Лукаві цифри. Як у Москві боролися з «татарами». Частина друга

Лукаві цифри. Як у Москві боролися з «татарами». Частина друга
У палаці Хана Девлет Герая
17.02.2022
Оцініть статтю: 
(62 оцінки)
О. Степанченко
Зображення користувача О. Степанченко.

На світанку створення СРСР, на початку 1920-х років, одним із його фундаментальних принципів був пролетарський інтернаціоналізм, що декларує «солідарність трудящих різних країн у боротьбі за побудову соціалістичного суспільства». Насправді вже починаючи з 30-х років, періоду масових репресій, інтернаціоналізм  відкинуто на догоду кон’юнктурним інтересам керівної в Радянському Союзі партійної верхівки. З початком Другої світової війни ідеї інтернаціоналізму в СРСР взагалі були поховані: масові депортації народів, у тому числі кримських татар, свідчили про повну деградацію суспільно-політичних відносин у «державі робітників і селян».

Керівництво ВКП(б) добре розуміло, що депортації народів не тільки порушують Конституцію, але й суперечать базовим теоретичним положенням марксизму про пролетарський інтернаціоналізм. Саме через це О. Новосельському доручили представити кримських татар «кривавими вбивцями», «гвалтівниками» та «грабіжниками», що не заслуговують жодного попусту. Читача книги треба було переконати, що до кримськотатарського народу принцип пролетарського інтернаціоналізму не може бути застосовний за визначенням.

Цікаво, що сама назва роботи Р. Новосельського, «Борьба Московского государства с татарами в первой половине XVII века», викликає певний подив. З неї незрозуміло, про яких саме татар мова, і зроблено це, безумовно, навмисне. Основними противниками Москви крім кримських татар у книзі згадано також ногайців і турків (османів). Тобто йдеться про коаліцію мусульманських держав і народів, що протистояли експансії Московської держави. Таким чином, під етнонімом «татари» треба бачити винятково мусульман і нікого іншого.

Значну увагу у своїй роботі Новосельський приділяє спробам Москви створити союз із Польщею, спрямований проти Кримського ханства. Відомо, що польські дипломати щоразу відхиляли пропозиції царського уряду. Про причину подібних відмов відверто висловився посол В. Тишкевич, голова делегації Польщі до Москви в 1559 році: «Позбувшись Криму вам (Москві. — О. С.) не буде на кого ще нападати, крім як на нас». Це свідчить про те, що в польській столиці чудово розуміли основні напрями експансіоністської політики Москви, які залишатимуться незмінними до кінця XVIII ст.

Після захоплення Москвою Казанського та Астраханського ханств цар Іван Грозний розпочав Лівонську війну (1558–1583) з метою заволодіння Балтією. Одночасно московити вели війну з Річчю Посполитою, Османською імперією, Кримським ханством, а згодом і зі Швецією.

У другій половині 60-х років XVI ст., зазнавши серйозних труднощів у фінансуванні та комплектації військ, Москва посилає до Криму посольство на чолі з боярином А. Нагим із метою домогтися укладення миру. Під час переговорів кримський хан Девлет Ґерай відверто висловився про своє бачення двосторонніх відносин:

«Я з вашим володарем доброї справи (відновлення миру. — О. С.) хочу прямо. Тільки володаря вашого боюся та двічі казати про це не хочу. Володар ваш не вірить мені, а я не вірю вашому володарю».

Повертаючись до теми походів кримських військ на Московську державу, варто зауважити, що вони не відбувалися без жодного приводу, як можна уявити, читаючи роботи кремлівських пропагандистів. Усі походи припадали на період загострення міждержавних відносин і нерідко були відповідями на аналогічні походи Москви проти Кримського ханства.

Не домовившись із царем Іваном Грозним про мир, хан Девлет Ґерай починає масштабний наступ з метою відвоювати мусульманські держави Надволжя й таки чином усунути загрозу з боку Москви. У період від 1568 до 1574 року Кримське ханство досягло серйозних військових успіхів. Девлет Ґерай зумів об’єднати ногайські орди, що брали участь у його походах на Московську державу. 1572 року в колишньому Казанському ханстві відбулося повстання мусульманської людности, підтримане Кримом. Апогеєм військової кампанії став грандіозний похід кримського війська та його союзників, що скінчився здобуттям Москви.

Відбити наступ кримців московському цареві вдалося чималою мірою завдяки підтримці запорозького козацтва, що отримувало зброю та фінансування з Москви. Тільки 1577 року козаки вчинили напади на Аккерман, Очаків, Іслам-Кермань і навіть змогли вдертися до Криму. Ці рейди змушували Кримське ханство тримати великі сили в районі нижнього Дніпра та Перекопу та відвертали їх від виконання основного завдання: боротьби з Московською державою.

Варто зазначити, що на останньому етапі Лівонської війни польські війська здійснювали численні рейди на територію Московії, часом доходячи навіть до Волги. З чим вони поверталися з походів, з якою здобиччю? То справді був полон — живий товар: селяни, ремісники, купці, шляхта. Така була практика в середні віки, не змінилася вона й на світанку Нового часу. Займанням люду противника не гребували королі, імператори й царі «просвічених» народів. Про це теж є інформація у книзі Новосельського, але автор каже про такі походи, коротко, сухо, не наводить жодних цифр полону, хоча такі цифри, ймовірно, були досить значні.

Інша річ — кримські татари! Щоб захистити себе від звинувачень в упередженості О. Новосельський пише: «Нам слід відмовитися від перебільшень у питанні про кількість російського полону», але зараз же починає сипати астрономічними цифрами. Цікаві дані він наводить про кількість узятого полону за 1632–1637 роки.

За 1632 р. захоплено 2660 душ, за 1633 р. — 5700 душ, за 1637 р. — 2280 душ. Разом — 10 640 душ. Звідки взято ці відомості Новосельським, невідомо. Посилань на документи радянський історик не наводить. Та ще цікавіші його міркування про весь обговорюваний період. Не маючи взагалі жодних даних за 1634–1636 роки, автор без усякого сорому перебільшує, міркуючи так: «Наїзди 1634–1636 років за своєю силою, кількістю татар, що брали участь у них, за територією, охопленою ними, трохи поступалися рокам, що про них маємо відомості про полон. Тож можемо припустити (курсив мій. — О. С.), що втрати за всі шість років сягали 18 тис. душ».

Підбиваючи підсумок «татарським наїздам» за першу половину XVII століття О. Новосельський наводить такі дані:

«Ми можемо вважати, що за всю першу половину XVII ст. могло бути взято в полон від 150 до 200 тис. російських людей. Цифра ця буде мінімальною».

І справді, деякі автори шляхом умоглядних висновків називають цифри 2 млн людей, виведених «татарами» за весь період існування Кримського ханства. Та лишімо ці лукаві цифри на їхній совісті. У гонитві за примарою ідеологічних «перемог» вигадують і не таке.

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.