Більшовики, що захопили владу в Петрограді, не мали беззастережної підтримки у країні. Невдовзі по заколоті відбулися вибори до Установчих зборів, і результати їх дуже розчарували Леніна та його спільників: партія більшовиків, РСДРП(б), здобула лише 25 % голосів виборців. Ще гірша ситуація була у Криму, де вони набрали тільки 5,5 %. Щодо кримських татар, то їх підтримали 12% виборців. Але поразка на виборах не спинила лівих екстремістів: вони розігнали Установчі збори, встановивши так звану «диктатуру пролетаріату» — терористичний режим політичної секти, що нею були більшовики.
Січень 1918 року став для Криму місяцем тяжких випробувань. Радянську владу встановлювали вогнем і мечем. Найстрашніші випробування випали на долю Євпаторії. Це невелике місто з давньою історією вже давно не бачило таких страшних руйнувань і такої кількости жертв.
Увечері 14 січня на рейді Євпаторії місцеві жителі побачили силуети військових кораблів. Це були гідрокрейсер «Румунія», транспорт «Трувор» і кілька буксирів, що прибули з Севастополя. Вранці 15 січня «Румунія» відкрила по місту вогонь з шестидюймових гармат. Обстріл тривав близько сорока хвилин, опісля з кораблів зійшов десант числом півтори тисячі осіб. У самому місті до десанту приєдналися невеликі групи місцевих більшовиків.
У Євпаторії не знайшлося сил, здатних чинити опір. Майже відразу почалися масові обшуки й арешти. Тих, хто чинив опір, терористи вбивали на місці. За перші три дні заарештували щонайменше 800 осіб. Майже всіх заарештованих одразу доправляли на гідрокрейсер «Румунія» і транспорт «Трувор», де й відбувалися страти.
Очевидець згадує:
«Осіб, засуджених до розстрілу, виводили на верхню палубу й там після знущань застрілювали, а потім кидали за борт у воду. Масово кидали й живих, але в такому разі жертві заводили руки назад і зв’язували їх мотузками біля ліктів та зап’ястків, а ще зв’язували в кількох місцях і ноги, а іноді мотузками відтягували голову за шию назад і прив’язували до вже зв’язаних рук і ніг».
Частині заарештованих удалося уникнути смерти, підкупивши своїх катів золотом і коштовностями. Князь Ф. Юсупов (брав участь у вбивстві Григорія Распутіна. — Авт.), що перебував узимку 1917–1918 рр. у Криму, згадував, що багато матросів, які проводили обшуки й арешти, скидалися на справжніх бісів:
«Руки їхні були вкриті перснями та браслетами, на волохатих грудях висіли намиста з перлів і діамантів. Поміж них були й хлопчаки років п’ятнадцяти. Багато хто був напудрений і нафарбований. Здавалося, що бачиш пекельний маскарад».
Далеко не всім пощастило вижити в жорнах більшовицьких репресій. Лише за три дні в Євпаторії вбито щонайменше триста осіб. Мемуарист Н. Кришевський, не приховуючи жаху, писав про сцени неймовірної жорстокости, бачені на власні очі:
«Усіх заарештованих офіцерів (загалом 46 осіб) зі зв’язаними руками вишикували вздовж борту транспорту, й один з матросів ногою скидав їх у море, де вони тонули. Цю звірячу розправу було видно з берега — там стояли родичі, діти, дружини… Це все плакало, кричало, благало, але матроси тільки сміялися.
Поміж офіцерів був мій товариш, полковник Сеславін, і його родина так само стояла на березі і благала матросів про пощаду. Його помилували: коли він, скинутий у воду, відразу не пішов на дно й почав благати, щоб його добили, один з матросів стрілив йому в голову… Найжахливіше за всіх загинув штабсротмістр Новицький: його, вже тяжко пораненого, привели до тями, перев’язали, а тоді кинули в піч транспорту «Румунія»».
За умов масового терору більшовицьких банд у Криму природним кроком було об’єднання зусиль Курултаю та Центральної Ради, що перебрала владу в Києві. Напередодні більшовицького заколоту українські представники прямо заявили Курултаєві, що Україна не має територіальних претензій до Криму. Утім, певна недовіра між сторонами таки зберігалася.
Один з лідерів кримських татар Д. Сайдамет писав у своїх спогадах:
«Безперечно, навіть українцям, що з ними ми підтримували більш-менш дружні зв’язки, зовсім довіряти було б нерозумно. Цілком можливо, що вони прагнули послабити нас, скориставшись нашим протистоянням із росіянами, адже й від них, природно, можна було очікувати появи бажання перебрати владу у Криму до своїх рук. Тож ідею незалежности Криму ми оберігали як від росіян, так і від українців, водночас сподіваючись і розраховуючи на протекцію Туреччини».
Те, що об’єднання кримськотатарських та українських сил не відбулося, дало більшовикам змогу спочатку за допомогою агітації, а потім терору захопити весь Крим. Спершу Курултай щодо більшовиків провадив політику «нейтралітету», вдаючи, що не помічає небезпечного противника. У Сімферополі сподівалися сформувати власні збройні сили, що на них мусили б зважати і в Севастополі, і в Петрограді.
17 грудня кримськотатарські збройні формування склали присягу на вірність своєму народові та урядові. Присутній на церемонії Д. Сайдамет від імени Курултаю виголосив промову, зокрема сказавши:
«Уперше вояки Криму дають урочисту обітницю вірности власному народові, власній батьківщині та Конституції. Усі попередні присяги аж дотепер складали чужій владі, бо Крим, утративши незалежність, мусив служити російському царському урядові».
Та часу для створення повноцінної армії Курултаєві катастрофічно бракувало. Керівники більшовиків підбурювали матросів Чорноморського флоту до рішучих дій, а ще й міжнародна ситуація стрімко змінювалася.
У Бересті, де тривали мирні переговори між радянським урядом і Німеччиною, терпець у Берліна поступово вривався. Зрештою там вирішили розпочати наступ на всіх фронтах, до всього й з Україною німцям удалося досягти прийнятної угоди.
Напередодні німецького наступу в лютому 1918 року більшовики змогли взяти під контроль більшу частину України та весь Крим. На той час частину збройних формувань Курултаю розгромили, а частина мусила відступити в гори. Тяжкою втратою для кримськотатарського національного руху став арешт 26 січня одного з його лідерів — Номана Челебіджихана; його ув’язнили в севастопольській тюрмі.
Спільний наступ збройних сил Німеччини, Австро-Угорщини та Османської імперії розпочався 18 лютого, а за три дні Раднарком Радянської Росії видав декрет «Соціалістична Вітчизна в небезпеці!». Це звернення було не лише закликом до боротьби з інтервентами. Воно вимагало від усіх місцевих органів «радянської влади» відновити терор проти нелояльних елементів. У пункті № 8 документа сказано: «Ворожі агенти, спекулянти, громили, хулігани, контрреволюційні агітатори, німецькі шпигуни розстрілюються на місці злочину». На виконання цього декрету 23 лютого Номана Челебіджихана розстріляли, а його тіло викинули в море. Приблизно одночасно без суду і слідства по всьому Криму стратили десятки ні в чому не винних людей.
