Іван Франко перший серед українських письменників використав у своїй творчості східні (арабські) сюжети, запозичивши їх з багатотомної німецькомовної збірки «Тисяча і один день». На основі цих сюжетів він написав дві казки – «Абу Касимові капці» і «Коваль Бассім», які стали одними з найвідоміших віршованих творів письменника і улюбленими казками українських дітей. Також Іван Франко у 1894 р. написав ісламознавчу статтю «До питання про перекази про Магомета і слов’ян», у якій розповів, що саме знали слов’янські народи про пророка Мухаммада і іслам і звідки вони черпали свої знання.
У міжчассі створення казок і написання статей у 1898 р. Іван Франко видав у Львові збірку філософської лірики під назвою «Мій ізмарагд». У передмові, пояснюючи назву збірки, він зазначив, що «Ізмарагдом звався в старій Руси збірник статей і притч, почасти оригінальних, а почасти повибираних писань отців церкви, підібраних так, щоби цілість становила повний курс практичної, християнської моралі». І. Франко також додав, що давно хотів написати подібну книжку, бажаючи в поетичній формі подати читачеві ряд оповідань, притч, рефлексій, теми яких взяті з різних джерел, домашніх і чужих, східних і західних, які в’язались би в одну органічну цілість спільним діапазоном морального чуття і темпераменту, через який пройшли поки вилилися в поетичну форму. Письменник зазначив, що блукаючи по різних стежках всесвітньої історії та літератури, він здавна збирав та потрохи намічував собі для пізнішого вжитку поодинокі «камінчики», придатні для збірки, окремим з них уже 15 років.
Під час роботи над поетичними творами, що увійшли до збірки «Мій ізмарагд» І. Франко важко хворів – через біль в очах змушений був перебувати декілька місяців у темній кімнаті, тому значну частину вміщених у збірці поезій, він назвав справжніми Schmerzenskinder, тобто «дітьми болю».
Ядром «Мого ізмарагду» є патріотичні поезії, морально-етичні приповідки, віршовані притчі, а також легенди. «Мій ізмарагд» складається з 6 розділів, кожен з яких є окремим поетичним циклом з спільною об’єднавчою темою: «Поклони», «Паренетікон», «Притчі», «Легенди», «По селах», «До Бразилії».
У цій збірці поет використовує розмаїті теми, починаючи з давніх вавилонських легенд і закінчуючи злободенною темою еміграції українського селянства. Досить часто він звертається і до східних, а серед них зокрема до мусульманських тем та мотивів. Про джерела своїх творів автор не говорить нічого – «не показую при поодиноких віршах джерел, звідки їх узято», також він зазначає, що у збірці майже нічого такого немє, що б можна було називати перекладом і закликає критиків самих шукати «основу, і кого і де наслідувано… ті джерела сотки і тисячі літ отворені і доступні кождому і здоровому оку й шукати їх недалеко». Як стверджує Іван Франко у його творах «обік оригінального є чимало й такого, де на чужу основу я накладав свої власні узори».
У розділі «Легенди» збірки «Мій ізмарагд» є дві поезії з мусульманськими мотивами – «Указ проти голоду» і «Побіда».
«Указ проти голоду» – короткий поетичний твір, темою якого є голод у стародавній Персії. Суворий цар Періс (швидше за все йдеться про Пероза І, який правив у 459 – 484 роках), у краю якого почався голод, для боротьби з ним видає простий але дуже ефективний указ:
Сей указ мій царський строгий
Всяк у серце хай бере:
Де один у місті вбогий
З голоду від нині вмре,
Там я богача одного
Взять велю – чи круть чи верть,
голодом в тюрмі підземній
Заморю його на смерть.
Звичайно, що після цього жоден бідняк не помер і жоден багач не збіднів:
І указ цей чудо справив:
Хоч як хліб подорожів,
Бідний все мав хліб і страви,
А богач не зубожів.
У цій поезії Іван Франко піднімає питання соціальної і рівності, зокрема справедливого розподілу ресурсів і доступу до них.
Наступною поезією, базованою на східних легендах, є «Побіда». Головним героєм її є халіф Абдельмалік, який у куфському замку святкує перемогу над черговим ворогом. У цій поезії, за твердженням українського дослідника Валерія Корнійчука, проявляються новелістичні тенденції – зокрема є момент новелістичної несподіванки – моторошна художня деталь:
Від війська посли
Кровавую голову в місі внесли.
О царю – сказали – твій ворог неситий,
Давнійший халіф наш Масаб уже вбитий.
Ця новина викликає велике задоволення в Абдельмаліка. Однак, для старого Ібн Румі, який у цьому творі є уособленням мудрості і досвіду, переможений ворог не викликає радості. Він розповідає, що вже бачив як впродовж минулих 50 років до цього ж замку заносили голови попередніх правителів – Обейдали, Гусейна, Мохтара, Масаба.
У цій невеликій за обсягом поезії на прикладі східної легенди І. Франко говорить про шквидкоплинність і тимчасовість людської влади, могутності і самого життя. Як зазначає Валерій Корнійчук: «півстолітні події він кристалізує навколо одного ядра, наскрізної деталі, «метафори в сюжеті». А лаконічність форми і динаміка сюжету і справді нагадують поетичну новелу.
У 1911 р. у Львові побачила світ збірка лірики Івана Франка «Давнє і нове», яка стала другим, побільшеним виданням збірки «Мій ізмарагд». У передмові до неї Іван Франко написав таке: «Я вважав відповідним зробити се видання не повторенням першого… а справді новою книжкою, що мала би самостійний літературний інтерес супроти першого видання. Розширивши сам зміст збірки із шістьох на дев’ять розділів, я збагатив деякі розділи досить значним числом нових поезій із принагідних віршів писаних протягом 30-літя 1878 – 1907 років…». У цій збірці, крім уже відомих поезій, І. Франко розмістив коротку поему «Рука Івана Дамаскина». Знаменитий християнський святий Іван Дамаскин певний час справді був міністром Дамаскського халіфа, однак потім став ченцем і багато років жив у монастирі Сави Освященного, де займався філософією і поезією. В поемі ж Івана Франка Іван Дамаскин служить при дворі султана Дамаску, який його дуже поважає і любить. Однак заздрісні придворні служаки хочуть згубити Івана. Вони підсовують султанові підробленого листа, у якому Дамаскин начебто закликає християнських правителів прислати військо в Дамаск, а сам обіцяє отруїти султана, щоб забезпечити їх перемогу. Прочитавши цього листа султан наказує відрубати Іванові праву руку. Після кари Іван Дамаскин іде у каплицю, де палко молиться до Пречистої Діви і вона чинить чудо:
І руку відтяту Марія взяла,
До рани її приложила,
І враз здоровіська рука та була,
Мов краплі крови не зронила.
Коли Іван вийшов з каплиці здоровий, султан зрозумів обман придворних вельмож і знову прийняв його. Після цього ще довго в повазі жив Іван Дамаскин у султана в палаці:
Іван же ще довго в повазі там жив,
Поборював блуди старії,
І много прекрасних пісень ще зложив
На честь пресвятої Марії.
Використовуючи сюжетне обрамлення східних, зокрема ранньоісламських легенд Іван Франко не переповідає ці легенди, а на їх основі створює свої власні глибоко філософські твори, у яких звучать загальнолюдські ідеї чесності, справедливості, рівності і милосердя.
У поетичних творах із збірок «Мій ізмарагд» і «Давнє і нове» наявні також і й інші східні мотиви, зокрема, основою багатьох з них стали давньоєгипетські, вавилонські, буддійські і зороастрійські легенди – «Арот і Марот», «Зороастрова смерть».
Усі ці поезії є, за визначенням самого автора «поодинокими камінчиками, які понамічував собі автор для своєї будови», однак вони, не зважаючи на їх жанрове і тематичне розмаїття, становлять єдину цілість, демонструючи системність Франкового художнього світу, пов’язуються єдиним авторським задумом.
