Важливість слідування думці вчених. З основ розуміння релігії

1
«Скажи: «Разве равны те, которые знают, и те, которые не знают?» (Коран, 39:9)
05.03.2009
Оцініть статтю: 
(346 оцінки)
oksana
Зображення користувача oksana.

У попередній статті ми говорили про те, що керівник мусульман, наділений певними владними повноваженнями, природно, розраховує на слухняність і підпорядкування йому. У свою чергу, його право на особисту думку і свобода прийняття рішень обумовлені інтересами суспільства (умми), визначеними Всевишнім у Його релігії, і в жодному разі не повинні суперечити велінням Аллаха.

Сейран АРІФОВ

Втім, при всьому цьому навіть дуже розумний керівник і його радники, що щиро прагнуть служити своєму народу і керуються Кораном і сунною, можуть помилятися. Проте, навіть у цьому випадку Господь зобов'язує підкоритися, незважаючи на ймовірність того, що дане рішення може виявитися помилковим, - це не що інше, як полегшення процесу ухвалення рішення і функціонування суспільства, передбачене Творцем для людей.

Пророк Мухаммад (мир йому і благословення) сказав: «Якщо суддя прийме рішення, і воно буде правильним, він отримає дві нагороди; якщо він прийме рішення, яке виявиться неправильним, він отримає одну нагороду».

Тут мається на увазі випадок, коли суддя прагнув винести справедливе рішення і зробив усе, що було в його людських можливостях. Однак, якщо він судив несумлінно, то навіть прийнявши правильне рішення, заслужить покарання Аллаха.

Кожний з нас має право на власну думку. Розсудлива людина, прагнучи все у своєму житті будувати на твердій основі, як правило, спирається на доводи розуму і авторитетні думки, вибираючи з них найправильнішу і аргументуючи для себе. У той же час, вона може й помилятися, прийнявши за докази те, що ними не є.

Потрібно розуміти важливість питання, на яке шукають відповідь: чим важливіше питання, тим серйозніші наші вимоги до необхідних доказів; чим серйозніші наслідки вибору, тим складніші умови ухвалення рішення.

У релігії, як і у житті, є питання другорядного значення. Природно, вимоги до доказів думок з таких питань не такі строгі, адже помилка у другорядних питаннях пробачається, якщо, звичайно, не зроблена навмисно. Але є питання, де помилка неприпустима - питання про смисл життя і вибір істинного шляху. Залишимо осторонь питання про життя і звернемося до питань релігії.

Власне релігійні питання в Ісламі прийнято ділити на дві категорії: основні і другорядні. Перші - це основи релігії, побудовані на твердих і безперечних доказах, і у них не може бути розбіжностей між чесними і розумними людьми. Другі - це питання, у яких майже неможливо дійти до єдиної думки, що викликано як особливостями самих доказів у даній області, так і особливостями людського мислення взагалі.

Якщо мусульманин досконально вивчив Коран і хадиси Пророка (мир йому і благословення), якщо він знає арабську мову не гірше ніж, наприклад, Ібн Аббас, тоді він може самостійно шукати відповіді безпосередньо у Корані і сунні, не забуваючи, звичайно, враховувати думки сподвижників Пророка, тлумачення книги Аллаха і хадисів авторитетними вченими. І навіть у цьому випадку неможливо досягти вершини, не пройшовши слідами попередніх поколінь. Чи варто пробивати тунель у твердій породі, якщо поруч прокладена хороша асфальтована дорога? Цю дорогу вже проклали сподвижники Пророка і їхні учні. Чи хтось сподівається, що зможе за одне своє життя зробити те, що зробили всі ці люди за чотирнадцять століть?

У пошуках відповідей і рішень небезпечні крайності: радикалізм у слідуванні думці того чи іншого вченого, мазхабу або ж повне заперечення авторитету мазхабу і думки вченого. Дві крайності - дві омани.

Радикальний підхід у прихильності винятково одному мазхабу, мабуть, залишився у минулому. Особливо гостро стояла ця проблема з V-VI і аж до XII століття за мусульманським календарем, коли багато богословів оголосили, що так звані «двері іджтихаду» закриті (іджтихад - «старання, ретельність» у винесенні правових приписів і вирішенні релігійних проблем або питань). На щастя у всі часи були ті, хто розвивав ісламську думку і досліджував актуальні проблеми, виносячи рішення по найважливіших проблемах життя мусульман.

Сьогодні нерідко лунають заклики взагалі відмовитися від думок учених, і не дотримуватися якого-небудь певного мазхабу, а опиратися «лише на Коран і сунну». Скільки книг було написано, скільки списів зламано у дискусіях із цього приводу! І все тому, що, на превеликий жаль, у подолання розбіжностей втручалися люди неосвічені і упереджені.

Будь-який підручник з основ ісламського права пояснює умови і знання, необхідні для роботи з Кораном і сунною. Але, схоже, ці підручники не всім цікаві і доступні, якщо доводиться чути слова: «Я молюся так, як молився Пророк, а ви молитеся так, як молився Абу Ханіфа».

Слід зазначити одне: ніхто з визнаних учених Ісламу, а тим більше жоден з мазхабів, не переставав дотримуватися Корану і сунни Пророка (мир йому і благословення). Невже хтось ще хоче довести супротивне ?

Як згадувалося на початку цієї статті, розбіжності у думках можуть виникнути лише у тих питаннях, на які немає ясної і однозначної відповіді у Корані і сунні. З огляду на особливості доказів, що використовуються у подібних дискусіях, а також у силу багатства мови самого Корана і сунни, дійти до єдиної думки у всьому просто неможливо, і заклики до цього не більш ніж популізм.

Відомі, напевно, десятки груп, що закликають відмовитися від слідування мазхабам і опиратися «лише на Коран і сунну», які, проте, знаходять масу причин для розбіжностей і ще більше віддаляються одна від одної. Нікого не звинувачуючи і не критикуючи, прошу все-таки замислитися над словами із книги Аллаха: «…Якби ти витратив усе, що є на землі, то не об'єднав би їхні серця, але Аллах об'єднав їхні серця…» (Коран, 8:63).

У наведеному аяті говориться про єднання віруючих на духовній основі, а не про єдність думок. Скільки людей зі схожими переконаннями відчували взаємну ненависть, і скільки братів з різними поглядами на певні питання готові віддати життя один за одного!

Імам Ас-Суюті писав: «Знай, що існування різних мазхабів у цій уммі - великий дар і прекрасне достоїнство, і таємницю цю пізнали люди знань, і виявилися до неї сліпими незнаючі».

Приблизно так само вважали імам Субкі, Манаві, Марі Кермі, Касталяні, Ібн Кадам, Омар ібн Абдуль-азіз, Малик, Ібн Абдульбар, імам Захабі, Ібн Таймія та Ібн Каїм - можна перелічити десятки імен і навіть стверджувати, що такої думки дотримувалися більшість учених.

Пророк (мир йому і благословення) приніс нам один Коран і одну сунну, але Аллах дав нам різні душі, розум і очі. Слідувати «лише Корану і сунні», але ніяк не мазхабам імамів Абу Ханіфи, Малика чи Шафії, закликають схиблені групи, що піддалися пристрастям і прийняли помилкові докази, нововведення.

Справжнє значення заклику слідувати Корану і сунні, насамперед, полягає у поверненні до першоджерел, порівнянні наших думок і рішень із доказами з Корана і сунни. Але заклик цей звернений не до кожного, а лише до тих, хто готовий взяти на себе відповідальність бути суддею і провідником мусульман на шляху, вказаному Аллахом.

Повертаючись до теми сьогоднішньої статті, можна сформулювати правило: будь-яка людина, навіть найбільш знаюча і старанна, крім Пророка Мухаммада (мир йому і благословення), може помилятися і може бути правою у своїй думці.

Все, що дійшло до нас із думок і рішень колишніх імамів і вчених (саме їх ми називаємо салаф), повинно бути вивчено і опрацьовано. Абу Ханіфа говорив про цих людей: «Коли вони доходили до одностайної думки, ми слідували їй, а коли вони розходилися у думках, ми вибирали те, що нам здавалося ближчим до Корана і сунни».

«Я вважаю, що я правий, - говорив імам Шафії, - але можу помилятися. І я вважаю, що мій опонент помиляється, але може й бути правим».

На завершення приведу слова імама Захабі (673-748 р.), який писав одному з богословів того часу у відповідь на критику на адресу вчених дев'ятого покоління: «О шейх, будь м'який до себе і не бери на себе занадто багато. Будь справедливий і об'єктивний. Не дивися на знавців і вчених очима критика і не говори про них нічого, що принизило б їх. Повір, учені нашого часу рівні їм, або досягли їхнього рівня».

Той же імам Захабі згадує у своїй книзі випадок з одним із знавців хадисів, який сказав про імама Тірмізі: «Я не знаю про такого, не чув». Коментар Захабі такий: «Якщо кому й нашкодило те, що ти не знаєш Тірмізі, те це тобі, і аж ніяк не великому Тірмізі».

Якщо ми вважаємо якусь думку помилковою, то не треба гудити того, хто її дотримується, і тим більше образливо висловлюватися на адресу вченого, якому вона належить, пам'ятаючи настанову Всевишнього: «Це — народ, який уже пішов. Вони отримають те, що вони заслужили, а ви отримаєте те, що ви заслужили…» (Коран, 2:141).

Пророк (мир йому і благословення) говорив: «Є троє, кого принизить лише лицемір: це старий, що посивів в ісламі; це вчений і справедливий правитель».

За матеріалами газети «Арраід»

Посилання на тему:

Вся влада належить Аллахові

Проблема розуміння релігії (частина 1)

Проблема розуміння релігії (частина 2)

Розуміння релігії. Друга основа - джерела Ісламу (частина 3)

Розуміння релігії. Джерела, що не можуть бути доводами Шаріату (частина 4)

Розуміння релігії: відсторонення від забобонів (частина 5)

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.