Київська Русь XII століття досі залишається terra incognita як для істориків, так і для всіх тих, хто цікавиться раннім середньовіччям на землях нинішньої України. Серед відносно невеликої кількості достовірних джерел особливо виділяється робота арабського мандрівника і географа Абу Хаміда аль-Гарнаті.
Аль-Гарнаті народився в мусульманській Андалузії, в місті Гранада, на що вказує його нісба (Гранада арабською Гарната). Довгий час датою його народження було прийнято вважати 1080 рік, але останнім часом вона правомірно ставиться під сумнів, а більш реальною вважається 1100 рік. На своїй батьківщині майбутній мандрівник прожив недовго, вже в юності він вирушив здобувати освіту в країни Близького Сходу. Всього за кілька років він відвідав Єгипет, Сирію та Ірак.
У Єгипті дослідник слухав лекції відомих в ту пору мусульманських богословів. Пізніше, відвідавши Багдад, він уже вважався знавцем хадисів і викладав у тамтешніх медресе, одночасно з цим поповнюючи свій багаж знань. У 1130 році Аль-Гарнаті вирушив на Кавказ, потім у пониззя Волги, в місто Саксин. Цей населений пункт на два десятиліття став своєрідною базою, з якої він здійснював подорожі країнами Східної Європи та Середньої Азії.
Перебуваючи в незнайомих країнах, аль-Гарнаті завжди шукав будь-яку можливість для проповідування Ісламу. При цьому він не забував і про хліб насущний. У свої подорожі аль-Гарнаті брав товари і з вигодою їх реалізовував, що свідчить про його підприємницький хист. Крім того, купців, що подорожували, як правило, охоче приймали в багатьох країнах і містах, незалежно від того, яку релігію вони сповідували.
У 1150 році аль-Гарнаті вирушив у подорож землями Київської Русі. Його дорога пролягала з Булгара річкою, яку він назвав у своїх записках Нагр-ас-Сакаліб — «Слов’янська ріка». Ця назва не вперше трапляється у різних арабських авторів. Досить згадати події, пов’язані з походом арабського воєначальника Мухаммада ібн Марвана проти хозар в 737 році.
Тоді аль-Куфі та інші арабські історики писали про те, що ібн-Марван дійшов до берегів якоїсь «Слов’янської ріки». Сучасні дослідники вважають, що йдеться про Дон чи Волгу. Але цілком ймовірно, що аль-Куфі та аль-Гарнаті мали на увазі річку Ока. Це виглядає досить правдоподібно, враховуючи, що через Оку лежить найбільш короткий водний шлях у напрямку Києва. Саме туди відправився аль-Гарнаті.
Описуючи далекі і незнайомі країни, мандрівник, як це було прийнято в його епоху, нерідко повідомляв абсолютно фантастичні відомості, схожі, скоріше, на байки, якими діляться на привалі мандрівники, намагаючись здивувати один одного. З іншого боку, деякі абсолютно реальні подробиці про життя і побут північних країн викликали здивування у читачів і слухачів аль-Гарнаті з регіону Близького Сходу.
Наприклад, його ґрунтовна розповідь про ходіння сіверян на лижах по снігу сприймалася в арабських країнах, як щось зовсім незвичайне. «А дорога до них по землі, з якої ніколи не сходить сніг; і люди роблять для ніг дошки і обстругують їх; довжина кожної дошки ба, а ширина — п’ядь. Перед і кінець такої дошки підняті над землею, посередині дошки місце, на яке ставлять ногу, в ньому отвір, в якому закріплені міцні шкіряні ремені, що прив’язують до ніг.
А обидві ці дошки, які на ногах, з’єднані довгим ременем на кшталт кінських поводів, його тримають в лівій руці, а в правій руці — палицю довжиною в людський зріст. А внизу цієї палиці щось на зразок кулі з тканини, набитої великою кількістю шерсті, вона завбільшки з людську голову, але легка. Цією палицею впираються у сніг і відштовхуються палицею позаду, як роблять моряки на кораблі, і швидко рухаються по снігу. І якби не ця вигадка, то ніхто не міг би там ходити, тому що сніг на землі, наче пісок, не злежується зовсім».
Цікаві подробиці аль-Гарнаті повідомляв також про життя і побут слов’ян Київської Русі. Особливу увагу він приділив торговельним операціям. Для арабського купця і мандрівника було відкриттям, що на Русі замість грошей використовувалися зв’язки старих білячих шкурок. Вперше про це повідомив інший мусульманський мандрівник Ахмед ібн Фадлан, який відвідав в 921–922 роках Булгар і став свідком торгових угод русичів.
«Дирхеми русів — сіра білка без шерсті, хвоста, передніх і задніх лап і голови… Якщо чогось бракує, то від цього шкурка стає бракованою. Ними вони проводять мінові угоди, і звідти їх не можна вивезти, тому їх віддають за товар. Терезів там не мають, а тільки стандартні бруски металу. Вони здійснюють купівлю-продаж за допомогою мірної чашки».
Волзькі булгари, що прийняли Іслам в період перебування там ібн Фадлана, самі охоче використовували зв’язки шкурок для мінової торгівлі. Для того, щоб не було обману, на шкурках ставилася печатка князя, а зв’язки пломбувалися спеціальними свинцевими пломбами. Розширення міжнародної торгівлі призвело до того, що білячі шкурки почали використовувати як еквівалент грошей навіть купці скандинавських країн, Німеччини та Польщі.
Але єдиним представником країн Ісламу, який залишив докладне описання мінової торгівлі слов’ян Київської Русі, був аль-Гарнаті. Ось що він писав: «Розраховуються вони між собою старими білячими шкурками, на яких немає шерсті, і які не можна ні на що ніколи використовувати, і які зовсім ні на що не годяться. Якщо ж шкурка голови білки і шкурка її лапок цілі, то кожні вісімнадцять шкурок коштують за рахунком срібний дирхем, пов’язують [шкурки] у зв’язку і називають її джукн. І за кожну з таких шкурок дають відмінний круглий хліб, якого вистачає сильному чоловікові».
Причиною, що спонукала русичів використовувати зв’язки шкурок як гроші, був обмежений обіг срібної монети на землях слов’ян. Спроби карбувати гроші здійснювалися князями Володимиром і Ярославом Мудрим. Невелика кількість цих монет із зображенням родового знаку Рюриковичів — тризуба, знайдено на території сучасної України.
Однак викарбуваної монети було недостатньо для нормального функціонування валютного ринку. Торгівля з ісламським світом сприяла припливу дирхемів, які в Х столітті навіть стали основною грошовою одиницею Русі. Але із занепадом Арабського халіфату ослаб приплив срібної монети зі Сходу. Саме тому аж до кінця ХV століття білячі шкурки служили розмінною монетою для більшості східноєвропейських країн.
З іншими матеріалами з серії «Історія Ісламу в Україні» можна ознайомитися за посиланням.
Олександр Степанченко спеціально для «Іслам в Україні»
