8 березня балкарський народ вважає днем свого національного трауру. Цього дня всі його представники, згідно з постановою Державного комітету оборони, були насильно виселені за огульним обвинуваченням зі своїх одвічних земель у віддалені райони СРСР — Казахстан і Киргизію.
Навесні 1944 року пройшло більше року від дня звільнення Кабардино-Балкарії від фашистських загарбників. Республіка відновлювалася від розрухи поля бою, проте, продовжувала слати на фронт допомогу і підкріплення, прагнучи перемоги та як можна швидшого повернення до мирного життя. Ніхто не припускав, що готується виселення.
8 березня балкарський народ вважає днем свого національного трауру. Цього дня всі його представники, згідно з постановою Державного комітету оборони, були насильно виселені за огульним обвинуваченням зі своїх одвічних земель у віддалені райони СРСР — Казахстан і Киргизію. Дещо раніше така ж доля спіткала інші народи Північного Кавказу — карачаївців (з якими балкарці фактично складають єдиний народ, розділений адміністративно на дві частини), калмиків, чеченців та інгушів.
Депортації піддалися всі без виключення: активні учасники Громадянської та Вітчизняної війн, інваліди війни, діти, жінки. «Провина» депортованого визначалася виключно його балкарським походженням. До місць нового поселення в Середню Азію в 14 ешелонах було відправлено 37.713 балкарців.
Щоб не було простою військ НКВС після виселення вайнахів
20 лютого 1944 року Нарком Внутрішніх справ СРСР, Генеральний комісар державної безпеки Л.П. Берія у супроводі своїх заступників у спеціальному потягу прибув до Грозного, щоб особисто очолити операцію з виселення чеченців та інгушів.
Тоді ж у сусідній Кабардино-Балкарії приступили до складання довідки «Про стан балкарських районів Кабардино-Балкарії». Документ був підписаний першим секретарем Кабардино-балкарського обкому ВКП(б) Зуребом Кумеховим, Наркомом внутрішніх справ КБАРСР Костянтином Бзіава та Наркомом держбезпеки республіки Сергієм Філатовим.
Зубер Кумехов приховав відправлений 23 лютого 1944 року донос від своїх колег по бюро обкому партії і президії Верховної Ради КБАРСР. У ньому він констатував: «Незважаючи на велику допомогу Балкарії, що надається радянським урядом і партією, частина населення балкарських районів проявляла вороже ставлення до Радянської влади». Довідка закінчувалася висновком: «Виходячи з вищевикладеного, вважаємо необхідним вирішити питання про можливість переселення балкарців за межі КБАРСР».
В обхід членів бюро обкому партії і Президії Верховної Ради республіки, довідка дійшла до Лаврентія Берія. Ознайомившись з нею, він розписався і поставив дату: 24.02.1944 р. Того ж дня Берія надіслав Сталіну детальну телеграму, в якій у перебільшеній формі узагальнив негативну частину цієї довідки. Закінчував Берія своє донесення так: «У зв'язку з майбутнім остаточним виселенням чеченців та інгушів, вважав би за доцільне частину військ, що звільняються, і чекістів використати для організації виселення балкарців [...] Якщо буде Ваша згода, я зміг би до повернення до Москви організувати на місці необхідні заходи».
Позитивна відповідь Сталіна була отримана наступного дня; Берія довів її до відома Кумехова 25 лютого у м. Орджонікідзе. Зустріч пройшла без участі прибулого з Кумеховим заступника секретаря обкому ВКП(б) з торгівлі, балкарця Ч.Б. Уянаєва, який на засідання допущений не був.
5 березня ГКО на чолі зі Сталіном приймає постанову про виселення всього балкарського населення в Казахську (25 тис. осіб) і Киргизьку РСР (15 тис. осіб). Вона була прийнята як доповнення до Постанови ГКО 31 січня 1944 р., коли вирішилося питання про виселення чеченців та інгушів.
«Істина вразила і зломила сина Кумехова»
На початку дев'яностих років лист Кумехова Берії був розголошений на багатотисячному траурному мітингу, присвяченому депортації балкарського народу. Над стадіоном нависло важке мовчання. Не було слів засудження і прокляття — усі були приголомшені.
Син Кумехова зажадав пояснень. Він прийшов до національної Ради балкарського народу з вимогою захистити ім'я батька від наклепу, загрожував судом. Істина вразила і зломила його: на совісті батька були тисячі й тисячі життів ні в чому не повинних людей. Один з учасників цієї зустрічі розповідав: «Ми всі співчували йому. Перед нами була абсолютно зломлена і нещасна людина. Відчувалося, що він сильно прив'язаний до батька. Напевно, сам він був порядною, сумлінною людиною».
Реакція сусідів
Холодним ранком 8 березня 1944 року балкарці, вслід за виселеними 2 листопада 1943 року карачаївцями, були заслані на схід країни.
Як реагували на те, що відбувається представники народів, які століттями жили поруч, ріднилися, дружили, були сусідами?
По-різному. Грузини-свани не хотіли займати спорожнілі балкарські села, і тільки під жорстким натиском владі вдалося частково заселити їх. Сванів з балкарцями і карачаївцями пов'язували довгі століття мирного сусідства, дружби і спорідненості.
Коли студебеккери везли з гірських ущелин дітей, жінок і людей похилого віку, воїнів-інвалідів, у селищах кабардинців приголомшені люди стояли по узбіччях доріг і з плачем закидали в машини хліб, згортки з продуктами, одягом.
Але було чимало й таких, які у цю страшну годину на підводах їхали до покинутих поселень. Мародери в усі часи супроводили війну. Для більшості порядних і чесних людей виселення балкарців з рідної землі було важким ударом, страшною подією.
Люди часто казали: «Як не стало балкарців, так і берекета (тобто достатку) не стало». Річ у тому, що балкарці поставляли на рівнину продукти тваринництва й міняли їх на кукурудзу і пшеницю. Шлях, яким йшов потік продуктів, навіть називався «балкарською стежкою».
Заслання і життя на спецпоселенні
Упродовж однієї доби весь народ (близько 38 тис. осіб) був завантажений до товарних составів і висланий до Казахстану і Середньої Азії. При цьому за винятком 20 кг вантажу, дозволеного брати із собою кожній сім'ї, все рухоме і нерухоме майно балкарців залишилося в КБАРСР, яка тим самим Наказом була перейменована у Кабардинську АРСР з передачею їй 90% територій Балкарії. Частина Эльбруського і Нагорного районів була передана Грузії з утворенням Верхньосванетського району. Примітно, що Наказ Президії Верховної Ради СРСР про виселення балкарців з КБАРСР був прийнятий 8 квітня 1944 року, через місяць після здійснення самого акту ґеноциду.
Як згадував Мухтар Кудаєв, якому на момент заслання було 6 років: «На збори дали 30 хвилин. Солдат-татарин побачив, що мати не може зосередитися і зміркувати, що взяти з собою з дому. Він сказав їй: «Бери продукти, каструлі й теплі речі». Його рада допомогла нам вижити в дорозі. Хоча вона змогла взяти мало, тому що на руках у неї була моя молодша сестра, яка увесь час плакала».
Після реорганізації республіки, як і в усіх подібних акціях, почалися пошуки балкарських сімей за її межами: у травні депортували 20 сімей з ліквідованої Карачаївської АО, потім ще десь виявили 67 осіб, фронтовики звільнялися до запасу і висилалися вслід за сім'ями. Тривало це беззаконня до 1949 року.
Розселення балкарців відбувалося дрібними групами в Середній Азії і Казахстані. На місцях жодних земельних ділянок і засобів їм не виділяли.
За 18 днів шляху від голоду, холоду і хвороб померли 562 людини. Ті, що пережили дорогу і поневіряння опинилися в обгороджених місцях, що ретельно охоронялися, де впродовж 13 років жили на казармовому положенні. Самовільна відсутність розглядалася як втеча і спричиняла за собою кримінальну відповідальність; у зв'язку з цією причиною багато спецпереселенців загинуло через неможливість доставити хворого за межі зони поселення для своєчасного надання медичної допомоги.
У жовтні 1945 року в районах вселення начислювалося близько 33 тисяч балкарців, переданих як робоча сила в систему наркоматів і розписаних як кріпаки: у лісовій, харчовій промисловості тощо, чисельність використовуваних на роботі у II кварталі 1945 року балкарців перевищувала чисельність працездатного населення.
Народ практично вимирав у вигнанні. За роки заслання від голоду, тифу і каторжних робіт загинула половина балкарців. Ця нещастя зломило багатьох. Звинувачення в пособництві німцям, на підставі якого був виданий Наказ про виселення, вони серйозно не сприймали: всі усвідомлювали його надуманість, ніхто не вважав себе посібником німців. Та й як могло бути інакше? Адже не було жодної сім'ї, що не проводила на фронт чоловіка, сина або брата.
Пом'якшення режиму спецпоселень настало тільки після смерті Сталіна. Першими було знято із спецобліку дітей до 16 років, фронтовиків, невиліковно хворих. Але виїзд на Батьківщину досі був заборонений.
Повернення на Кавказ
9 січня 1957 року Президією Верховної Ради СРСР був прийнятий Наказ про повне зняття обмежень з балкарців, повернення їх на Батьківщину і перейменування Кабардинської АРСР у Кабардино-Балкарську АРСР. Народ організовано, ешелонами, став повертатися на Кавказ; процес цей розтягнувся на декілька років. Люди плакали, цілували асфальт на вокзалі й обіймали скелі на гірських шляхах, возносячи хвалу Всевишньому Аллагу за завершення цього жаху.
Проте обіцяне «відновлення державності балкарського народу» виявилося фікцією. Серед усіх депортованих народів особливістю Кабардино-Балкарії було те, що тут до числа покараних потрапила одна складова частина населення республіки — балкарці.
З усіх балкарських населених пунктів була відновлена навряд чи половина, а з 6 населених пунктів Хуламської громади — жодного. Народу довелося облаштовуватися наново. На сьогодні 76 балкарських селищ лежать у руїнах. У результаті маніпуляцій з адміністративно-територіальним поділом республіки не був відновлений в колишніх межах жоден із чотирьох районів Балкарії, що існували на момент насильницького переселення.
Тетяна СЕРТАП
Посилання на тему:
Сумнівне «свято» репресованих народів: 23 лютого — 68 річниця депортації чеченців та інгушів
«Влада виселяла жінок і дітей, чиї чоловіки і батьки у цей час воювали за цю ж владу...»
