Саід Ісмагілов: Патріотичні церкви та релігійні організації стоять на духовному захисті України

Лише силою зброї ніколи не вдавалося досягти перемоги — потрібна ще й духовна оборона. В той час, як військові зі зброєю в руках захищають країну від агресора, від терористів, то духовний захист та підтримку і усієї держави, і обороноздатності нашої армії, і підтримки кожного з наших військових надають церкви та релігійні організації.

Про це сказав муфтій ДУМУ «Умма» Саід Ісмагілов під час прес-конференції з питань капеланського служіння, яка відбулася в ІАА «Главком» в п’ятницю, 3 квітня.

Про те, чи виправдане впровадження капеланства, наскільки воно є актуальним в українських сучасних реаліях, представникам ЗМІ розповіли муфтій ДУМУ «Умма» шейх Саід Ісмагілов, священник УГКЦ Андрій Зелінський та старший науковий співробітник Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України Оксана Горкуша.

Як зауважив муфтій Саід Ісмагілов, в новітній історії Україна не воювала, не мала збройних конфліктів: «Тобто — ми така мирна країна, що ані військові не мали такого солідного військового досвіду, ані релігійні діячі. Тобто — не було прецеденту. Тому потрібно було всьому цьому навчатися. І військові капелани — я можу сказати про мусульман, про імамів-капеланів, що починали як волонтери і продовжують на таких засадах — бо потрібно допомагати, коли потрібно служити, допомагати реалізовувати та задовольняти релігійні потреби військовослужбовців.

Хочу сказати, — наголосив Ісмагілов, — Що саме патріотичні церкви та релігійні організації — вони стоять на духовному захисті нашої країни. В той час, як військові — вони зі зброєю в руках захищають країну від агресора, від терористів, то потрібна ще й духовна оборона, духовний захист. І лише силою зброї ніколи перемогти не вдавалося. Потрібна ще й така духовна перемога, допомогу в досягненні якої можуть надати лише церкви, лише релігійні організації. Тому не можна применшувати значення релігійних організацій для підтримки і усієї держави, і нашої армії — її обороноздатності, і підтримки кожного з наших військових», — сказав шейх.

В тому, що військове капеланство як інститут не лише має право на існування, а є нагальною потребою часу, переконана й релігієзнавець Оксана Горкуша. При цьому вона стверджує, що є абсолютно світською людиною і аналізує службу капеланства саме як науковець-релігієзнавець і зізналася, що ще кілька років тому на запитання, чи потрібен у війську капелан, вона б дала негативну відповідь, обґрунтувавши її тим, що всі потреби духовні та душевні потреби військовослужбовців міг задовольнити психолог або командир.

Але, — зазначає О.Горкуша, — ситуація змінилась: «Вона змінилась і для України, і для кожного з нас, і можливо — і я навчилася більш глибоко аналізувати все те, що відбувається… І коли мене сьогодні запитають, чи потрібні військові капелани або капелани на передовій — я однозначно відповім «так», — зізналася вона і додала: «Роль капелана, з моєї точки зору — вона ще не дуже прописана, не дуже ще осмислена — а ми маємо вже сьогодні в нашому суспільстві, в нашій Україні наростання посттравматичного синдрому після Майдану. Ви пам’ятаєте, що зло не було покарано, ніхто за смерть Небесної Сотні не був притягнутий до відповідальності, — і ось ця образа на непокаране зло — вона переростає в ненависть до ближнього свого, до того, до кого легше за все дотягнутися і на якого легко начепити лейбочку «ворог» — і ось вже, здається, можна починати боротися з цими людьми, з ближніми… Тобто, нам потрібно дивитися ширше на функцію капелана, функцію священника на передовій, адже передова для нас не лише на фронті, а передова — вона й в інформаційному просторі, в світоглядному плані. Вона так само є для нас межою, де буття бореться з небуттям, де ми фактично намагаємося вижити, де ми знаходимося — не під «градами», не під кулями реальними, а під «градами» віртуальними, під «градами» світоглядними, де винищується фактично сама свідомість та світогляд людини… І тут теж треба щоб хтось стояв насторожі — і саме духовні воїни (а капелани — це і є духовні воїни) вони повинні нас захистити і тут».

На думку пані Горкуші, психологи не можуть впоратися з виникаючим посттравматичним синдромом, з яким майже стовідсотково повертаються з передової бійці, і навела широковідомий приклад з зарубіжної історії 20-го сторіччя, коли психолог-атеїст під час роботи з тими, хто повернувся з війни, кого він намагався повернути до нормального життя, чию свідомість треба було повернути до існування в мирних умовах, до нормального сприйняття дійсності (тобто, займався реабілітацією та ресоціалізацією людей з післявоєнним, посттравматичним синдромом), дійшов висновку, що без віри нічого не досягнути і…створив штучну релігію. (Йдеться про Рона Хаббарда, що створив псведорелігію сайєнтологію). Як наголосила О.Горкуша, абсолютна світська людина прийшла до розуміння необхідності «знову оперти свідомість людини на Бога».

Як зазначила релігієзнавець, військовий капелан має допомогти людині відновити релігійну свідомість — тобто, свідомість людини, яка здійснює своє життя і усвідомлення себе в дійсності перед обличчям Бога. При цьомупані Горкуша наголошує, що релігія жива, коли вона є релігією конкретного народу, вона є релігією Бога Живого, що проживає в історії саме цього народу.

«Тому дуже велику роль в гармонійному відновленні світогляду людини буде відігравати саме та релігія, яка сприймається цією людиною, як природна, гармонійна і не дисонує з її культурними уявленнями, не дискутує з її національною ідентичністю — тобто, та релігія, яка є живільною для цієї людини, для душі цього солдата, цього військового», — стверджує науковець.

Муфтій ДУМУ «Умма» Саід Ісмагілов додав: «Це дуже важливий компонент. У нас країна взагалі релігійна, дуже багато віруючих людей, а під час війни люди становляться все більш релігійними та віруючими — в тому числі й військовослужбовці. Один з наших мусульман розповідав, що коли вони проривалися на бронемашині з Іловайського котла, то молилися всі — навіть ті, хто в Бога не вірував. Молилися всі, коли під обстрілами виривались з оточення. І ті, хто в Бога не вірував, після того, як прорвалися — увірували. Бо в такому стані надзвичайної напруги, позамежного стресу — лише Бог може допомогти, підтримати і дати ту опору, яку серед людей та усього людства знайти неможливо — потрібна апеляція до Бога, до найвищої інстанції».

Що стосується мусульман у лавах збройних сил України — то вони є. Звичайно, послідовники ісламу — це релігійна меншість в Україні. Але, як розповів шейх Саід Ісмагілов, в різних частинах та підрозділах ЗСУ та добровольчих батальйонах знаходяться вірні — і підкреслив свою особливу подяку за це військовим капеланам інших релігій: «Допомагають нам налагодити зв’язок з віруючими мусульманами, які перебувають у ЗСУ, капелани християнських церков — як це не дивно. Ті капелани, що постійно служать — доповідають, що в такому-то батальйоні, в такій-то військовій частині є стільки-то мусульман. Коли капелани приїздять, то християни приходять до них, аби помолитися, порадитися, сповідатися — ну, а мусульмани, звісно, не можуть звертатися до християнського священика, тому що в нас — інша віра. Але вони звертаються до цих священнослужителів з проханням передати, що вони тут також є — і ось саме за допомогою християнських капеланів ми дізнаємося, де саме у війську є мусульмани. Більш того, за допомогою християнських капеланів ми надсилаємо — через них передаємо — і молитовну літературу, і примірники Корану для того, щоб військовий, що сповідує іслам, міг молитися. Відвідуємо ті частини і підрозділи, де є мусульмани».

Під час війни відкрилася така дуже добра традиція, коли вірні різних релігій допомагають одне одному задля спільної мети, — наголосив Ісмагілов, — Тож ми не конкуруємо й не сперечаємось, в кого з нас краще віросповідання, — ми всі виконуємо одну велику місію та справу. Тож я дуже вдячний всім християнським капеланам — з православної церкви, з греко-католицької, з протестантських церков, які доповідають про наявність мусульман та про їх потреби. І тепер ми знаємо, як поїхати до них, як їх відвідати, як помолитися разом з нашими вірними. І я думаю, що це дуже великий, дуже важливий внесок в майбутнє єдиної України, де різні церкви, різні релігії допомагають одна одній, а не конкурують одна з одною.

На жаль, поки що імами виконують на фронті свої обов’язки на волонтерських засадах, бо Положення про капеланську службу передбачає доволі довгий шлях узгоджень через раду душпастирської опіки при Міноборони, проте необхідність захистити і імамів-капеланів, якось визначити їх статус, забезпечити якісь соціальні гарантії їм в разі поранення в зоні бойових дій або їхнім родинам в разі загибелі (адже війна є війна, і куля не розрізняє священика від комбатанта) є нагальною потребою.

«Зараз нащі імами, які знаходяться у мечетях біля прифронтової полоси, поблизу лінії розмежування — вони теж фактично виконують обов’язки капеланів, — розповів шейх, — Поки що — на засадах волонтерських. Але, якщо у мусульман виникають релігійні потреби — вони звертаються до найближчої мечеті. І так само, коли є поранені або гинуть мусульмани — то тіло загиблого приносять до найближчої мечеті, щоб виконати всі потрібні релігійні обряди», — розповів він.

Під час прес-конференції пролунало дуже цікаве запитання: «А чи потрібен капелан — капелану? Адже священнослужитель — хоч і більше, ніж пересічна людина, захищена вірою, але теж потребує підтримки».

На це запитання відповів Андрій Зелінський, який у військовому капеланстві вже з 2006 року (ще задовго до офіційної ухвали положення про військове духовенство) і був першим капеланом при штабі АТО під Слов’янськом з червня минулого року, служив в Краматорську, а останнім часом — в Пісках та Дебальцевому: «Капеланам потрібно спілкуватись, і тоді в процесі спілкування і капелан стає капеланом для капелана. І. однозначно, потрібно спілкуватись духовними категоріями. Рефлектуючи над прожитим досвідом — не можна, бо людина вразлива до тих ситуацій, які вона пережила в зоні бойових дій. Механізми — спілкування. Спілкування надважливе, бо більш ефективних механізмів внутрішнього психологічного, духовного зцілення, аніж спілкування, людство ще не винайшло. Молитовне спілкування, чи то коли говоримо про особистісне спілкування у колі колег, які розуміють специфіку капеланського служіння. Отже — відповідь: «Так, потрібен». У двох формах — як для спілкування з Богом у молитві, і як у спілкуванні з колегами по служінню».

Священик військовий залишається священиком, що несе за духовне здоров’я пастви, якій покликаний служити — при цьому не має значення, про що йдеться: про ситуацію в зоні бойових дій чи про ситуацію в цивільному житті. Військовий священик — капелан покликаний дбати про велику святиню, доручену його служінню, а саме — про душу військовослужбовця.

В першу чергу військовий священик — це є той, хто служить Богу у людині. В даному випадку — у людині в військовому однострої.