Unum facit — aliud vastat (Один робить, другий руйнує).
Після смерті гетьмана Богдана Хмельницького 27 липня 1657 року між його наступниками розпочалася боротьба, в якій перемогу здобув генеральний писар Війська запорізького Іван Виговський. 26 жовтня 1657 року Виговського обрали «тимчасовим гетьманом», тобто він мав керувати державою до повноліття сина Хмельницького, Юрія.
Постать Івана Виговського була досить суперечлива. Він не мав у війську безумовного авторитету, як Хмельницький. Але новий гетьман був патріот, що прагнув за будь-яких обставин домогтися для своєї Батьківщини незалежности.
Невдовзі після обрання Виговський почав робити кроки для виведення України з залежности від Московської держави. За його планом, Україна мала створити конфедерацію з Річчю Посполитою, маючи при цьому найширші повноваження та можливості. За умов війни — а в ній брали участь майже всі східноєвропейські держави, а також Швеція та Османська імперія, — це дозволяло Україні маневрувати, домагаючись максимального захисту своїх прав.
У вересні 1658 року в місті Гадячі підписано угоду, згідно з якою чисельність Війська Запорізького мала становити 60 тис. душ, вся адміністративна та судова влада підпорядковувалася гетьманові, Україна мала право карбувати власну монету, всі податки надходили тільки до української скарбниці, православна церква зрівнювалася у правах з римсько-католицькою, королівські війська Польщі не мали права перебувати на території України, представники Війська Запорізького отримували право брати участь у керуванні Річчю Посполитою, Україна розривала стосунки з Москвою.
Ще перед підписанням Гадяцької угоди промосковські сили у Війську Запорізькому вчинили заколот, що його очолили полковник М. Пушкар та кошовий отаман Я. Барабаш. Повстання не без труднощів придушили за активної участи війська Кримського ханства. У серпні 1658 року Виговський розпочав активні військові дії проти Московської держави. Козацькі війська кілька разів атакували Київ, де стояв великий гарнізон московитів, але ці атаки зазнали невдач.
Навесні 1659 року царська влада організувала велику карну експедицію проти України. У квітні московське військо взяло в облогу Конотоп. Міським гарнізоном командував полковник Г. Гуляницький. Конотопська облога затягнулася, завдяки мужності українських козаків. Їм на допомогу прийшло українсько-кримське військо під орудою гетьмана Виговського та хана Мехмеда IV Ґерая. 28 червня 1659 року у кривавому бою московська армія зазнала нищівної поразки, мусила припинити облогу та відступити. Ця перемога різко змінила перебіг війни, продемонструвавши слабкість Московської держави, її нездатність узяти під повний контроль Україну.
Попри гучну перемогу Виговському не вдалось утримати владу. На бік Москви перейшло чимало козацької старшини на чолі з І. Богуном — спалахнуло повстання на Правобережній Україні. У кількох битвах Виговського розбили, гетьманська булава перейшла до сина Хмельницького, Юрія. Виговський мусив покинути тодішню столицю України, Чигирин, і разом із прихильниками виїхати на територію Польщі.
На цьому боротьба не скінчилася. Навесні 1660 року Москва, підбадьорена усуненням від влади свого головного ворога, Виговського, вирішила організувати похід на Львів, щоб завершити «підкорення» України. Основною армією командував близький до царя боярин Василь Шереметєв. Чисельність московського війська перевищувала 35 тис. душ, а більшу частину його становили українські козаки. Допоміжною армією чисельністю 20 тис. душ командував юний гетьман Ю. Хмельницький. Він мав спинити кримське військо нуреддіна Мурад Ґерая, що йшло на допомогу полякам.
Ю. Хмельницький не зміг чи не схотів зупиняти кримських татар, які ще недавно були надійними союзниками запорожців. У битві під Любаром армію Шереметєва розгромили польсько-українські війська під орудою С. Потоцького та І. Виговського — це була одна з перших великих битв, де українським козакам довелося битися одне проти одного.
Після битви Шереметєв наказав відходити до міста Чуднова, де сподівався на підтримку Ю. Хмельницького. Але під Чудновим московське військо оточили. Шереметєв показав себе негідним воєначальником, що погано розумів ситуацію та не вмів командувати військом.
Ще перед початком бою стало відомо, що поблизу села Слободище сталася сутичка союзного польського та кримськотатарського військ із козаками Ю. Хмельницького. Після цього почалися переговори, і в підсумку гетьман підписав угоду, що загалом повторювала Гадяцьку.
Про цю подію читаємо в «Літописі Самовидця» (правопис джерела. — Ред.)
«Где войска коронніе з ордами гетмана Хмелницкого оступили и там, маючи потребу, не дали ся скупити з Шереметом, и мусѣли згоду приняти з войском коронним и королевѣ присягнули з войском своїм, а тая згода стала под Слободищами».
Московські війська були оточені 27 вересня 1660 року. Майже цілий жовтень точилися бої та не припинялися спроби прориву блокади, але вони скінчилися невдачею. Наприкінці жовтня запаси харчів і пороху вичерпалися. Військо голодувало, й Шереметєв пішов на переговори, щоб виторгувати найліпші умови, але кінець кінцем йому мусив погодитися на повну капітуляцію. 4 листопада московське військо роззброїли, а більшість полонених, близько 10 тис. душ, на чолі з самим боярином Шереметєвим передали кримцям.
Умови капітуляції були катастрофічні для Московської держави. За договором, вона мала поступитися Речі Посполитій майже всю Україну з Києвом і Черніговом, а ще виплатити величезну контрибуцію. Після цієї поразки Москва вже була не здатна на великі воєнні операції на українському театрі воєнних дій. 1667 року вона відмовилася від претензій на Правобережну Україну, підписавши Андрусівське перемир’я.
