Фраза, суха фраза історичної довідки: «Лише в перші роки сталінського заслання кримськотатарський народ втратив 46,2% своєї чисельності». Який диявольський задум втілювали тодішні керівники держави, намагаючись знеславити, опорочити цілий народ, звинувативши «і живих, і мертвих, і ненароджених» у якійсь зраді? На що сподівались ті, хто віддавав нелюдські накази відправляти в далекі краї та голий зауральський степ або під пекуче сонце Середньої Азії напівроздягнутих голодних людей? Чи вірили виконавці наказів у вигадане зрадництво цілого народу, заганяючи багнетами жінок та дітей у вагони для худоби? Що мало бути в розумі на серці того чи іншого військового, що виштовхував з оселі жінку з немовлям, не дозволяючи до пуття зібратися, не даючі часу захопити хоч якійсь шматок хліба чи одежину — чи не згадував бува, що поруч з ним на фронті йшов в атаку може батько, може — брат, а може — й чоловік цієї жінки? Чи не спадало йому на думку, що роздмухана командирами ненависть до цілого народу — тобто, ненависть за національною ознакою, вже не відрізняє його від того ворога, з ким ще точилися бої на фронті?
«Пролетарі всіх країн, єднайтеся» , — це гасло використовувалося радянською агітацією та пропагандою скрізь, де лише можна
В ході операції «Чечевица», сигналом до якої стало передане о другій годині ночі по радіо слово «Пантера», з 23 лютого по 9 березня цілими ешелонами до Казахстану та республік Середньої Азії з Кавказу вивезли чеченців та інгушей — при цьому ані місцеве населення в пунктах прибуття, ані колгоспи на радгоспи були невзмозі надати вигнанцям притулок, роботу та продовольство… Чи ж могло йтися про якесь єднання? Чи не закладалася на довгі роки наперед — навіть не в пам’ять — а в гени — образа на тих, хто жив поруч і не міг (або й слабкодухо не хотів — просто з міркувань власної безпеки!) допомагати сумнівним елементам — «ворогам народу», ЧСИРам (членам родин зрадників батьківщини)? А відчуття провини й зневаги до себе у тих, хто не простягнув руку допомоги або не надав прихистку тим, хто цього потребував? Так вже влаштована людина, що жити з тягарем на душі, винуватити себе без можливості каяття вона довго не буде. Закони психології спрацюють — як компенсація, виникне неусвідомлене прагнення шукати підтвердження міфічній винуватості того, хто постраждав від твоїх дій чи бездіяльності. І ворожнеча до тих, хто є причиною душевного дискомфорту — бо ось же ж він, сусід, що скніє з дітьми у землянці поруч з твоєю хай не багатою, але
І міжетнічна ворожнеча, що, на жаль, подекуди існує на побутовому рівні і в Україні — дітище не лише невігластва та занизької культури. Це теж наслідок тих безбожних дій радянської влади, що спотворили, перекрутили в свідомості радянських людей уявлення про правду та брехню, дозволене та недозволене. Ось така міна сповільненої дії була закладена Сталіним та його посіпаками під можливість досягнення злагоди та толерантного співіснування народів у мультикультурній країні, ось такий струм високої напруги аж іскрив між надірваними дротами міжетнічних стосунків, призводячи — ще в радянській імперії! — до коротких замкнень кривавих зіткнень.
До речі, і сьогоднішній шовіністичний угар в Росії, і поблажливе ставлення керманичів цієї країни до далеко не нешкідливих витівок скінхедів — побиттях та вбивствах осіб «не славянской» зовнішності, та й проголошення якихось територій всупереч історічній правді «исконно русскими территориями» — все це гілки того самого дерева, що виросло з насіння
І хоч як хто не заперечує — але масове повернення наприкінці вісімдесятих — початку дев’яностих тих же кримських татар на землю пращурів не відбувалося без ексцесів. Бо у відібраних колись оселях вже жили ті, хто вважав себе «коренным населением», бо це вже були онуки тих, хто не наважився розповісти своїм дітям ганебні подробиці своєї появи в Криму, не розповідав про свою мовчазну згоду з тією несправедливістю, що вчинялася проти татар, про свою співучасть у злочині проти цілого народу. І їхні діти та онуки не розуміли, з чого б це вони мають повертати комусь якусь нерухомість? Та й чи багато її залишилося, тієї нерухомості?
Чому доводиться дивуватись — так це нескінченній терплячості кримських татарів. Бо дозвіл радянської влади на повернення на малу Батьківщину не був підкріплений хоч якимись рішеннями, спрямованими на вирішення земельних чи майнових питань, на відновлення хоч якоїсь справедливості. Та й (це моя особиста думка, з якою може не погоджуватись редакція сайту), із набуттям Україною незалежності це питання не надто просунулося до вирішення. Тож як не дивуватись тому, що кримські татари, попри все, в більшості своїй є і залишаються патріотами України, яка так мляво вирішувала їхні проблеми?
Минув рік з чорної дати, коли РФ миттєво після псевдореферендуму проголосила про «повернення» Криму до свого складу. Серед тих жителів півострова, хто намагався протистояти цьому загарбницькому акту, левову частку становили саме кримські татари. Сьогодні представники цього мужнього народу — в перехресті прицілів російських спецслужб. Утиски, викрадення, надумані звинувачення та судові справи.
І знов кримські татари покидають землю батьків…
На ці роздуми мене наштовхнула добірка світлин, яку оприлюднив Український інститут національної пам’яті минулого року (їх надала Едіє Муслімова, директор видавничого дому «Тезис»(м. Сімферополь, АР Крим).
Ці фото — не просто зображення членів кримськотатарських родин. Тьмяні від часу фотографії зберігають пам’ять про тих, хто потерпав від несправедливості радянської влади, що ледь виживали у вигнанні і
Більш як сім десятків років минуло з того часу, коли рішенням сталінського режиму весь кримськотатарський народ був насильно депортований зі своєї Батьківщини, — йдеться в матеріалі «Кримські татари в місцях спецпоселень після депортації в 1944 році». Примусове утримання кримськотатарського народу в місцях вигнання продовжувалось аж до листопада 1989 року. Протягом всього цього часу кримські татари зазнали широкомасштабних репресій з боку радянського режиму. Це стало причиною масових смертей кримських татар, основну частину яких становили люди похилого віку, жінки та діти. Лише в перші роки заслання кримськотатарський народ втратив 46,2% своєї чисельності.
Промовистою ілюстрацією цього лиха є спогади тих, хто вижив, та нечисленні фотографії, що дбайливо зберігалися депортованими родинами.
Феріде Меджитова: «Народилася в 1932 році в с. К’оз Судакського району. Коли я закінчила 3 класи, почалася війна, продовжити навчання мені так і не довелося. Коли почалася депортація, батька з нами не було, він воював на фронті. Маму і нас — шестеро дітей солдати викинули з будинку, ми так і не встигли нічого із собою взяти. Голодні та роздягнені, ми дісталися в Узбекистан, в колгосп „Назарбай“ Бекабадського району. Дали нам маленький будиночок, де дах був нарівні з землею. Ми ледве вмістилися туди зі своєю сім’єю. У 1944 році першим помер братик Решат, наступного року — сестричка Мевіде. Мама день і ніч плакала і після смерті сестри прожила 3 дні. Наступного дня після смерті мами зайшов сусід Абдулла аг’а і передав страшну новину про те, що помер і брат. У брата одна нога і одна рука були підвернуті, очі і рот кишіли мурахами. Я спробувала випрямити йому руку і ногу, але вони застигли. Взяла ганчірку й витерла його очі і рот. Потім нагріла води, і пішла до однієї старенької з проханням обмити тіло брата. Але вона мені сказала, що хлопчиків обмивають чоловіки і відправила до дідуся Джеббара. Я пішла до нього, а коли повернулася додому, виявилося, що нас чекає машина — мене і двох сестричок відвезли до лікарні. Того вечора померла ще одна моя сестра. Через два дні померла друга. Я залишилася зовсім одна. Я так і поневірялася по домівках, випрошуючи милостиню. Якось сусіди пожаліли мене і пішли зі мною на базар, щоб поміняти на продукти речі, що залишилися. Мене залишили біля входу, я лежу на землі, піднятися сил немає. Хтось вигукнув моє ім’я — я ледве відкрила очі — це мій родич запитує „що ти тут робиш?“. Я все розповіла, він звалив мене на спину і поніс до себе додому. Так мене врятували від смерті. Пізніше мене розшукав батько, коли повернувся з фронту. Він ішов (на війну — ред.), покинувши вдома дружину і шестеро дітей, а залишилася у нього одна я. Мама померла в 34 роки, старшому братові було 16 років. Ці страшні роки хіба можна описати і розповісти? Я їх буду пам’ятати до кінця свого життя», — розповіла жахливі подробиці життя у вигнанні жінка. Феріде Меджитова померла в 2008 році.
Ольга Юрченко
