому. У понеділок о 6 ранку повинні були бути на роботі З світанку до темряви під посиленим наглядом конвою чистили кювети, розбирали шпали на залізниці».

Така непосильна для молодої дівчини робота тривала кілька місяців, однак і вона не змогла зломити сильний і гордий характер Наілє. Через дорожнього майстра Ф. Г. Дєєва вона встановила звязок з підпільниками Інкермана, зайнялася агітацією серед робітників, стала надавати допомогу військовополоненим.

У своєму будинку впродовж тривалого часу вона приховувала учасника оборони Севастополя, фельдшера 178 інженерного батальйону берегової оборони Ф. І. Большаченко, який втік з табору військовополонених.

Незважаючи на всі труднощі окупації, життя в місті тривало. Із щоденника двадцятирічної Наілє, що зберігся до наших днів, ми дізнаємося про часті зустрічі з подругами, під час яких талановиті молоді люди грали на музичних інструментах, співали, читали вірші і ділилися мріями.

Так, 24 вересня 1943 вона записала: «Бути може, скоро ми побачимо щастя і будемо тоді лише життям дорожити. Ох, як я люблю свою країну, свою Батьківщину, своїх людей!». Рядки, акуратно виведені хімічним олівцем, розповідають про те, що дівчина часто бувала в будинку своїх друзів Ревякіних, що жили неподалік. Ніхто і не міг подумати, що за веселими зборами молоді в будинку вчителя хімії «Олександра» (насправді Василя) Ревякіна і його дружини Лідії Нефедовой прихована робота підпільного штабу і підпільної друкарні.

Влітку 1943 Наілє Велієва стала членом підпільної організації під керівництвом «Олександра Орловського» (В. Д. Ревякіна). У жовтні того ж року за пропозицією члена КПОВТН Олександра Мякоти, майстри електроцеху на «Верфі» (колишній Главвоїнпорт), вона влаштувалася працювати учетчіцей в судноремонтні майстерні. Від нього для забезпечення роботи радіоприймача в друкарні отримувала заряджені акумулятори, які з подругою Ольгою Рябчук переносила в кошики, заповнені антрацитом, в будинок З. І. Сальникової, а звідти  в будинок В. Д. Ревякіна. Ризикуючи життям, дівчина поширювала підпільні листівки і газету «За Батьківщину», діставала на роботі документи для військовополонених, що втекли з таборів, встановлювала звязок з іншими підпільниками.

День за днем, виконувала небезпечні доручення підпільного штабу Наілє Велієва, вірила в швидке звільнення Севастополя військами Червоної армії і чекала повернення улюбленого брата Енвера: «Хоча б швидше прийшли наші рідні і з ними мій дорогий брат! Як я за ним хворію, хочеться швидше дізнатися, чи живий він, чи здоровий Як я його люблю!»

Виконанню цих щирих бажань завадила доля. У березні 1944 р., коли війська 4-го Українського фронту і Окремої Приморської армії готувалися до проведення Кримської наступальної операції, в підпільній організації стався провал. В результаті зради 14 березня був заарештований В. Д. Ревякін, слідом за ним протягом двох тижнів  близько 60-ти активних підпільників.

Наілє могла уникнути арешту, сховатися, але вона відповіла: «Якщо не повернуся додому, вони розстріляють маму і Рефата».

У вязниці Наіль та її друзів тримали в підвалах, в тісних, сирих, задушливих, повних щурів камерах без ліжок і підстилок, піддавали допитам, тортурам і катуванням. Очевидці розповідали: «Наілє бють, вона стогне, а слідчий на гітарі грає. Впаде, поллють водою і знову бють».

В останні дні свого життя Наілє Велієва думала про своїх рідних і близьких, про що свідчать ветхі, списані з обох сторін клаптики паперу, дбайливо збережені Марьям Усеіновною,  записки її дочки з вязниці: «Мамо, прости мені все. Бережи Рефата, а прийде час, згадайте мене. Передавайте всім привіт. Цілую, ваша Неля».

1 квітня 1944 року Наілє Велієва була розстріляна гітлерівцями в Юхаріній балці, 1416 квітня там же розстріляно більше 20-ти її товаришів-підпільників. У ці дні Енвер Велієв бився з німецькими льотчиками в кримському небі за радянський Крим і рідний Севастополь

Борці севастопольського підпілля незабаром після звільнення міста були перепоховані у братській могилі на кладовищі Комунарів, їх імена викарбувані на меморіальних плитах.

У травні 1944 р. близькі, ще не оговтавшись від горя після загибелі Наілє, разом з усім кримськотатарським народом були за рішенням радянської влади піддані депортації. Мама Наілє  Марьям Усеіновна і молодший брат Рефат були вислані в Узбекистан і там через два місяці дізналися про загибель Енвера при звільненні Прибалтики.

З волі долі брат і сестра, що нескінченно люблять свою Батьківщину, сімю і один одного, віддали свої молоді життя заради свободи та миру. Сьогодні імя Наілє Велієвої носить одна з вулиць села Камянка в Сімферопольському районі.

В експозиції Будинку-музею севастопольських підпільників 1942  1944 рр. (м. Севастополь, вул. Ревякіна, 46) з фотографії дивиться на мешканців та гостей міста жива, молода, усміхнена Наілє Велієва  а значить, жива і наша вдячна память про неї.

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.