Ранок, 2 грудня — переддень Міжнародного дня людей з інвалідністю. На третьому поверсі Ісламського культурного центру Київа, де розташований Центр роботи з жінками, активістки громадської організації «Мар’ям» завершують пакування передач, що повезуть до Кризового центру «Хоспіс для літніх людей» у селі Скибин. Придбані на пожертви небайдужих і принесені ними речі — одяг, засоби особистої гігієни, побутова хімія продукти харчування — розподіляються по коробках; жінки ще раз і ще раз перевіряють, щоб кожен підопічний закладу, куди вони мають вирушити, отримав ще й особистий, «іменний» подарунок. До кожного такого пакуночка додають зворушливі листівки, виготовлені учнями гімназії «Наше майбутнє». Діти попіклувалися, щоб мешканці хоспісу відчули тепло добрих побажань. Окремо стоять троянди — волонтери хочуть подарувати квіти кожній жінці, що волею долі опинилася у кризовому центрі. Сформовані сестрами пакунки виносять на подвір’я та завантажують брати з ГО «Ан-Нур».
— Це не перша поїздка волонтерів-мусульман з допомогою до цього хоспісу, — розповідає голова «Мар’ям» Олена Мироненко. — Хоча на певний час через карантин ми поїздки припиняли, щоб не наражати на небезпеку його мешканців. Це люди похилого віку з безліччю проблем зі здоров’ям, тобто дуже вразливі до будь-яких інфекцій. Але це не означає, що ми припиняли й допомогу: нещодавно ми відгукнулися на прохання хоспісу допомогти з оплатою електроенергії — оголосили збір і завдяки пожертвам лише за один вечір спромоглися зібрати й передати закладу понад 2 тис. гривень.
Як каже пані Олена, в нинішній поїздці повноцінно задіяні не тільки волонтери-мусульмани ІКЦ Києва, «Мар’ям» та «Ан-Нур», а й небайдужі немусульмани:
— Це деякі кияни: Наталя Дубішина з ГО «Особлива команда» й Тіна Шевченко, і представниця Неформальної групи міжрелігійного миру — ці люди відгукнулись на оголошення про збір, передавали продукти, приносили до мечеті побутову хімію, засоби особистої гігієни, одяг тощо. Тіна принесла також книжки для бібліотеки закладу — вони привезли їх «своїм ходом», і я навіть не згадаю, скільки ящиків! І вони долучилися до поїздки, щоб передати не лише щось матеріальне, а й дещо більше — свою увагу, приділити свій час спілкуванню з підопічними хоспісу. Таким чином, як у прислів’ї, з миру по нитці зібрали й зіткали сорочку. Тож у нас вийшла така дружня, згуртована команда. Незалежно від того, чи мусульманин, чи християнин, чи послідовник ще якоїсь віри той чи той її член, ми об’єдналися, щоб зробити добру справу. До речі, навіть коли все вже було запаковано, люди несли й несли передачі для хоспісу. Як ось Оля Шахід, що передала мед, як сестра Анастасія, що переказала з Лондону певну суму на придбання рушників. Ми дуже вдячні Люді Лукашевич за її сприяння та допомогу… Переконана, такі акції відкривають людям серця, роблять цей світ людянішим.
Що спонукає людей витрачати свій час, свої кошти на допомогу тим, хто її потребує?
— Мабуть, як і будь-який свідомий громадянин, я хочу робити щось корисне для своєї країни, для співгромадян. І якщо є можливість, я вирішила скористатися нею, — каже сестра Марія.
Ще одна волонтерка, сестра Мар’ям, ще на етапі формування допомоги вже внесла свою лепту: пожертвувала на придбання потрібного певну суму та свій вільний час. Але, пакуючи коробки, сказала, що придивляється, чи бува не бракує чогось, щоб дорогою прикупити:
— Щось, у чому є потреба — чи то предмети особистої гігієни, ті ж памперси. Та й фрукти-овочі ніколи не будуть зайві. І якщо більшість людей принесли якійсь одяг і побутову хімію, то свіженькі фрукти треба докупити. Якщо в мене є можливість це зробити, чому б і ні? Альхамдулліляг, у нас усе вийде, — каже дівчина. На її думку, багато допомоги не буває, і робить це вона від чистого серця.
Сестра Амаль, керівниця волонтерського відділу ГО «Мар’ям», розповідає, що люди з великим бажанням відгукнулись на заклик зібрати кошти та речі для хоспісу:
— Люди, машаллаг, з великим задоволенням і бажанням відгукнулися. Допомагали й мусульмани, й немусульмани, бо бажання та здатність допомагати нужденним не залежить від віри, соціального статусу, віку чи статі. Ми дуже вдячні всім, хто допомагав фінансово чи надав свій транспорт, хто поїде, адже ця акція стала можливою лише завдяки їм. Ми запланували її давно, але через карантин відкладали поїздку, щоб не наражати літніх людей у хоспісі на небезпеку інфікування. І хоча й тепер карантинні обмеження актуальні, але зараз всі учасники поїздки або вакциновані, або встигли перехворіти, тож ми не несемо їм якоїсь загрози. Дуже хочемо навістити цих людей. Вони прожили довге життя, й тепер опинилися в такій непростій життєвій ситуації, коли через хвороби, через вікові ментальні зміни виключені з суспільного життя, не мають родинної підтримки… Хочеться їх підтримати добрим словом, якимось подарунком, щоб вони не відчували себе поза межами життя, адже ми знаємо, що людина — соціальне створіння й дуже страждає без спілкування.
Ще одна сестра, Галина, переконана: треба думати про майбутнє, піклуватися про старих, бо старість нікого не омине. Але іноді доводиться бачити, що старенькі лишаються без підтримки своїх дітей. І справа навіть не в матеріальній підтримці: найтрагічніше для стареньких відчувати себе зрадженими найближчими, найріднішими. І коли про мешканців інтернатних закладів, хоспісів згадують волонтери, відвідують їх, спілкуються, це хоч трохи зігріває зранені серця.
Одна з учасниць поїздки, що просила не називати її імені, каже, що не треба думати, ніби хтось із мешканців хоспісу, які через вік чи хвороби мають інтелектуальні проблеми, здається неконтактним, не зрозуміє чи не усвідомить самого факту візиту:
— Так, дехто зі стареньких може й здасться вам виключеним з реальности. Але й новонароджена дитина здається недоступною контакту: вона не говорить, ще не розуміє звернених до неї слів. Але й немовля, і старенька людина зі згасанням інтелекту відчувають емоції, потребують людського тепла, заспокійливих інтонацій, тактильного контакту — це їх тішить, дарує впевненість у захищеності, потрібності. Їхні душі живі, а душа сприймає справжню любов і поза межами розуму. Тому сьогодні я тут, разом з іншими волонтерами, і сподіваюся, що ми зможемо подарувати знедоленим людям хоч краплинку радости та втіхи.
В акції взяла участь і новонавернена мусульманка Ірина, переконана, що до таких поїздок має долучатися передусім молодь, що замислитися над швидкоплинністю буття й цінностями людей похилого віку, їхнім досвідом:
— Коли йдеться про підопічних хоспісу, що через певні життєві обставини втратили здоров’я, не мають підтримки та контакту зі своїми дітьми — вони ж відчувають таку пустку в серці, таку образу й такий смуток від знеціненности власної особистости… Тож увага, хай не від рідних — це маленька моральна компенсація, хоч якась зачіпка за надію: «Я живий, про мене не забули». Такі поїздки — не просто допомога продуктами чи речами. Це моральна підтримка, ковток милосердя.
Кризовий центр «Хоспіс для літніх людей», де живуть три десятки людей похилого віку та осіб з інвалідністю, здебільшого з числа внутрішньо переміщених осіб, і сам є «переселенцем». Створений 2004 року однією є євангельських церков у м. Алчевську коштом вірян, він мусив переїхати у 2014 році на підконтрольну Україні територію з окупації. Добре відомо, що в «ЛНР/ДНР» особливу ворожість відчувають протестанти та створені ними організації. Помічникові пастора Олегу Горбачову, що й нині опікується цим закладом, свого часу довелося з великими труднощами вивозити підопічних з окупованих територій. За мешканцями хоспісу пан Олег доглядає удвох із жінкою. І це — справжнє подвижництво, бо більшість підопічних — глибоко хворі люди. з важкими діагнозами. Багато лежачих, паралізованих, вистачає й тих, хто через вікові ментальні зміни втратив санітарно-гігієнічні навички, тож доглядальникам несолодко: пільнувати стареньких з деменцією, мити їх іноді по кілька разів на день, переодягати, стежити, що не було пролежнів, готувати їжу, годувати, мити посуд, прати гори білизни — це важко. Але, як каже пан Олег, це є служіння, яке він обрав сам, і в цьому — теж вияв віри.