З батьком кримського політв’язня Ахтема Чийгоза я мав нагоду познайомитися біля будівлі так званого «Верховного суду Криму» в Сімферополі, де й досі кілька разів на тиждень розглядають справу 26 лютого.
Мою увагу привернув стрункий сивий чоловік. Навколо нього згуртувалися понад десяток активістів — кримських татар. Вони слухали його дуже уважно. А він говорив — із металом у голосі, з суворістю в очах, і, здавалося, слова його з вулиці долітали й до зали «суду», і до кімнатки в СІЗО, звідки в режимі відеоконференції під час засідання включають його молодшого сина Ахтема, звинуваченого в організації масових заворушень під час мітингу проти захоплення Криму. Зейтуллі Чийгозу — майже 80. Але він зізнається і тепер такий самий хуліган, як і замолоду, гострий на язик, принциповий у своїх поглядах. Понад півстоліття тому він зухвало забрав свою наречену Аліє з батьківського дому проти волі батька, що не хотів весілля з запальним і непокірним Чийгозом. Сьогодні, переживши ціле життя, гідне важкого тому роману — і депортацію, і повернення на Батьківщину, і приниження, і боротьбу, і смерть старшого сина — подружжя лиш молиться, щоб дожити до звільнення другої дитини з російської катівні та відновлення справедливості.
Коли перша справжня біда спіткала родину Зейтулли Чийгоза та ще сотні тисяч кримських татар, йому було лише 7 років. І спогади про депортацію тільки згодом вималювалися в цілісну картину.
«У цих вагонах і вмирали стоячи. Це були паровози. Тож на роз’їзді поїзд набирав води. І в цей час відкривали вагони й питали: „Мертві є?“ Їм відповідали, що є. Їх витягали, двері зачиняли. Що ви думаєте з ними робили? Викидали, і ми їхали далі. І так не один раз. Усі ці 18 діб умирали й діти», — згадує голова родини Чийгозів. Найбільше в пам’яті закарбувалося, як радянські солдати закинули у вагони з голодними «переселенцями» солону рибу. Після неї люди мучилися не лише від голоду, а й від страшної спраги. Бо води ніхто не давав.
«Вони кажуть, що нас добре там зустріли, і в вагонах їсти давали, і медсестри були — вони ж так тепер усе подають. І подавали так само. А сьогодні ми, читаючи молитву, молимося за тих, хто помер. На поминках ми завжди згадуємо й про тих, хто лишився в пісках казахстанських чи російських. Бо коли вони помирали, за них ніхто не молився і їх ніхто не ховав…» — розповідає
У дорозі кримські татари втратили значну частину свого народу. Ще більше — загинуло вже в Узбекистані — з голоду, через хвороби та подальні політичні репресії.
«Уявіть собі, перед нашим прибуттям про нас уже всіх інформували. До нас привезли корейців, а узбекам сказали, щоб вони зачиняли своїх собак, бо корейці їдять собак. Узбеки своїх собак зачинили. А коли нас привезли, то сказали, що ми їмо людей. Ось уявіть собі, цей народ нас прийме? У першу чергу зрадники, посібники фашистів — про нас цю всю інформацію поширили, вони вміють це робити. А узбеки теж нічого не можуть сказати. Як це так, собак їдять — до нас привезли, людей їдять — теж до нас. А навіщо ви їх до нас? А таке спробуй скажи…» — Зейтулла Чийгоз згадує, що в перші місяці нові сусіди відмовлялися не те що поділитися їжею, а й навіть допомогти якимось побутовим приладдям, щоб кримські татари не вмерли з голоду й холоду. Сам
За
«Навіть діти мали відзначатися.
«Коли ми стали на ноги, держава, КДБ вже стали з нами працювати. Тобто вже створювали штучно сприятливі умови з метою залишити нас там. Бо знищити вже було неможливо, кримські татари стояли на високих посадах в Узбекистані. Але ми не могли сказати нашим дітям, що це — їхня батьківщина. Батьківщина одна, і вона погана не буває, поганих мам не буває. А те, що вона в нас гарна, ми в цьому не винні», — переконаний Зейтулла Чийгоз. Саме за такі слова і за агітацію повертатися до Криму в
Проте один з представників КДБ вирішив завести з ним дружбу: «Він жив у колгоспі „Октябрь“, а там світло вимикали, а він футбол любив. І якраз оцей сезон футболу. Він приходить до мене і каже: „Мені потрібен двигун“. Я запросив його додому, де мав двигун. Уявіть собі, ми кожен день ходимо на збори, хочемо повернутися до Криму, наших активістів саджають, таке замішання навколо, а він, цей, зі мною подружився та каже, що треба двигун. Мало того, Аліє пригостила нас чебуреками, і він сказав, що привезе свою дружину, щоб вона її навчила готувати…» Тоді молодий парубок Зейтулла Чийгоз вирішив ризикнути й на чистоту поговорити із кадебістом. Він попрямував просто до нього додому і під магнітофонний запис розповів історію кримських татар: усе, що сам бачив ще дитиною, і те, що переповідали старші люди.
«Я поклав хліб на стіл і сказав, що присягаюся хлібом, Аллагом і своїми дітьми, що розкажу правду. Він каже: „Дітьми не треба“. А хлібом можна, богом можна? Бо ж ні в бога, ні в що він не вірить, комуніст. Тоді я сказав: „Ні, дітьми я теж клянуся, щоб я правду сказав!… Ви гарна людина, але вам сказали, що кримські татари — дуже працьовитий, гарний народ, дружно живуть. Бачте, мовляв, які весілля грають — вони вже не хочуть на Батьківщину. А серед них вийшли оці відступники — ви їх знищуйте, ви їх убивайте! Вам так це подали. А тепер я вам розкажу, як це було…“ І розказав усе, що з нами було. І тоді він сидів, зітхав, бо
Саме тут, у депортації, народилися діти Зейтулли і Аліє: два хлопці та дівчинка. Старші сини згодом очолили національний рух і не тільки пережили всі труднощі повернення на рідну землю, реабілітації цілого народу, а й розпочали боротьбу за права кримських татар уже за незалежної України. Допомагали іншим повертатися й заново обживатися на рідній землі, боронили невеличкі будиночки на «самозахопленій» землі від активістів «Русского единства» та міліції.
«Мій син збирав людей кожного 18 травня, місяцями боровся за наші святині, що на них у Криму понабудували базари. Їм розбивали машини, їх били за це — це все робило „Русское единство“, очолюване Аксьоновим», — розповідає батько. Старшого сина, Рустема, вони втратили 2010‑го. Він помер від інфаркту. Батьки й досі переконані, що серце не витримало постійної боротьби. Середній, Ахтем, після родинної трагедії взявся за громадську діяльність ще активніше.
«І от уявіть собі! Ця людина тепер у тюрмі за участь у подіях, що відбулися за України. Тобто коли ми робили мітинги числом 50 тисяч людей, у жодної людини кров носом не пішла. А в цьому мітингу, напевно, кримські татари у кістки вклали залізо: у жодного нічого не зламалося, а у них усе зламалося — понад 80 „потерпілих“. І всі, до речі, спростовують причетність Ахтема до справи. Але всім зрозуміло, що це спеціальне замовлення, і провини його тут немає», — переконаний батько. Щоправда, у чесний суд ніхто в родині Чийгозів не вірить. Адже, за словами батьків, Ахтему кілька разів пропонували співпрацю з «новою російською владою» Криму в обмін на свободу. За задумом, він мав зібрати Курултай та оголосити, що кримські татари підтримують анексію. В іншому разі йому загрожували депортацією або тюрмою. Перший заступник голови нині вже забороненого в Росії Меджлісу обрав ґрати…
«Він не міг інакше. Знаєте, як я вчив своїх дітей? Дружина дає їм їсти, а я забираю. І кажу: „Радянський союз, зокрема Комуністична партія, отак і так нам зробили“. А потім даю їсти. Аліє каже: „Ти хоч не чіпай їх, коли вони їдять“. А я кажу: „Я буду розповідати про це навіть коли вони їдять“. Тим‑то в мене два сини такі виросли. Тим‑то ми не довіряємо Кремлю, хоч хто ним керує», — ділиться
«Я вам скажу одне: яка б держава ні намагалася знищити якийсь народ, вона сама знищується. Через це розпався Радянський Союз. Бо всі союзні республіки молилися день і ніч Богові, щоб здихатися цього. Оці молитви, вони взагалі тримають небо, і так усі мусульмани молилися. А тепер я не можу прогнозувати, що буде далі в Криму. Якщо справедливість переможе, то буде перемога. Я вірю в одне: так тривати довго не може…»
Джерело: 5 канал
