Порівняно нечисленний народ, турки-ахиска, мали винятково трагічну долю. Корінні жителі Грузії, в 1944 році вони були депортовані зі своєї історичної батьківщини в республіки Середньої Азії, але й там не знайшли спокою: в 1989 році ахискинці піддалися погрому в Узбекистані. І знову почалася депортація в різні республіки колишнього СРСР, де вони не раз ставали жертвами насильства і погромів…
Турки-ахиска − месхетинські турки (самоназва тюрк., Ahıska Türkleri,), поширені також назви турки-хемшили, турки-джавахці, османські турки, ахалцихські турки, ахалцихські тюрки, ахиска-тюрки, кавказькі турки − субетнічна група турків, що походить з Месхетії − області на південному заході Грузії. Розмовляють одним зі східно-анатолійських діалектів турецької мови. Мусульмани сунітського толку.
З початком Великої Вітчизняної війни практично все доросле чоловіче населення турків-ахиска було мобілізовано (більше 40 тис. осіб), 26 тис. з них загинуло, 8 − стали Героями Радянського Союзу, 3 − повними кавалерами Орденів Слави.
У 1944 році турки-месхетинці (разом з курдами, хемшилами), за постановою Держкомітету оборони СРСР № 6279 від 31 липня 1944 р., були виселені з Грузії в Казахстан, Киргизію та Узбекистан. Всього 115,5 тис. Це зробили «у зв’язку з тим, що значна частина населення була пов’язана з жителями прикордонних районів Туреччини родинними взаєминами і проявляла еміграційні настрої». Турок-ахиска звинуватили «в пособництві ворогам, заняттях контрабандою та служінню для турецьких розвідувальних органів джерелом вербування шпигунських елементів і насадження бандитських груп» (з доповідної Берії на ім’я Сталіна).
Депортовані месхетинські турки були розосереджені по окремих селищах в різних областях Узбекистану, Казахстану і Киргизії як «спецпоселенці» (тобто без права зміни місця проживання). З документів стає ясно, що план виселення турків з цих місць готувався давно. З цією метою ще на початку війни від Боржомі до Вале була прокладена 70-кілометрова залізнична гілка.
Перед депортацією серед турків проводилася принизлива агітація, їх намагалися схилити до прияняття грузинської національності. Але, як вказується навіть в грузинських джерелах, народ рішуче відкидав подібні пропозиції, висловлюючи прихильність до свого коріння.
На початку листопада 1944 року райони розселення турків були блоковані військами, а після оголошення тут воєнного стану на світанку 15 листопада почалася нелюдська депортація мирного населення. За кілька днів з 220 сіл було депортовано понад 125 тисяч осіб: — 115,5 тис. турків, 7 тис. курдів і 3 тис. хемшинів.
За офіційною інформацією НКВД, до середини грудня 1944 було виселено 92307 осіб, з них 18 923 чоловіки (старі й інваліди), 27399 жінок, 45085 дітей до 16 років.
Перші ешелони з депортованими турками прибули в Ташкентську область 9 грудня 1944 року після 22-денного шляху. Люди, яким було наказано взяти їжі на три дні, їхали здебільшого без продуктів і теплих речей в розбитих товарних вагонах.
За явно заниженими даними НКВС СРСР на червень 1948 року, під час варварської операції загинуло 14895 осіб. Насправді за перші 6 місяців померло 37 тис., у тому числі 17 тис. дітей.
Протягом багатьох років депортовані турки були обмежені у свободі пересування, ущемлені в соціальних і громадянських правах. Вони жили в статусі спецпереселенців, в умовах комендантського режиму, в атмосфері повного безправ’я і свавілля. Але навіть такі випробування і позбавлення не зломили дух народу.
Народний рух месхетинських турок активізувався в середині 80-х років.
У 1989 році у Ферганській долині Узбекистану були спровоковані криваві погроми, головними жертвами яких стали турки, які тут жили. За свідченнями очевидців, серед провокаторів і організаторів практично не було місцевих жителів. Начальник управління КДБ Ферганської області Н. Пєсков також підтвердив, що незадовго до різанини на територію прибули особливо небезпечні злочинці з РРФСР, і що криваві події були заздалегідь заплановані.
Одна з основних цілей ферганських подій − тиск Кремля на Грузію, грузинський народ, який у квітні 1989 року заявив про своє прагнення до незалежності і свободи. Однак месхетинські турки не піддалися на провокацію, не дозволили використовувати себе як інструмент політичних ігор.
Погроми, різанина у Ферганській долині Узбекистану викликали масову евакуацію турків-месхетинців в інші країни, в тому числі і в Україну.
Після трагічних подій у Фергані національний рух месхетинських турок помітно активізувався. У 1990 році загальнонаціональна організація перейменована в суспільство ахалцихських турків «Ватан». Після розпаду СРСР ця організація отримала міжнародний статус, а в 1996 році прийнята в Федеральний Союз народів Європи.
7–10 вересня 1998 року в Гаазі, а 15–17 березня 1999 року у Відні за участю Верховного комісаріату ОБСЄ у справах національних меншин, Верховного комісаріату ООН у справах біженців та Проекту з вимушеної міграції Інституту «Відкрите суспільство» були організовані консультації, в яких брали участь представники урядів Азербайджану, Грузії, України, Туреччини, а також РЄ. Організатори закликали всіх учасників зустрічі до координованих дій з метою знаходження шляхів вирішення проблеми месхетинських турків.
У 1999 році під час вступу до Ради Європи Грузія взяла на себе офіційне зобов’язання протягом 12 років вирішити проблему повернення на батьківщину турків-месхетинців, в тому числі в частині підготовки законопроекту, що забезпечує депортованому радянським режимом населенню Месхетії репатріацію та інтеграцію, а також отримання громадянства Грузії.
Однак в 2012 році турки-месхетинці звинуватили уряд Грузії в ускладненні процесу їх повернення на історичну батьківщину і запереченні їх національної самоідентефікації. Приводом для цього стали деякі формулювання в законі грузинського уряду про право турків-месхетинців на повернення на свою історичну батьківщину (репатріацію) «Ахиска».
Представники грузинської влади зустрілися з керівниками Організації громадянства Tюркского суспільства (TSTD). Іраклій Кокоєв, уповноважений у справах біженців Грузії, на зустрічі з представниками турків-месхетинців сказав, що більше 5 тис. «Месхів» з Азербайджану та Киргизстану отримали можливість проживати у Грузії. На що делегація турків-ахиска покинула зал. Представник TSTD Фікрія Білялова, оцінюючи те, що трапилося, в своєму інтерв’ю з кореспондентом державного інформаційного агентства Туреччини Анадолу Ажанси (Anadolu Ajansı), сказала: «З 1990 року вони почали називати нас „Месхами“. Ми не „Месхи“. Ми турки-ахиска. Ми ніколи не станемо грузинами».
Днями, як повідомляє агентство Анадолу Міністерство закордонних справ Туреччини опублікувало послання у зв’язку з 71-ю річницею насильницького виселення турків-ахиска. Вказавши на важливість прискорення повернення турків-ахиска на свою батьківщину (до Грузії — ред.), МЗС Туреччини заявило, що продовжить підтримувати цей процес.
− 71-ту річницю нелюдського вигнання, яке залишається свіжим в пам’яті турків-ахиска, ми поминаємо зі скорботою і болем і бажаємо милосердя від Аллага загиблим під час цього вигнання братам, − підкреслюється в заяві відомства.
− Становище турків-ахиска, кількість яких в 9 різних країнах досягає 500 тис. осіб, продовжує бути пріоритетом для Туреччини. У зв’язку з цим ми відчуваємо задоволення з приводу початку повернення турків-ахиска на Батьківщину. Ми висловлюємо надію на те, що цей процес швидко прогресує й успішно завершиться, а також на те, що турки-ахиска зможуть успішно повернутися на Батьківщину і влитися в грузинське суспільство. Туреччина як з початку процесу повернення, так і в наступний період буде активно підтримувати роботи і діяльність для досягнення цієї мети, − наголошується в посланні.
Міністр культури і туризму Туреччини Ялчин Toпчу також заявив, що їх стародавня культура, яка вистояла перед пригнобленнями і територіальними асиміляціями у світі, ніколи не залишить в біді співвітчизників з Ахиска.
У своїй заяві, опублікованій з нагоди 71-річчя депортації турків-ахиска, Топчу повідомив, що в одну зимову ніч, яка вписалася в історію як «чорний день», тисячі турків були оточені солдатами, загнані у вагони для худоби і вигнані з своєї батьківщини.
− Єдиний злочин турків-ахиска в тому, що вони турки і мусульмани. Люди, які прагнули повернутися на свої землі, пережили на цьому шляху такі події, як у Фергані, повинні знати, що ми завжди поруч з ними в їх прагненні до гідного життя, на яке вони заслуговують, − зазначив Ялчин Toпчу.
Нагадаємо, як раніше повідомляв Іслам в Україні понад 3 тисячі турків-ахиска, що відчули на собі негативні наслідки військового протистояння на Сході України, почнуть нове життя в турецьких провінціях Ерзінджан і Карс. Там репатріантам за розпорядженням президента Туреччини Реджепа Тайіпа Ердогана виділено житло Управлінням масового житлового будівництва при уряді Турецької Республіки (TOKİ).
Раніше агентство Анадолу повідомляло, що за підтримки Турецького агентства зі співробітництва та розвитку (TİKA), за участю посольства Туреччини в Бішкеку і Тбілісі Союз турків-ахиска в Киргизстані надав можливість для групи літніх жінок турків-ахиска, які з 14 листопада до середини грудня 1944 були заслані в Киргизстан, через 70 років вперше побачити батьківщину. Жінки відвідали колишню залізничну станцію на виході з міста Ахиска, посиділи на рейках і помолилися за упокій душ померлих близьких.
