Україна — світська держава. Також відомо, що релігійний фактор впливає на політичну реальність у країні, і навпаки. В умовах сучасної України без урахування соціально-політичних позицій багатомільйонного віруючого населення важко сподіватися на ефективність політичної системи і соціальної гармонії.
За даними звіту про мережу церков і релігійних організацій в Україні, затвердженому Міністерством культури та інформаційної політики, на початок 2020 року кількість релігійних організацій в Україні сягнула майже 37 000. Якщо бути точним — 36 796. Додавши до нього незареєстровані релігійні громади, а їх кількість останніми роками зросла, можемо отримати ще більше число.
Наведені цифри — не просто статистичні дані про кількість і концентрацію релігійних організацій у нашій державі, динаміку зростання їх релігійних мереж. Вони також відбивають стан релігійности українців, їхнє ставлення до певних цінностей, панівні в суспільстві культурно-цивілізаційні установки, життєві орієнтири, зокрема політично-ідейні уподобання, соціальну позицію тощо.
Ці підтверджують і дані зі збірки інформаційних матеріалів «Особливості релігійного і церковно-релігійного самовизначення громадян України: тенденції 2000–2020 рр.», виданої Центром Разумкова. Весь період досліджень українське суспільство демонструє досить високий рівень релігійности. Так, наприкінці 2010 року число громадян, що визнають себе віруючими, зросло від 58 до 71% проти 2000 року. Далі, у 2010–2020 роках, частка віруючих серед дорослих громадян України становила пересічно 70%.
Отже, факт високої релігійности українців і наявність розвинутої релігійно-організаційної мережі, що формалізує їхнє право на задоволення духовних потреб, є доведений і переконливий. Але за гарними цифрами ховаються нерозв’язані питання, пов’язані з забезпеченням рівних прав релігійних громад, центрів, управлінь, з реалізацією їхніх потреб, виконанням і дотриманням законодавства про свободу совісти, світогляду й віросповідання (повернення державою майна релігійних організацій, виділення землі для будівництва релігійних споруд, кладовищ тощо), з обмеженням представництва інтересів частини релігійних організацій в органах влади чи уповноважених органах. Також існує проблема в захисті державою інтересів деяких релігійних організацій, що їхні права порушують та обмежують на окупованих територіях Криму та Донбасу.
Відомо, що Україна — світська держава. Але також відомо, що релігійний фактор впливає на політичну реальність у країні, і навпаки. В умовах сучасної України без урахування соціально-політичних позицій багатомільйонного віруючого населення та його соціального самопочуття важко сподіватися на ефективність політичної системи, державних органів та інших політичних інститутів. Комунікація та співпраця держави з усіма представниками релігійної мережі країни стає запорукою миру, добробуту і сталого розвитку держави й суспільства. Відповідно, дисбаланс у таких зв’язках, надання переваги окремим релігійним центрам (конфесіям, деномінаціям), нехтування інтересами релігійних меншостей, відсутність інтересу до справ і проблем релігійних організацій ведуть до розколу, розбрату й конфліктів у суспільстві.
Після Революції гідности в Україні активізувалися процеси виправлення державної політики в релігійній галузі, що до 2014 року мала викривлений, однобокий характер. Держава відверто надавала перевагу певним конфесіям і деномінаціям, намагалася політизувати релігійне поле. Керівництву країни та представникам релігійних організацій після Майдану та початку російської агресії вдалося виправити ситуацію, скерувавши діалог і співпрацю в конструктивніший бік.
У нашій країні центральним органом комунікацій та взаємодії держави з релігійними структурами стала Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО). Це вузловий центр у системі «держава — релігійна мережа країни», незалежний консультативно-дорадчий орган, рішення якого мають рекомендаційний характер. Рада утворена у грудні 1996 року при Державному комітеті України у справах релігій як міжконфесійна інституція.
Досить швидко ВРЦіРО перетворилася з консультативно-дорадчого органу в дієвий політичний інструмент. Так, Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій у грудні 2008 року підписала угоду про співпрацю з Міністерством охорони здоров'я України, 2009 року ініціювала співпрацю з Міністерством освіти і науки України. При цих та інших міністерствах утворені спеціальні громадські ради для діалогу та співпраці держави з релігійними організаціями. Зокрема, при Міністерстві оборони України від 2009 року діє Рада у справах душпастирської опіки, при Міністерстві закордонних справ України з 2015 року — Громадська рада з питань співпраці з релігійними організаціями, при Міністерстві юстиції України також діє Душпастирська рада з питань релігійної опіки у пенітенціарній системі України.
Члени ВРЦіРО проводять регулярні робочі зустрічі з президентом і прем'єр-міністром, керівництвом профільних міністерств і парламентських фракцій. На цих заходах розробляють рішення щодо подальшого розвитку партнерської моделі державно-конфесійних відносин, за якої потенціал релігійної спільноти може якнайкраще служити українському суспільству у справі морального виховання, розвитку доброчинности та розв’язання багатьох нагальних викликів.
Отже, характер, масштаб та інтенсивність відносин держави з релігійними інституціями перейшов на якісно новий рівень: ВРЦіРО з «декорації» перетворилася на дієвий орган. І, звісно, на певному етапі це сприяло позитивним зрушенням у суспільстві, допомагало його об’єднанню. Але процес змін, що полягав головним чином у залученні потенціалу всіх релігійних організацій для розвитку суспільства, консолідації релігійних інституцій у загальноукраїнському масштабі, загальмував, а невдовзі взагалі спинився. ВРЦіРО, змінивши форму, по суті залишила старі механізми діяльности. Після 2014 року Рада не тільки не змогла виробити алгоритмів об’єднання та консолідації релігійної мережі країни, але власноруч бойкотувала прийняття до своїх лав нових членів, що подавали заявки на вступ. На офіційному сайті ВРЦіРО так і зазначено, що «Рада Церков представляє понад 90% усіх релігійних організацій України» — це «16 церков і релігійних організацій та 1 міжцерковна організація». До речі, у число 17 досі входять Духовний центр мусульман України, членство якого припинено ще 2013 року, та Духовне управління мусульман Криму, що фактично не бере участи в роботі Ради від 2014 року.
Хоч Рада Церков, як зазначено в установчих документах, функціонує на засадах рівности й рівноправ'я, поваги до внутрішніх настанов і традицій усіх релігійних організацій, що діють у рамках Конституції України, вона не доводить цього ділом. Безумовно, 17 духовних (релігійних) організацій — це багато, але чому у праві представляти інтереси власних вірян відмовлено всім іншим? Наприклад, не прийняті до ВРЦіРО всі, крім однієї, юдейські організації країни; не прийнято центр, що об’єднує громади кришнаїтів і найбільше управління мусульман-сунітів України. До цього списку можна додати ще зо два десятки релігійних об’єднань та організацій України. Чим їх представництво може зашкодити інтересам духовного відродження України та координації міжцерковного діалогу як в Україні, так і за її межами? Питання риторичне.
Очевидною в цьому контексті стає ще й є правова проблема. У статті 5, пункті 5 Закону України «Про свободу совісти та релігійні організації» сказано: «Всі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається». Але фактично можемо констатувати пряме порушення закону, що держава не виправляє.
Безумовно, потреба налагодження стосунків, комунікацій та діалогу релігійних організацій, державних інституцій і суспільства не може бути зупинена волею ВРЦіРО, певних політичних сил в країні чи за кордоном. Можливо, як відповідь на певні обмеження та як форма реалізації власних потреб та інтересів релігійних громад у 2017 році створена Всеукраїнська рада релігійних об'єднань (ВРРО). До неї ввійшли шість релігійних об’єднань та організація релігієзнавців, що діє на базі Інституту філософії НАНУ та є нейтральною платформою. Один із засновників Ради, професор Інституту філософії НАН України Олександр Саган, пояснюючи причини появи такої організації зазначив:
«У нас держава зорієнтована переважно на одну з міжконфесійних рад, яка фігурує у всіх іпостасях, в усіх органах влади. Держава, на жаль, не бачить інших міжцерковних об'єднань. Нам би хотілося, щоб і інші церкви були залучені до цих процесів, зокрема до процесів законотворення, ухвалення нормативних актів».
Аналізуючи подальші процеси у сфері відносин держави й релігійних організацій, можна помітити, що певні позитивні зрушення відбулися під час зміни конфігурації центральної влади після президентських і парламентських виборів 2019 року. На початку своєї діяльности на посаді президента України Володимир Зеленський, мабуть, уперше в історії країни, провів зустрічі з представниками більшости релігійних напрямів і релігійних організацій. На офіційні зустрічі з головою держави були запрошені представники різних конфесій і духовних управлінь — навіть тих, що не входять до ВРЦіРО.
Потім президент запропонував надати статус державних свят релігійним датам мусульман, юдеїв і християн західного обряду. Цю ініціативу, унікальну у своєму роді, переважно схвально сприйняли в релігійному середовищі та в суспільстві. У низки експертів, представників наукових кіл, частини релігійних організацій це породило надію на початок позитивних змін у релігійному житті України, що може закріпитися налагодженням нових форм співпраці держави та релігійних організацій.
Кроки зближення, спроби налагодження зв’язків і готовність до діалогу продемонстрували й інші державні інститути. Так, 2020 року зустрічі з представниками релігійних організацій, що не входять до ВРЦіРО, провели міністр культури та інформаційної політики України Олександр Ткаченко, голова Державної служби України з етнополітики та свободи совісти Олена Богдан. Центральною темою цих зустрічей було напрацювання курсу до посилення діалогу, зближення та інтенсифікації відносин влади з представництвами всіх релігійних течій, центрів та організацій країни.
Наприкінці 2020 року на рівні прем'єр-міністра була запланована зустріч із представниками релігійних організацій країни в розширеному колі, але через втручання в організаційний процес осіб, пов’язаних із ВРЦіРО, зустріч скасували. Подальші заходи, наприклад, засідання в межах форуму «Україна 30» за участи президента чи парламентські слуханні деяких законодавчих актів, відбулися в «клубному» форматі представників ВРЦіРО.
Підсумовуючи, можемо стверджувати, що існування нинішньої моделі діалогу держави й релігійних організацій несе загрозу сталому розвитку як релігійної системи країни, так і суспільства. Очевидно, що державно-церковний діалог лише з закритою корпоративною групою Ради Церков веде до кулуарного ухвалення рішень, непрозорої діяльности, монополізму, ігнорування інтересів об’єднань, що не входять до ВРЦіРО. Фактично, Рада провокує релігійний розкол, генерує конфлікти та протистояння.
Ситуація, що склалася, заохочує зовнішні ворожі сили посилити розкол у релігійному житті України — це один із векторів гібридної війни проти нашої країни. Держава повинна подолати цю загрозу, усунувши перешкоди до створення єдиного центру взаємодії з релігійними організаціями, а це потребує реформування нинішньої моделі взаємовідносин.
Матеріал з РісУ.
