На старих картах Криму відображена пам’ять про історію впливових родів кримськотатарської знаті.
Про це нагадує публікація на сайті Кримський блог «Карта півострова довго зберігала пам’ять про кримськотатарську знать».
Автор матеріалу Наталія Дремова проаналізувала не тільки топоніміку старовинних кримських карт, але й інші історичні документи, зокрема «Записки про стан цивільний, політичний і військовий Малої Татарії», що вийшли з-під пера французького дипломата Пейссонеля в 1755–1758 роках, а також праці натураліста, географа і мандрівника, доктора медицини, члена Санкт-Петербурзької академії наук, статського радника Петра Семеновича (Петер-Симон) Палласа.
Строкатий народ жив у Криму, і такими ж різноманітними були його імена та прізвища. Іноді в назві чужій людині навіть тяжко було «почути» прізвище. Ось, наприклад, Барин. Прочитає приїжджий, плечима знизає: ну і що? Власник землі здуркував, обрав ім’я за смаком. Зрештою, були ж у Криму села, в назві яких можна було почути «можновладний» відгомін — наприклад, відразу кілька Байгельди («господар прийшов») у Сімферопольському та Євпаторійському повітах і два Якшібая («хороший господар») у Джанкойському.
Але не все так просто. На старих картах, виявляється, була розкидана пам’ять про історію впливових родів кримськотатарської знаті. Наприклад, у випадку з тим самим Барином жителі Джанкойського району ще в кінці 20-х років минулого століття пам’ятали про походження цієї назви: «За Барином знаходиться залізнична станція Джанкой… до неї цілих вісімнадцять верст. Тут колись були володіння багатих мурз Баринських». На старих картах, аж до довоєнних, ми можемо натрапити й інші знамениті імена — Ширін, Аргин, Кипчак та інші. Ці роди колись були господарями величезних територій, хоча з часом земельні володіння дробилися, деякі гілки сімейств занепадали.
Бунтівники, наближені до трону
Французький дипломат Пейссонель, який написав у 1755–1758 роках свої «Записки про стан цивільний, політичний і військовий Малої Татарії», тобто Криму, досить докладно описує кримськотатарську знать. Він вказує, що ділиться вона на два класи: до першого належать нащадки давніх завойовників півострова, до другого — ті, що піднялися по службі (капікули, або капіхалки). І тих, й інших називають мурзами (мірзами). Глави чотирьох знатних родів носили титул бея й утворювали раду, на думку якої зважав в ухваленні своїх рішень хан.
Перший і найбільш знатний з п’яти відомих родів Криму — це рід Ширіна, що посягав на престол, оскільки, згідно з давньою традицією, Ширін був супутником Чингіз-хана та увійшов до Криму першим… Можна сказати, що Ширін-бей був після хана найповажнішою особою у всьому Криму. Йому належало перше місце в дивані після султанів, рід Ширінів уклав найбільше шлюбів з володарським домом.
Загалом, Ширіни були «державою у державі» — жодне важливе питання не вирішувалося без згоди глави роду, який вів власну переписку із закордонними політиками, мав свій адміністративний апарат. Наскільки впливовим і значимим серед інших знатних і багатих був цей рід, говорить і те, що кожен Ширін-бей мав свого калгу — офіційно проголошеного спадкоємця. Практика призначення наступника задля уникнути суперечок про старшинство і верховенство існувала в династіях, що перебували при владі. Але, крім хана, цим привілеєм користувалося і друга особа Кримського ханства.
Можна сказати, що свій вплив Ширіни пронесли крізь кілька століть, хоча був момент, коли зникнути міг увесь рід. В історії не раз траплялося, що близькість до трону паморочила голову і штовхала на авантюри. Ширіни одного разу очолили дворянський бунт, змістивши хана, який, як пише Пейссонель, «дав їм привід до незадоволення». Аджи-Ширін-бей, підтриманий загоном у 20 тис. осіб, наважився оголосити чинному хану Сеадет-Гераю про вигнання з Криму. Правитель надав перевагу від’їзду до Стамбула. Оттоманська Порта, яка, власне, і тримала руку на пульсі Кримського ханства, призначила нового правителя — Мехмет-Гірея, але й той «не припав до смаку Ширін-бея». А черговий, обраний у Стамбулі наступник, Мехмет-Гірей сам відмовився приборкувати бунтівників на чолі з Ширіном. Не виключено, що у другої людини в ханстві виник план взагалі змінити правлячу династію і зійти на трон самому. Правда, це, напевно, призвело б до справжньої війни, та й не всі дворяни, які повстали проти хана, із захопленням сприйняли б ідею про воцаріння Ширінів. Так чи інакше, але черговий претендент на ханський трон з роду Гераїв, підтриманий Портою, до Криму прибув. І звичайно, перше, що він повинен був зробити, — показати, хто в Криму справжній господар, жорстоко покарати всіх, хто мав стосунок до бунту.
Після прибуття він зібрав, за звичаєм, великий диван, на якому Ширін-бей зобов’язаний був бути присутнім. Він дійсно з’явився туди, і все було підготовлено для того, щоб убити його. Але про це бея попередив одним із його офіцерів, і він одразу ж під приводом кровотечі з носа вийшов і мав час втекти. Ширін-бей виїхав до Черкесії і звідти повернувся в свої маєтки, де помер дуже старим і в абсолютній безпеці. Це повстання коштувало життя великій кількості мірз, що не зуміли сховатися від кари.
Чи багато в історії існує прикладів, коли глава антидержавної змови, втікши від розправи, тихо і мирно доживає до глибокої старості у власному маєтку? Швидше за все, згаданий Пейссонелем зворот «знайшли незручним на нього напасти» варто розуміти не як повагу до дворянина-бунтівника. Мабуть, сили, які Ширін міг би виставити проти ханських військ, були настільки серйозними, що бея простіше було махнути рукою: хай, мовляв, живе, тільки б знову не намагався зайняти трон.
До слова, у своїх маєтках кримські вершки суспільства були справжнісінькими самодержцями, влада їх на цих землях була абсолютною. Вони призначали податі і вершили суд, розправлялися з винними, тримали в руках всю торгівлю.
Бейлік (володіння) Ширінів простягався від Карасубазара (нинішній Білогірськ) до Ескі-Криму (Старого Криму) і від Сиваша до північних схилів північної гряди кримських гір. На карті Криму 1940 року в Джанкойському районі показані три населених пункти — Ширін Новий з позначкою «німецький», Ширін Слов’янський і Ширін Татарський. Це той слід, який на карті залишив могутній рід. Хоча, звичайно, належні їм села, маєтки, хутори та економії носили інші, найрізноманітніші назви, до революції володіння гілок сімейства Ширінських були ще дуже значними. Ось тільки кілька прикладів: в Богемській волості Перекопського повіту власником хутора Алгази значиться Ширінський, в Салинській волості Феодосійського повіту маєток Мурзакой (зверніть увагу, яка промовиста назва: «село мурзи») належала М. П. Ширінському, на його ж землі знаходилося і однойменне село. Неподалік розташовувався маєток Урус-Ходжа, що належав О. М. Ширінському. У сусідній Сараймінській волості того ж повіту пліч-о-пліч розташовувалися відразу три економії з однаковою назвою Місир. Власником однієї був А. Ширінський, другу ділили між собою його родичі з ініціалами М. і Д. Третя значилася як власність Ширінської та Джантієвої. У Цюріхтальській волості Ширінському А. М. належала економія Акчора, на землі Ширінського С. М. було село Антал, а поруч економія з такою ж назвою, власник якої Ширінський У. М. Судячи з усього, ці землі були поділені між братами. У Сімферопольському повіті біля села Біюк-Яшлав значиться хутір, що належить Ширінській Ассії-Ханим.
Переказ про прокляття роду
А тепер повернемося до Барина — древнього і знатного роду (різні дослідники писали його також як Барін, Барун, Барюн). Глава його носив титул бея, його володіння знаходилися на захід від Карасубазара, земель Ширіна. Збереглася така цікава подробиця про це сімейство: за часів, коли багатодітність була звичайною справою, сім’я бариня ніколи не ділилася на гілки, продовжуючись по прямій лінії. Причина в тому, що завжди виживав єдиний син у сім’ї. Напевно, така особливість була пов’язана з генетичним захворюванням, що передавалося у спадок. Хоча, за свідченням дослідників Криму, «татари пояснюють цю дивину прокляттям роду однією святою людиною, що накликав на себе його гнів».
Населені пункти, пов’язані з прізвищем цих кримських беїв, зберігалися і за радянських часів. На довоєнній карті значиться один Барин у Карасубазарському районі і три — вірменський, німецький і татарський — в Джанкойському. У статистичному довіднику Таврійської губернії за 1915 рік у Ак-Шеіхської волості Перекопського повіту значиться вакуфне (пожертвуване чи приписане для отримання доходу до мечеті) володіння з назвою Барин. А поруч, у Богемській волості, два хутори, що належали різним власникам, з однаковою назвою Барин-Суран. Село Барин існувало в Андріївській волості Феодосійського повіту. Згадані землі вже не були власністю Баринських, але назви ясно говорять про дні минулі. Втім, і до початку ХХ століття у членів цієї численної родини збереглося чимало землі. У Сімферопольському повіті біля села Баяут знаходилися приватні володіння Баринь, в цьому повіті Баринським також належали кілька хуторів.
Третій бейський рід — Аргин (Аргін) — був, як відзначав Паллас, дуже численним. Можливо, з цим пов’язано те, що він, втрачаючи свої позиції і володіння, зумів відзначитися на карті дуже великою кількістю «відпрізвищевих» назв. Так, до початку ХХ століття два села Аргин-Табечик значилися у Петровській волості Феодосійського повіту (одне — вакуфне володіння), були Аргини також в Олександрійській волості Перекопського повіту, в Зуйській волості Сімферопольського повіту. За останньою значилися приватні володіння Сеіт-Гірея-Мурзи Аргинського, Зеліхе-Ханим Аргинської, Сайде-Ханим Аргинської. Поблизу села Кайнаут Аргинські володіли маєтком Канлик. А Сулейману-Мурзі Аргинському належав хутір біля села Найман.
Хутір Джанкой (не плутати з містом і численними тезками-селами!), що знаходився неподалік, називався також Аргинською дачею, як і сусіднє село Казанли. Знову ж таки, біля села Казанли власні хутори мали Уріє-Ханим Аргинська та Амет-Мурза Аргинська. Але процес втрати цих володінь тривав. Наприклад, в травні 1908 року газета «Таврійські губернські відомості» опублікувала оголошення про майбутній продаж маєтку дворянина Максюти Мурзи Аргинського біля села Казанли. Продавалося воно через накопичені недоплати на 1037 рублів, оцінено володіння (більш ніж 361 десятина землі) було в 1,5 тис. рублів.
Стара гвардія
До четвірки старовинних бейських родів входили і Яшлавські (Яшлав, Яушлав). Відомо, що представники саме цього роду курирували дипломатичні відносини. Для послів різних держав аудієнція у Яшлав-бея була тією сходинкою, яка дозволяла наблизитися до обговорення того чи іншого питання відносин з іншими країнами. Паллас в кінці XVIII століття називав рід Яшлав «дуже значимим і досить численним, що жив навколо Бахчисарая», між річками Альма і Бельбек. На пам’ять про Яшлавських у цих місцях залишилися села Біюк-Яшлав і Кучук-Яшлав, тобто «велике» і «маленьке» володіння, резиденції і родові гнізда. Але від колишнього земельного багатства до початку ХХ століття все-таки збереглося чимало. Вже згадувалися два села Байгельди, вони розташовувалися у Камбарській волості Євпаторійського повіту і належали Аріф-бею та Асан-бею Яшлавському. Тут, у Кокейській волості, сім’ї належала економія Телеш. У Сімферопольському повіті, біля села Орта-Кісек, Отаркой Мартаза-бей і Умер-бей Яшлавські володіли садами на власній землі.
За цією старою гвардією слідували роди теж сильні, що не втрачали можливості потіснити конкурентів. Не випадково ж французький дипломат Пейссонель вибудовує свою класифікацію кримськотатарського дворянства не за знатністю, а за значимістю у житті Кримського ханства. І другим за впливовістю він називав рід Мансур-оглу. Його піднесення пов’язують з часом правління Сахіб II Герая (1532 — 1551), який вирішив наблизити до себе численний рід Мансур, що недавно з’явився у Криму і правив декількома десятками тисяч кочівників.
Варто, мабуть, вважати, що до середини XVIII століття, коли французький дипломат вивчав кримськотатарське дворянство, Мансури процвітали, потіснивши навіть більш знатні роди, і також одружувалися на принцесах династії Гераїв. Їх володіння розташовувалися в степовій частині півострова, але багаторазово дробилися і йшли з володіння сім’ї. На початку ХХ століття Мансурські залишалися власниками садів, хуторів, а в Коджамбайській волості Євпаторійського повіту Умеру-Мурзі Мансурському належали соляні промисли біля Тепізького озера.
Не всім вершкам суспільства пощастило залишити про себе спогад на карті, інші (рід Сиджвут) взагалі зникли, колись сильний рід Дайр, що «мав також свого бея і володів землями переважно в Перекопському повіті і між Салгиром і Зуєю», поступово втратив і славу, і багатство. Зате досить довго в Криму проіснували села з назвами Кипчак, Бітак, Ойрат, Бурульча, Собла (Сабли), а це теж привіт з далекого минулого півострова, від кримськотатарської знаті.
