«Турецька колонія» в Миколаєві в кінці XVIII століття. Що? Звідки? Чому?

«Турецька колонія» в Миколаєві в кінці XVIII століття. Що? Звідки? Чому?
Магометанська мечеть в Миколаєві
«Турецька колонія» в Миколаєві в кінці XVIII століття. Що? Звідки? Чому?
Спаськ. Султанський джерело. Листівка початку ХХ ст.
«Турецька колонія» в Миколаєві в кінці XVIII століття. Що? Звідки? Чому?
«Турецька колонія» в Миколаєві в кінці XVIII століття. Що? Звідки? Чому?
30.08.2017
Оцініть статтю: 
(259 оцінки)
editor
Зображення користувача editor.

Коли йдеться про мусульманські сліди в Миколаєві, нерідко можна почути про існування в кінці XVIII століття в околицях міста «турецької колонії», що була сформована з полонених османів. Можливо, ця інформація не привернула б особливого інтересу, якби не було добра з боку Катерини II на утворення цього поселення і будівництва в ньому мечеті, що в умовах перманентних російсько-османських воєн на тому етапі виглядає парадоксальним. Тому спробуємо розібратися, хоча б у загальних рисах, що послужило причиною народження цього рішення імператриці.

Полонені османи і будівництво корабельні на річці Інгул

З отриманням Росією за підсумками Кючук-Кайнарджійського миру 1774 року нових територій на Північному Причорномор’ї тут з ініціативи генерал-фельдмаршала Г. Потьомкіна почали зводитися міста. Першим таким став Херсон, де була заснована Херсонська корабельня. Однак Г. Потьомкін залишився незадоволений дорожнечею побудови «судів на Дніпрі, в Мошнах» за «худого вельми успіху». У зв’язку з цим влітку 1788 року, в дні чергової російсько-османської війни, що почалася роком раніше, генерал доручив штурману М. Гур’єву, що перебував у його штабі, розпочати вимірювання глибини річки Інгул «от устья его (сучасне місто Миколаїв — прим. авт.) до того места, доколе оный судоходен», і вивчити, «где эллинги (приміщення на березі для будівництва або ремонту корпусу судна — прим. авт.) быть с удобством могут».

Вивчивши результати досліджень, Г. Потьомкін запустив будівництво нової корабельні. Уже навесні 1789 року він доручив своїй довіреній особі М. Фалєєву (на якого поклав організацію справи) «наискорее сделать киленбанок (пристань для ремонту підводної частини кораблів — прим. авт.) на Ингуле и кроки ради постановления мачт». А влітку наказав «іменувати» новостворювану корабельню на Інгулі «місто Миколаїв», а «Вітовку — Богоявленське» (нині входить в Корабельний район Миколаєва — прим. авт.).

Без зволікання з Херсона до Миколаєва було переведено Чорноморське адміралтейство. Накази М. Фалєєву від Г. Потьомкіна надходили один за одним, як, наприклад, забезпечити побудову плашкоутів (судно, яке використовується для перевезення важких вантажів річками і в портах) з метою «сплавки з Херсона до Миколаєва лісів» та ін.

Саме до будівельних справ і залучалися полонені османи, яких в той момент було чимало, оскільки Росія успішно вела бойові дії проти Османської імперії. Так, в червні 1788 року біля Кінбурнської коси російський флот завдав поразки османському, в результаті чого «в полон взято людей з три тисячі». Наступного місяця в полон до росіян потрапила ще 1783 османа.

Перед грудневим (1788 рік) штурмом Очакова російським командуванням було видано наказ щодо армії, один з пунктів якого зобов’язував «відсилати до резерву» тих із османів, хто «буде здаватися». А полонених там було взято чимало. За повідомленням Г. Потьомкіна, з османського гарнізону чисельністю «до двенадцати тысяч отборных людей не меньше» сім тисяч було «на месте положено», але «в погребах и землянках побито много». Тих османів, що залишився живими, зрозуміло, полонили. Згідно з офіційними російськими джерелами, таких було «близько 4 тис. осіб (не рахуючи обивателів)».

Чималу кількість полонених османів Г. Потьомкін і почав використовувати як робочу силу. Ще влітку 1788 року, з метою створення похідного лазарету у Вітовці, він обіцяв М. Фалєєву віддати наказ «из Херсона отпустить несколько каторжных, придав вам из пленных». Слідом за чим М. Фалєєв доручив доглядачеві Вітовського госпіталю повідомити, «какие именно в числе поступивших в ведомство ваше пленных турков есть ремесленники и мастеровые» для передачі списку Г. Потьомкіну.

Ймовірно, Г. Потьомкіну ці дані були необхідні для розуміння того, які категорії полонених, в якій якості і кількості він може задіяти у будівництві корабельні і Миколаєва. З надходженням з Херсона необхідного інструменту і технологічної оснастки сюди було залучено 90 теслярів і каменярів. Первинні землерийні та інші малокваліфіковані роботи виконували 140 невільників і 129 полонених турків.

Робота останніх використовувалася повною мірою як на корабельні, так і у Вітовці, де за вказівкою Г. Потьомкіна навесні 1789 року мав перебувати М. Фалєєв. Причиною чого було вказано прибуття туди учнів з Петербурга «для обучения навигации, с учителями», в зв’язку з чим для них потрібно «жилища отделать». Напевно, ці приміщення також будували полонені, які на той час щодня отримували 15 копійок і забезпечувалися одягом: М. Фалєєв наказував канцелярії будівель Миколаєва «пошить шаровары пленным туркам тем, кои их не имеют».

Кількість полонених збільшувалася. Восени 1789 року Катерина II задоволено заявляла про взяття замку Хаджибейського; переможних боях біля Сальчі, в Каушанах (де в руках російських опинилося «160 полонених»), «проти міста і фортеці Бендер».

У грудні 1790 року генерал-аншеф О. Суворов після взяття російськими військами під його командуванням Ізмаїла в рапорті Г. Потьомкіну повідомив про вбитих з числа «ворога до двадцяти шести тисяч» і взяття в полон «понад дев’ять тисяч», з яких «до двух тысяч от ран померло».

А навесні 1791 року, як про те М. Фалєєв (вже в чині адміралтейського обер-штер-кригс-комісара для завідування всіма грошовими витратами з виробництва продукції суднобудування) доповідав Г. Потьомкіну: полонені османи працювали в Миколаєві і Богоявленську, «в саду дорожки делают; около дома место планируют, и прорывают гору, отколь течение ключевая вода имеет». Ночами вони рили в Миколаєві колодязі і міську каналізацію.

Але як вирішувалося питання з проживанням османів-«будівельників»? Чи були у них своя громада і «керівник»?

«Турецька колонія» в Тернівці

Можна припустити, що Г. Потьомкін, під безпосереднім контролем якого здійснювалися всі будівельні роботи, розумів — для успіху справи важливо створити певні побутові умови робочим. Крім того, активне залучення до трудової діяльності полонених османів висунуло завдання «поставити» над ними довірену людину, якій Г. Потьомкін міг би якщо і не беззастережно, але довіряти. Він активно зайнявся цим питанням, в березні 1790 року повідомивши Катерині II, що до нього «от волошского Господаря» був «прислан турок Салиг-ага», відомий Г. Потьомкіну і раніше, колишній кегая (помічник візира), сераскір (головнокомандувач) «войск, от Валахии собранных». Після переговорів, метою яких було, зокрема, уточнення низки військових деталей, Саліг-ага «остался навсегда в России, чтобы жить при мне». Йому «обещаны бунчуга (кримськотат. Buncuk — древко з прив’язаним хвостом коня або яка, що служило в XV–XVIII століттях ознакою влади — прим. авт.); ежели он в своей комиссии успеет, то для приманки других знатных пожалуйте его бригадиром».

Йшлося про перехід на бік Росії екс-високопосадовця османського командувача, якого Г. Потьомкін бачив на російській службі (зі званням «бригадир») — в напрямі керівництва полоненими османами в інтересах влади. Катерина закликала його поберегтися, «Христа ради, от своего турка», але, запевняючи царицю, що найближчим часом «явятся охотники остаться» в «подданстве вашего императорского величества», Г. Потьомкін просив «высочайшего повеления» визначити бригадира Саліг-агу «для лучшего их управления».

Зелене світло для реалізації цієї ідеї Катерина II дала вже після смерті Г. Потьомкіна. 1792 року цариця схвалила поселення «особой слободой» османів, які забажали залишитися в країні, з відведенням для цих цілей землі «в предместии Николаева». Також вона дозволила «богослужение отправлять свободное», в зв’язку з чим зобов’язала відповідні структури «представить план и смету» будівництва мечеті. Наділення османів правами — «наравне с природными россиянами» — гарантувалося з і складенням ними присяги «а верность подданства» Російської імперії.

Губернатору Катеринослава (колишній Дніпропетровськ, нині м. Дніпро) було наказано (спільно з М. Фалєєвим і «бригадиром Саліг-агою») гарантувати 10-річні пільги для османів, що поселяються в Миколаєві, з наданням їм необхідної допомоги «материалами и мастеровыми людьми» у «построении домов. Тоді ж В. Попов (беззмінний правитель канцелярії Г. Потьомкіна), що керував Імператорським кабінетом, повідомив правителя Таврійської області С. Жегуліна про те, що „заводится колония турецкая при Николаеве“, для якої призначені „имам и помощник его с жалованием, коим и приказано зависеть от муфтия Таврического“.

Як розкриває відомий український вчений в галузі динаміки і міцності суднових енергетичних установок і вітрильних суден, історик, краєзнавець, один з головних дослідників історії міста Миколаєва, його архітектури, топоніміки, історичних особистостей Ю. Крючков, полонені турки, що прийняли російське підданство, були розселені недалеко від сучасного Миколаєва, в місцевості, розташованій біля Тернової балки, якою протікала річка Тернівка, що впадає в Інгул (назва річки і балки існували ще до створення Миколаєва). Виникла таким чином „турецька колонія“ стала іменуватися „Турецька Тернівка“ й керувалася Морським відомством.

В аспекті цього поселення український історик з Миколаєва В. Гамза пише, що Чорноморське адміралтейство планувало створити торгово-землеробську факторію для мусульман, і, насамперед, турків. За його словами, реалізувати цей „сміливий проект“ намагався віце-адмірал М. Мордвинов, який з 1792 року очолив Чорноморське адміралтейське правління, ставши фактично головним командиром Чорноморського флоту і військовим губернатором Миколаєва (на той час М. Фалєєв помер).

Втілення ідеї в реальність повинно було призвести до утворення своєрідного гостинного двору, де зупинялися б купці з Османської імперії та інших країн. Тому тут повинна була існувати мечеть, а в плані кожного житлового будинку передбачалася лавка.

Функціонували тут „турецька пекарня“ і хлібний магазин (склад). Був споруджений вітряк на кам’яній основі.

Мечеть, що зводилася під керівництвом військового інженера І. Князєва, який очолював канцелярію будівель Ніколаєва, під контролем будівництва з боку його співробітника — архітектора Ф. (Теодора) Вунша, почала діяти 1796 року.

У 1799 році в Миколаєві побував колезький радник П. Сумароков. Комендант міста запропонував йому поїхати „в турецкую колонию, отстоящую в 4 верстах от города“. Вони приїхали „в дом Салих-агы, отставного бригадира нашей службы, управляющего сей колонией“, який ознайомив П. Сумарокова з нею. „Колония сия, состоит из 63 дворов, и турки, поселенные в ней“, побажали „остаться жительствовать в нашей империи“. Саліг-ага „провел нас в мечеть, преизрядное из камня хорошей фасадою строение, с двумя минаретами“. Наступного дня на званому обіді у Саліг-аги перед ними поставили „водку с разными закусками“. Потім з’явилися „хорошие угощения, добрые вина“.

В кінці того ж року імператор Павло I дозволив „турецьким колоністам“ переселитися „по собственному желанию и распоряжению“ в місто Карасу-Базар (нині м. Білогірськ в Криму), де наказав „отдать для обитания им и для бригадира Салиха-агы, когда и сей переселиться с ними пожелает“, незаселені будівлі с землями, сколько на помещение их потребно» (Указ именной, данный Сенату. — О переселении турецких колонистов из слободы Терновки в город Карасу-Базар. 24 декабря 1799 г. //Полное собрание законов Российской империи, с 1649 года. Том XXV. 1798–1799. 1830 г.).

Так закінчилася епопея з «турецькою Тернівкою».

Тернівка вже не «турецька»

Причиною нереалізації ідеї створення в Миколаєві торгово-землеробської факторії В. Гамза бачить в неуспішності турків у торгових справах, що чиновниками пояснювалося незнанням «новоявленными слобожанами русского языка», а також особливостями тутешнього життя. Не стали «вчерашние солдаты и крепкими земледельцами»: неврожай 1794 року і посушливий клімат півдня України «посеяли среди турецких колонистов неуверенность в собственных силах и развеяли их надежды на скорое хозяйственное обустройство». До названих негараздів додалися і демографічні. Чоловіки-мусульмани, «привыкшие к женскому окружению», зіткнулися з ситуацією, коли в громаді з 130 осіб було лише 19 жінок (вищі чини планували поселити в Тернівці близько 600 осіб). Це також «подтолкнуло колонистов к соединению с более многочисленными общинами соплеменников, проживающих в Крыму».

Навряд чи досвідчений Г. Потьомкін залучав би до будівництва в Миколаєві все більшу кількість полонених османів, а тим більше боровся за їх «общинне» облаштування, якби був не задоволений результатами їх роботи.

Крім того, доцент кафедри історії та соціально-політичних дисциплін Смольного інституту Російської академії освіти В. Познахірєв у своєму дослідженні наводить з посиланням на архівні дані дуже важливі відомості про ситуацію навколо «турецької колонії». Як наголошується, в обсягах і порядку фінансування колонії спочатку виникли серйозні проблеми. Катеринославське казначейство з осені 1792 року припинило відпуск коштів туркам. І якщо спочатку Саліг-азі вдавалося утримувати нужденних за власний кошт, незабаром він вичерпав свої можливості. У листі (від імені 34 осіб) Новоросійському генерал-губернатору П. Зубову в 1793 році османи скаржилися на відсутність коштів не тільки для організації торгівлі та оплати орендованого житла, але і придбання продуктів харчування. Не дочекавшись реакції губернатора, подібну за змістом скаргу «колоністи» направили генерал-прокурору сенату О. Самойлову, але вже озвучивши бажання повернутися «в наше отечество, дабы мы там своею и родственников своих кровью отмыли свой проступок». Безпосередньо Саліг-ага клопотав перед генерал-прокурором про виконання указу імператриці від 27 квітня 1792 року і повернення понад 9 тис. руб., витрачених ним з власних коштів «на наем домов туркам, поселившимся в Николаевской крепости, на одежду и годовое их содержание, на разные им подарки и на посылаемых оттуда курьеров». Однак, як вказує В. Познахірєв, «похоже, что к тому времени российские власти окончательно утратили интерес и к самой турецкой колонии, и к ее обитателям».

У свою чергу миколаївський дослідник С. Гаврилов стверджує про відсутність у М. Мордвинова «заботы о развитии судостроения в Николаеве», бо він поповнював флот за рахунок Херсонської корабельні. Маючи непогані зв’язки зі столичними діловими колами, він «переадресовывал заказы на санкт-петербургских купцов». Тому миколаївські купці і підрядники почали виїжджати в сусідні Херсон та Одесу, де створювалися потужні гільдійські спільноти і капітали оберталися швидше. Тим самим Миколаїв втрачав бурхливі темпи розвитку, задані діяльністю Г. Потьомкіна і М. Фалєєва. У місті різко впали обсяги міської роздрібної торгівлі, і до 1799 року чисельність гільдійського купецтва скоротилася вдвічі. Масштабні торгові операції і вся зовнішня торгівля перейшла до Одеського комерційного порту і фінансові потоки почали обходити Миколаїв.

Напевно, вищенаведені нюанси відкривають підводні течії, які послужили причиною постановки «миколаївськими» османами питання про виїзд з міста.

Як би там не було, з 1802 року «Турецька Тернівка» почала заселятися болгарами. З цього часу вона іменувалася Тернівка без етнічної домінанти. Через рік відбулося освячення мечеті, яка стала православною церквою Успіння Пресвятої Богородиці.

Ну, а Тернівка сьогодні — мікрорайон Миколаєва, розташований в його північній частині.

Тимур Атаєв

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.