Радісною подією став приїзд до Криму рідного брата Лесі Українки, Михайла Косача. Теплі, дружні стосунки з братом надихнули поетку на написання кількох творів, зокрема «Місячної легенди» й повісти «Жаль», а до того часу робота над ними просувалася повільно.
У Криму Леся отримувала газети з Галичини — «Народ», «Правда» та інші — та читала їх разом з братом. Про це відомо з листів поетеси до Михайла Павлика, до Львова.
Другий кримський період обіймає майже рік життя і творчости (за винятком подорожі до Одеси восени 1896р.). З погляду покращення здоров’я він не був продуктивний, але з погляду творчости став серйозним етапом, часом зростання таланту Лесі Українки.
У листі до батька, П. Косача, Леся писала 12 липня 1997 року:
«Ось два з половиною тижні, як я в Криму, і вже бачу, що поправилась, за останній час уже не втомлююсь так невиносимо (іменно невиносимо), як в перші дні тутешнього пробування і як то було увесь час в Києві. Я не думаю, що я тут вилічусь, — коли б се було можливо при помочі тилько Криму, то се вже досі случилось би, але я певна, що тут я наберусь сили і крові…»
У Криму Леся Українка раз-по-раз подумки повертається до історії цього краю, що відверто контрастувала з сьогоденням. Її думки перетворюються на рядки сумних віршів:
Палкого сонця промені ворожі
На кладовище сиплються, мов стріли,
На те каміння, що вкрива могили,
Де правовірні сплять, піддані божі.
Ні квітів, ні дерев, ні огорожі…
І серед пустки, наче на сторожі,
Стоїть гробниця. Ті, що в ній спочили,
Навіки в ній своє імення скрили.
З чужого краю тут співці бували
І тіні бранки любої шукали, —
Витає ж тута інша тінь, кривава:
Ні, тута не лежить краса гарема,
Марія смутна чи палка Зарема, —
Тут спочива бахчисарайська слава!
У червні 1897 року Леся Українка приїхала до Ялти. Це був час, коли вона готувала нову роботу — про це поетка сповіщає в листі сестру Ольгу: «З 15 августа у мене починається сезон писання, бо тоді знов сама буду». «Сезон писання» дав можливість Лесі створити кілька значних поетичних шедеврів, об’єднаних циклом «Кримські відгуки».
У Ялті Леся Українка мешкала в районі Чукурлару, на дачі Ліщинського. На той час місто було геть маленьке. Тут жили здебільшого кримські татари, але вже тоді в Ялті активно будували санаторії, готелі, палаци, а поруч із містом розміщувалися казарми, звідки цілий час лунали пісні російських солдатів…
Саме в Ялті під впливом інформації про смерть відомого українського громадського діяча Миколи Ковалевського Леся присяглася, що немає права «бути інвалідом», занурившись у власні переживання та емоції.
«Не можна бути інвалідом, — писала Леся Українка, — коли так багато роботи і так мало людей, треба перестати ним (інвалідом. — Авт.) бути, коли не можеш зараз, то через рік, через два, через три, а все-таки треба вийти в люди! І я вийду, або під ножем пропаду, а так не зостанусь».
Перебуваючи у Криму, Леся отримала листа від Івана Франка, що запросив її до спільної праці в новому виданні, «Літературно-науковому віснику». Таким чином відбулося примирення двох видатних постатей України, що кілька років не спілкувалися через гостру полеміку навколо долі галицьких часописів. Символом цьогопримирення стала публікація Франком останніх Лесиних віршів, написаних у Криму, в лютневому номері «Літературно-наукового вісника».
На початку 1898 року Леся Українка написала драматичну сцену «Іфігенія в Тавриді», в основу сюжету поклавши однойменну античну трагедію Евріпіда. Цей твір виглядає як незакінчений, але саме так його бачила поетеса, додавши до циклу «Кримські відгуки». Твір має надзвичайно сильний патріотичний пафос, що його не часто можна розгледіти поміж ліричних творів Лесі Українки.
1898 року поетка покинула Крим і не поверталася на півострів майже десять років. За цей час багато чого змінилося в її особистому і творчому житті. Її твори регулярно друкували літературні часописи — завдяки цьому вона стала не просто найвідомішою письменницею України, а й провідним громадським діячем. На початку 1907 року через громадську діяльність Лесю Українку заарештувала поліція, але невдовзі її відпустили.
У серпні того ж року вона вийшла заміж за Климента Квітку, відомого музикознавця, дослідника народної пісенної творчості. У серпні того ж року молоде подружжя вирушило до Криму.
Це була остання подорож Лесі Українки на півострів. Її листи з Криму свідчать про занурення у громадські справи. Чимало їх присвячено видавничій діяльності, газетам, Науковому товариству імені Т. Шевченка, літературному процесу в Україні. З-поміж її адресатів М. Комаров, Б. Гринченко, О. Луцький, Н. Кибальчич, Ф. Колесса, М. Гнатюк.
Однією з головних тем її листування було видання старовинних кобзарських пісень, зібраних Ф. Колессою під час його експедицій Україною. Поетесі вдалось знайти спонсора, що погодився профінансувати роботу Колесси та доручив Лесі технічні справи запланованого видання.
У серпні 1908 року Леся Українка з чоловіком виїхала з Криму, щоб уже ніколи туди не повернутися. У квітні 1913 року вона раптово померла у Грузії. Дмитро Донцов у роботі, присвяченій Лесі Українці, писав:
«Вона о цілу голову переросла хистом майже всіх сучасних письменників, а лишилася дивно не зрозумілою, хоч і респектованою… Письменниця, яку назвав Франко одиноким мужчиною серед поетів соборної України, лишилась якимось сфінксом для покоління, для якого відвага, завзяття, воля — всі мужеські чесноти — повинні були б стати конечними, коли воно хотіло встоятися в тій страшній заверюсі, що несподівано впало на нього».
З-поміж кримьских віршів вирізняється один, сповнений любови та безкінечної туги за цим земним раєм, що тримає, ніколи не відпускає всіх, хто його хоч раз бачив:
Щоб тута жити, треба мати крила!
Вже люди, певне, вiд тії пори
Тут не живуть, як з раєм попрощались.
Мов невидимая рука тут положила
Границею отсiї двi гори,
Що високо до неба поздiймались.
Один зелений бескид, другий — темний.
Здалека море хвилi золотії
Шле, наче провiсть волi i надії...
Чи се той свiт, загублений, таємний,
Забутий — незабутнiй рай наземний,
Що так давно шукають нашi мрiї?
