«Без знання усіх без винятку розділів нашого минулого важко усвідомити справжні підвалини єдності України, легко повірити, що зв’язок Криму з Україною є лише „хрущовською забаганкою“ — в той час, коли насправді він є тісним та нерозривним вже багато століть», — наголошує історик, журналіст і письменник Олекса Гайворонський (відомий як ведучий популярної телепрограми «Прогулянки Кримом з Олексою Гайворонським» на телеканалі «ATR») в передмові до просвітницького видання — фотокалендаря його авторства (світлини та історичні нариси) «Ханська Україна», що вийшов друком наприкінці минулого року (про що повідомляв «Іслам в Україні»).
На своїй сторінці у соцмережі Facebook Олекса Гайворонський оприлюднив роз’яснення до терміна «Ханська Україна», що вперше з’явився в історичних джерелах XVIII ст.:
— У вузькому значенні він позначав смугу земель між Дністром та Південним Бугом, що тягнулася від молдавських Дубоссар через північ нинішніх Одещини та Миколаївщини. Ця територія знаходилась під спільним контролем Кримського ханату та Османської імперії. І хоча певна частина її населення та навіть адміністрації справді складалася з українців, слово «Україна» в цій назві було ім’ям не власним, а прозивним, у вузькому значенні прикордонної території, тобто, іншими словами, «Ханське Прикордоння», — пише автор видання та зауважує. — Але в заголовку цього просвітницького видання старому терміну хотілося б надати нового, дещо ширшого, змісту.
Україна має дуже багату історичну спадщину. Наша держава вийшла на арену світової історії ще в сиву давнину, коли на чорноморських берегах постали осередки античної цивілізації: Тира, Ольвія, Херсонес, Пантикапей. На історичній мапі України залишили сліди своєї присутності всі давні етноси, що колись населяли наш край чи мандрували ним під час Великого переселення народів. Наші землі зберігають археологічний та культурний літопис народження на них двох корінних народів, що формувалися винятково в межах нинішньої української території: українців та кримських татар. Тому наша історична спадщина є не тільки давньою, а й напрочуд багатогранною.
Однією з її граней є спадщина Кримського ханату, чия історія є невід’ємною частиною загальної історії України. І така інтеграція не є штучною, обумовленою мінливою ідеологічною кон’юнктурою, а цілком природною та обґрунтованою. Адже чіткого географічного розмежування між «українською» та «кримською» історією зробити неможливо, бо обидва народи в різні часи (а нерідко й одночасно) населяли та освоювали ті самі території. Їхні стосунки позначалися й культурним взаємообміном, і політичним взаємовпливом, і гострою ворожнечею, і братерськими союзами. Але, незалежно від змістовного наповнення, ці стосунки були найтіснішими.
Яскраві приклади цього тісного зв’язку надає минуле наших приморських степів — сучасного українського Півдня від Дунаю до Приазов’я, що з XV по XVIII ст. входив до складу Кримського ханату, а частково — і Османської імперії.
В уяві багатьох Золота Орда, Кримський ханат та Туреччина майже не розрізняються. Насправді ж, попри всі подібності, ці держави суттєво різнилися як у внутрішньому устрої, так і в політичних прагненнях (варто згадати хоча б визвольну боротьбу Криму проти Орди чи антиосманські повстання кримських ханів). В цьому контексті політична історія кримських татар в основних аспектах має більше спільного з історією українців, ніж прикаспійських кочовиків чи турків. Адже фундаментальні проблеми обох народів були однакові: брак повноцінної державності та гегемонія потужних держав (Туреччини над Кримом, Польщі та Росії над Україною), а згодом — і спільна загроза від російського наступу на південь.
Звільнившись слідом за українськими землями з-під ординського панування, Крим успадкував від степової імперії величезний та майже незаселений простір «Дикого Поля» на своєму північному кордоні. Турбуючись про безпеку півострова, кримські хани розбудували на підступах до Криму цілу низку укріплень, що згодом поклали початок деяким сучасним українським містам: Каховці, Бериславу, Очакову та іншим. Так кордони ханату охопили всі ті землі, що нині є українським Півднем. Саме цей простір і можна поетично назвати «Ханською Україною» в новому, ширшому розумінні — як ту частину нинішньої України, де спадщина двох корінних народів нашої держави переплелася найтісніше.
Якими б не були протиріччя між сусідами, їх назавжди «примирило» російське завоювання, коли наприкінці XVIII ст. обидва народи остаточно втратили залишки самостійності. На руїнах старих поселень постали нові міста, а землі навколо них залюднились новими мешканцями, як вже не раз тут бувало за тисячі років.
Російський етап був не «сотворінням світу» з чистого аркушу, а лише черговою главою в багатій історії нашого Півдня. У школі та краєзнавчій літературі інколи пригадують античне минуле краю, часом — козацьку добу, ще частіше — період царської Новоросії. Але типове уявлення про історію Південної України нерідко має «білу пляму» стосовно внутрішнього життя цих теренів у ханську добу. Це результат не лише певної упередженості, котрою часто були позначені традиційні трактування місцевої історії, але й недостатності та важкодоступності джерел. Тим важливішим є дослідження та популяризація історичної спадщини цього періоду.
Без знання усіх без винятку розділів нашого минулого важко усвідомити справжні підвалини єдності України. Без такого знання легко повірити, що зв’язок Криму з Україною є лише «хрущовською забаганкою» — в той час, коли насправді він є тісним та нерозривним вже багато століть.
Мені вдалося розповісти тут лише про окремі міста та регіони «Ханської України», адже місяців у році всього 12, а пам’яток тих часів значно більше. Сподіваюсь, що цей проект пожвавить інтерес суспільства до цього маловідомого виміру української минувшини, — пише Олекса Гайворонський.
