З історії зрошення в Криму

Південнобережні кримські татари
Південнобережні кримські татари
вода Криму
вода Криму
Хан Менглі Гіреї
Хан Менглі Гіреї
Південнобережні кримські татари
вода Криму
Хан Менглі Гіреї
30.01.2021
Оцініть статтю: 
(14 оцінки)
Олександр Степа...
Зображення користувача Олександр Степанченко.

Після окупації Криму Росією 2014 року Україна перекрила Північно-Кримський канал, що призвело до дефіциту води на півострові, передусім для потреб зрошення. Унаслідок цього площа зрошуваних земель до 2018 року скоротилася там у 10 разів, що дуже серйозно вдарило по сільськогосподарському виробництву.

Про будівництво Північно-Кримського каналу в СРСР  оголосили 1951 року, але насправді воно почалося аж 1961 року. Перша вода Дніпра прийшла на півострів за два роки після початку робіт. Проєкт каналу передбачав численні іригаційні споруди з метою забезпечити зрошення більшої частини степового Криму. Від Північно-Кримського каналу збудували відгалуження у вигляді каналів і трубних водогонів завдовжки понад 11 тис. кілометрів. До 2014-го канал забезпечував близько 80% потреб Криму у воді.

Історія зрошення у Криму налічує не одне століття. Ще задовго перед будівництвом Північно-Кримського каналу кримські татари змогли налагодити ефективну систему використання обмежених водних ресурсів півострова. Перехід до осілого способу життя змусив їх розорювати нові землі та регулювати процес водокористування.

За досить короткий за мірками історії період, особливо на Південному березі та в гірських районах, виникла система зрошувальних каналів і водосховищ, що дозволила створити високорозвинену культуру землеробства. Сучасник писав: «Татари були великі майстри зрошення. Вони вміли вловити найменшу цівку ґрунтової води, направити її керамічними водогонами у великі водойми…»

Повсякчасна готовність кримських татар до війни породила безліч небилиць про те, що корінні жителі півострова навіть кидали незасіяну землю через участь у поході. Так, російський учений і мандрівник В. Зуєв, відвідавши Крим у другій половині XVIII століття, з недбалістю чужинця заявляв, що «хани не мали ні найменших труднощів з’єднатися з головним турецьким військом згідно зі складеним від початку договором зі ста тисячами татар, і їм варто було тільки розіслати оголошення про початок війни — і всі готові, хоч би й земля лишилася незасіяна».

Однак цьому твердженню суперечать слова іншого земляка Зуєва — посла при дворі кримського хана Ромадановського, що в листі великому князеві Московському Іванові III писав: «Тільки Менглі Ґерай хліб свій візьме, а раті на нього не буде». Ромадановський мав на увазі, що хан Менглі Ґерай (1467, 1469–1475, 1478–1515) не вирушить у похід, поки в Криму не зберуть урожай.

Перехід від кочового життя до осілого відбувався далеко не завжди безболісно. Так хан Сахіб Ґерай (1532–1553) усіляко заохочував тих кримських татар, хто погоджувався покинути кочовий спосіб життя — наділяв їх землею. Водночас володар Криму інколи вживав і суворих заходів: нищив гарби татар, щоб вони не могли кочувати степом.

Історик В. Дюлічев зазначав: «Улітку, коли кочовики здебільшого випасали худобу на літніх пасовищах, найчастіше за межами Криму, деякі з них лишалися в зимовищах, де вели польові роботи — косили сіно, сіяли та збирали хліб. Помалу колишні кочові чабансько-родові громади осідали в зимовищах на постійне пробування, створивши таким чином цілі поселення. Родовий лад суспільства, що існував у Кримському ханстві, коли переважало скотарство, почав поступатися місцем осілому життю».

Система зрошення та водопостачання, що творилася кілька століть, була продумана кримськими татарами до найменших подробиць. Європейські мандрівники зазначали, що кримці створили рясну мережу каналів і водогонів, провівши їх навіть у гірську частину півострова. Воду використовували як для пиття, так і для потреб зрошення. Невеликі кримські річки — Салгир, Булганак, Кара-Су тощо — не могли повною мірою забезпечити господарські потреби жителів півострова, але завдяки створеній іригаційній системі населення взагалі не мало проблем із харчами.

Особливо слід відзначити розвиток садівництва у Криму. Кримці навчилися вирощувати сади навіть на невжитках і в горах. Вирощували виноград, абрикоси, персики, сливи, яблуні. Турецький мандрівник Евлія Челебі, що не раз відвідував Крим, розповідав, що ніде не їв такої смачної та великої черешні, яку вирощували в садах під Судаком.

Дефіцит води призвів до того, що дбайливе до неї ставлення ввійшло в характер кримських татар. У всіх містах півострова в період Кримського ханства збудовано безліч фонтанів. У самім Бахчисараї було близько 150 фонтанів, щонайменше два десятки прикрашали ханський палац.

Дослідник К. Сахно писав: «Дбайливе ставлення до води відбилося у створенні огорож, що захищають її від забруднення — певних малих архітектурних форм. Їх конкретне об’ємно-просторове рішення та характер декору були зумовлені передусім призначенням фонтану: чешме — фонтан як джерело питної води; себіль (сабіль) — фонтан для втамування спраги на згадку про покійного; абдест — фонтан для ритуального обмивання перед молитвою в мечеті; фонтани для охолодження та зволоження повітря всередині приміщення, альтанки, дворика».

Культура водокористування в Криму почала формуватися ще за часів Золотої Орди під упливом мусульман — вихідців з Анатолії та Центральної Азії. Розвиток садівництва спонукав до селекції плодових дерев. Уже до кінця XVIII виведено десятки нових сортів сливи, черешні, яблуні, груші та винограду.

Створена кримськими татарами іригаційна система успішно функціонувала аж до їх депортації в 1944 році. Після виселення корінного народу багато каналів пересохли, річки зміліли, а садівничі традиції були безповоротно втрачені.

Олександр Степанченко

 

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.