Сьогодні Арабський світ переживає драматичний етап свого розвитку, який супроводжується чи не найбільшими у новітній історії радикальними трансформаціями, глибоким переформатуванням геополітичного балансу у його просторі та пошуками нової парадигми розвитку відповідно до тих реалій та викликів, що з’явились протягом останнього часу. Такими словами доцент Інституту всесвітньої історії НАНУ В’ячеслав Швед розпочинає аналіз сьогодення Арабського світу, який ми пропонуємо до вашої уваги.
Що впливає на характер, особливості, темпи цього процесу:
Поразка, принаймні тимчасова, хвилі революцій, які отримали назву «арабська весна». Основним рубежем поразки став військовий переворот в Єгипті і насильницьке відсторонення першого в історії країни демократично обраного президента М. Мурсі, представника політичного крила єгипетських «Братів-мусульман», Партії свободи і справедливості у липні 2013 р. Підготовлено це було за безпосередньою участю Саудівської Аравії та Об’єднаних Арабських Еміратів, керівників яких налякало сирійське посилення впливу панарабської асоціації «Брати-мусульмани», що створювали смертельну загрозу монархічним режимам на Аравійському півострові. Також керівництво Саудівської Аравії вважало, що президент М. Мурсі запроваджує в Єгипті теократичний режим, аналогічний режимові нинішнього Ірану — «велайєт е-факіх» — і перетворює країну на тісного союзника Тегерану. «Брати-мусульмани» у Єгипті та в аравійських монархіях були оголошені поза законом. Таким чином було завдано дошкульного удару головним структурам поміркованого Ісламу в Арабському світі.
Поразка «арабської весни» супроводжувалась різким загостренням сунітсько-шиїтського протистояння. В основі цього явища — піднесення на новий рівень непримиренної боротьби за гегемонію як у Близькосхідному регіоні, так і у масштабах усього ісламського світу між шиїтським Іраном, центром шиїтської частини ісламської умми, та Саудівською Аравією як безумовного лідера сунітської частини умми і країни, яка претендує на роль лідера усього ісламського світу через те, що зазначена релігія зародилась саме на її території.
В епіцентрі протистояння Саудівської Аравії та Ірану опинилась Сирія. У 2011 р. в цій країні спалахнуло народне повстання проти правлячого режиму Б. Асада, який відстоює інтереси алавітської меншини — гілки шиїзму. Питома вага алавітів у Сирії складає приблизно 12% усього населення. Криваве протистояння у Сирії затягнулося вже на 4 роки. Це пояснюється головним чином тим, що на допомогу Б. Асаду прийшла Росія та Іран. РФ вбачає у нинішньому сирійському регіоні головний і чи не єдиний оплот своєї присутності в Арабському світі, який дозволяв їй мати у м. Тартус військову-морську базу. Для Ірану нинішній сирійський режим Б. Асада є фактично центральною частиною шиїтської вісі, т. зв. «вісі спротиву» як знаряддя для реалізації завдань просування свого впливу в арабському світі і досягнення панування у масштабах усього Близького і Середнього Сходу. Внаслідок вищезазначеного Росія та Іран надали режимові Б. Асада велику воєнно-технічну й пряму військову допомогу, що призвело до пролонгації його існування з усіма негативними наслідками (300 тис. загиблих, понад 12 млн біженців, у тому числі й сотні тисяч протягом останніх місяців до Європи тощо).
Фактичний розпад державних структур у Сирії та сусідньому Іраку, де протягом декількох років відбулось збройне протистояння між головними релігійно-етнічними групами (суніти, шиїти, курди), значна радикалізація суспільства на цих територіях призвели врешті-решт до появи такого військово політичного феномену як Ісламська держава (ІДІЛ). За своєю сутністю ІДІЛ є квазідержавним утворенням на частині території Іраку та Сирії, ідеологією якого є суніти найбільш реакційних та радикальних ідей екстремізму. ІДІЛ заявляє про намір встановити панісламський халіфат, не визнає нинішніх національних кордонів, міжнародних норм та інститутів.
Протягом короткого часу, буквально за лічені місяці влітку 2014 р. ІДІЛ захопила велику територію, створила достатньо сильну армію та перетворилася на смертельну небезпеку не тільки для Арабського світу, а й усієї мусульманської умми. На території Іраку та Сирії Ісламська держава контролює територію із населенням у понад 10 млн, а також невеликі анклави у Лівії, Синайському півострові, Нігерії та Афганістані. Боротьба з цим злом стало одним із головних завдань фактично всієї людської цивілізації. Була створена велика міжнародна антитерористична коаліція, у яку входять понад 60 країн світу.
Суттєва корекція близькосхідної політики США. Протягом останніх 3-х років Сполучені Штати перейшли до реалізації нової стратегії у регіоні Близького Сходу і Північної Африки, суть якої полягає у досягненні більш стабільної системи регіональної безпеки через поступове введення у геостратегічний простір Близького і Середнього Сходу Ірану як одного зі стовпів нової системи регіональної безпеки. Американська адміністрація намагається створити нову систему балансу сил між такими головними геополітичними акторами в регіоні як арабські країни, Ізраїль, Туреччина та Іран. Головний задум президента США Б. Обами полягає у тому, щоб саме країни регіону, а не зовнішні актори взяли на себе головну відповідальність за його долю і перспективи, знайшли волю й можливість власноруч розв’язати головні вузлові проблеми Близького Сходу і Північної Африки.
З цією метою Сполучені Штати досягли з Іраном угоди стосовно іранської ядерної програми. Зазначена угода разом з іншими цілями американської дипломатії в регіоні ставить за мету підштовхнути як Іран, так й арабські країни до здійснення широкомасштабних внутрішніх перетворень і нормалізації взаємин насамперед між Саудівською Аравією та Іраном як двома головними лідерами району. Керівництво США вважає, що початок реалізації цих завдань створить сприятливі умови для розв’язання таких складних регіональних конфліктних вузлів, як сирійська криза, перемога над ІДІЛ, відновлення стабільності у Лівані, Іраку, досягнення миру в Ємені тощо.
Геополітична ситуація в зоні Арабського світу значно ускладнилась з кінця вересня 2015 року, коли путінський режим розпочав відкриту інтервенцію до Сирії. До цієї країни у короткий термін були відправлені десятки військових літаків, тисячі військовослужбовців, в тому числі регулярні частини. Головними цілями прямого втручання Росії у ситуацію в Сирії стали, по-перше, збереження Б. Асада як політичної фігури, за допомогою якої Росія продовжить контролювати принаймні частину Сирії, в тому числі нинішню військово-морську базу в м. Тартус, створення в алавітських районах такого собі укріпрайону, контрольованого Росією, щоб збереги свою військову присутність на Близькому Сході і представили себе як світову державу, без якої не можна вирішувати важливі міжнародні проблеми, в тому числі і у Близькосхідному регіоні. По-друге, РФ важливо відволікти увагу як російського суспільства, так і світової громадськості від агресії Росії на Сході України та анексії Криму. Домогтися від Заходу зняття або хоча б пом’якшення економічних санкцій та повернення у «велику вісімку».
Перебіг російського безпосереднього військового втручання у сирійську кризу демонструє, що російські війська завдають удари переважно не по позиціях ІДІЛ, а по загонах сирійської опозиції, які воюють з військами Б. Асада, Ірану, Хезболли, шиїтського керівництва Іраку, і тим самим протиставляють себе абсолютній більшості Арабського світу, 95% якого є сунітами.
Саме вище перераховані чинники визначать сьогодні головні параметри розвитку Арабського світу. Їхньою найбільш характерною ознакою є активне його перетворення на впливового суб’єкта світової і регіональної політики. Арабський світ намагається перетворитися з поля битви світових держав на гравця, залишивши непрестижну роль спостерігача у минулому. Цей процес очолила Саудівська Аравія, що стала фактичним лідером арабських держав.
Дві основні моделі Арабського світу — «аравійська» та туніська
Таке переформування Арабського світу у контексті сучасних викликів здійснюється за допомогою двох головних моделей розвитку і модернізації. На сьогодні у просторі Арабського світу реалізуються дві основні моделі — «аравійська» та туніська.
Провідною у нинішніх умовах Арабського світу є «аравійська» модель. Вона реалізується в аравійських монархіях, які обрані у Раду співробітництва арабських держав Затоки. Протягом останніх десятиліть монархії на чолі із Саудівською Аравією перетворились на своєрідний локомотив розвитку Арабського світу і стали достатньо могутньою економічно, фінансовою, воєнною та дипломатичною потугою, яка успішно здійснює інтеграційних процес у рамках Ради. Так, лише 4 країни із шістки аравійських монархій — Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати, Катар і Кувейт мають загальний внутрішній валовий продукт в обсязі 1,5 трлн дол. і знаходяться, якщо порівняти із найбільш розвинутими країнами, у ніші між Канадою та Австралією і Південною Кореєю.
Аравійські монархії спромоглися завдяки своїм зваженим внутрішньополітичним підходам приборкати «огульну» демократизацію субрегіону Затоки, відбити перший наступ «арабської весни», зосередивши власні духовні і матеріальні ресурси на модернізації та адаптації місцевих реалій до глобалізаційних викликів. Подібним чином «аравійська шістка» змогла підключитись до магістральних тенденцій цивілізованого розвитку, не позбуваючись самоідентичності та автохтонності, запропонувавши світові унікальну формулу гармонізації культури з традиційними цінностями мусульманських суспільств.
Арабська модель обмеженої демократії як політичного устрою монархій Аравійського півострова не вимагає негайного розформування та досить успішно конкурує із західними моделями демократії, оскільки політичні функції та завдання дорадчих органів дозволяють кваліфікувати їх як доволі демократичні інститути з перспективами подальшого розвитку. У країнах аравійської «шістки» здійснюється політична модернізація за «східним типом». Це специфічна модель реформування політичної системи, яка передбачає здійснення синтезу демократичних принципів, норм конституційного лібералізму і певної політичної культури в її конфесійній та регіональній своєрідності.
Модернізаційний поступ країн-членів Ради співробітництва арабських держав Затоки визначається:
Високим рівнем валового національного доходу, який дає можливість аравійським монархіям самостійно розвивати економіку, реалізовувати масштабні національні проекти без залучення ресурсів міжнародних фінансових інститутів, підконтрольних Заходу;
«Ісламізацією» політики: в ідеологічній основі політичної системи монархічних режимів лежить Іслам, що впливає на політичні процеси в арабських монархіях, визначає сталість політичної конструкції, яка забезпечує монархічну владу;
Еволюцією функцій політичної системи, поступовим розвитком політичного плюралізму, поширенням обмежених форм і механізмів у політичному режимі, реформуванням національних правових систем, розширенням і вдосконаленням політичних норм та традицій відповідно до вимог сучасності.
Слід підкреслити, що «аравійська» модель розвитку та модернізації відповідає саме реаліям, цінностям та традиціям аравійського суспільства, які й донині відзначаються консерватизмом, глибоко укоріненими традиційними цінностями мусульманського суспільства. Незважаючи на те, що успішно реалізовується в країнах-членах співробітництва арабських держав Затоки, вона характерна саме для консервативних монархічних режимів і, на мою думку, мало підходить до арабських країн із республіканською формою правління, які мають, по-перше, значний досвід політичного плюралізму, по-друге, значну частину суспільства, яка дотримується секуляристських традицій або стоїть на позиціях арабського націоналізму. Саме для цієї частини Арабського світу найбільш вдалою та органічною є «туніська» модель розвитку, основні параметри якої склались в процесі «арабської весни», точніше, «жасминової революції», яка відбулась у 2011–2013 рр.
Політична відповідальність та зрілість головних політичних сил Тунісу — як ісламістської «Ан-Нахда», що правила у країні протягом 2011–2013 рр., так її опонентів з боку ліберальних та світських сил, дозволили Тунісу уникнути повторення кривавого шляху Єгипту після військового перевороту у липні 2013 р. Було досягнуто компромісу, Ан-Нахда добровільно поступилася владою, було створено коаліційний уряд, що відкрив двері для подальшого мирного розвитку Тунісу на шляху демократії та забезпечення прав людини. У лютому 2014 р. у Тунісі була схвалена найбільш прогресивна в Арабському світі конституція, яка була підтримана як ісламістами, так і світськими силами. Велику роль у досягненні історичного компромісу між провідними силами країни та її подальшого просування на шляху до демократії відіграв Квартет національного діалогу. До його складу входять 4 організації — Загальний трудовий союз, Союз промисловців, торгівлі та ремесл, Ліга прав людини та Орден адвокатів. У жовтні 2015 р. Квартету за його роль у переході країни до демократії після «жасминової» революції було присуджено Нобелівську премію миру. Як зазначалось Нобелівським комітетом, цьогорічна премія має стати «стимулом для всіх, хто хоче сприяти миру та демократії на Великому Сході, у Північній Африці та в усьому світі».
Туніський досвід, як і туніська модель розвитку, має принципово велике значення для Арабського світу. Вони переконливо доводять, по-перше, що Іслам та демократія абсолютно сумісні, для цього потрібні відповідальність, професіоналізм та моральні якості політиків. Досвід Тунісу продемонстрував, що дилема «секуляризм проти Ісламу» зазнала поразки і поступово замінюється на згуртування спільних зусиль головних політичних акторів навколо вирішення доленосних проблем розвитку.
По-друге, туніська модель розвитку і модернізації базується на самому феномені «арабської весни». Вона увібрала у себе найкращі досягнення і традиції сучасних арабських революцій, саме тому є найоптимальнішим шляхом розвитку і прогресу республіканської частини Арабського світу, дає можливість об’єднати різні етнорелігійні, політичні групи, досягти компромісу і спільно вирішити нагальні проблеми тієї чи іншої країни заради її процвітання.
В'ячеслав Швед спеціально для «Іслам в Україні»
