«Холодний мармур — тільки ж і притулку! А як було, я голову схиляла до матері коханої на груди і слухала як рідне серце билось…»
Це уривок з драматичної сцени «Іфігенія в Тавриді» написаний Лесею Українкою у Криму 1891 року.
Уперше Леся Українка приїхала до Криму разом з матір’ю, Оленою Пчілкою, влітку 1890 року за порадою київського лікаря Павловського через складну хворобу — туберкульоз кісток і суглобів. У Саках Леся лікувалася грязьовими ваннами.
Про цей період життя юної Лесі згадувала її сестра Ольга Косач:
«Лікування в Саках допомогло Лесі, але пам’ятаю її розповідь про те, яка там пекельна спека була, яка нудьга, як тяжко було зносити грязеві ванни. А надто її змучилатурбота про маму, як мама заслабла там на малярію, з проявами сильного ішіясу. Мама сильно страждала, а Леся, своїм звичаєм уболівати над іншими, ще сильніше страждала від турботи за неї».
Після Сак родина переїхала до Євпаторії (старовинний кримськотатарський Гезлев), де завдяки морським ваннам стан здоров’я Лесі Українки значно покращився.
Наприкінці перебування у Криму Олена Пчілка організувала для Лесі подорож старовинними містами півострова. Вперше в житті поетеса побачила столицю Кримського ханства, Бахчисарай: затишний палац, мечеті й мінарети, що пам’ятали великих володарів могутньої держави.
Бахчисарай справив на Лесю найбільше враження. Пізніше ці враження трансформувалися в чудові поетичні рядки:
Мов зачарований стоїть Бахчисарай.
Шле місяць з неба промені злотисті,
Блищать, мов срібні, білі стіни в місті,
Спить ціле місто мов заклятий край.
Скрізь мінарети й дерева сріблисті
Мов стережуть сей тихий сонний рай;
У темряві та винограднім листі
Таємно плеще тихий водограй.
Повітря дише чарівним спокоєм,
Над сонним містом легкокрилим роєм
Витають красні мрії, давні сни.
І верховіттям тонкої тополі
Кивають стиха, шепотять поволі
Про давні часи згадують вони…
«Бахчисарай»
Живучі у Криму, Леся Українка зацікавилася життям корінної людности півострова. На той час кримські татари вже понад століття перебували під російською окупацією. Крим перетворився на місце відпочинку багатіїв з Москви та Санкт-Петербурга, що скуповували землю та будували розкішні маєтки. Завдяки міграції з центральних губерній Росії невпинно зростав відсоток росіян і, відповідно, зменшувався відсоток кримців.
Бахчисарайський палац, резиденція кримських ханів, уразив Лесю своїм запустінням. Будівля, пограбована окупантами, була в жалюгідному стані.
Хоч не зруйнована — руїна ся будова,
З усіх кутків тут пустка вигляда.
Здається, тільки що промчалась тут біда,
Мов хуртовина грізная, раптова.
Тут водограїв ледве чутна мова, —
Журливо, тихо гомонить вода, —
Немов сльозами, краплями спада;
Себе оплакує оселя ся чудова.
Стоять з гарему звалища сумні,
Садок і башта; тут в колишні дні
Вродливі бранки вроду марнували.
Колись тут сила і неволя панувала,
Та сила зникла, все лежить в руїні, —
Неволя й досі править в сій країні!
«Бахчисарайський дворець»
Лесю Україну завжди приваблювали жіночі й дівочі образи, у них вона бачила себе, юну та сильну. У Криму поетеса в кількох яскравих рядках відтворила своє враження про скороминущу зустріч із кримською татаркою, що одного разу побачила на дорозі:
Там, за містом, понад шляхом битим,
По гарячім каменистім полі
Йде дівча татарськеє вродливе,
Молоденьке, ще ґуля по волі.
На чорнявій сміливій голівці
Червоніє шапочка маленька,
Вид смуглявий ледве прикриває
Шовком шитая чадра біленька.
То закриє личко, то відкриє, —
А очиці, наче блискавиці,
Так і грають з-попід брівок темних!
Що за погляд в сеї чарівниці!
«Татарочка»
Наступного разу Леся приїхала до Криму 1897 року, після тривалого лікування у віденських клініках. Вона мріяла повернутися до моря, знову побачити красу кримської природи, зустріти гостинних людей, що століттями жили на цій землі. Але цього разу погода була не надто привітна: йшли дощі, а іноді налітали справжні шквали, затоплюючи будинки потоками води. На морі часто була штормова погода, що заважала купатися. У листі до матері вона писала:
«Сії дні море так розбушувалось… що тільки сьогодні встановилось, а то треба було на бережку лежати і ждати, поки піна од хвилі набіжить і обмиє, а в одкрите море не можна було плисти, бо хвиля могла б розбити».
У вірші «Негода», що нібито присвячений природним катаклізмам, Леся Українка несподівано знову звертає увагу на сумну долю кримської землі:
В темний вечір сиджу я в хатині;
Буря грає на Чорному морі…
Гомін, стогін, квиління пташині,
Б’ється хвиля, як в лютому горі.
Там на березі мріє кідками
Морський човен, розбитий, нужденний,
Наче звір, що в пустині пісками
Його вихор засипав південний;
Як розбитий човен безталанний
Серед жовтих пісків погибає,
Так чудовий сей край богоданний
У неволі в чужих пропадає.
Друге перебування у Криму дозволило поетесі створити цілу низку літературних шедеврів. Мабуть, місяці, проведені на півострові, стали одними з найщасливіших у її житті.
