Переселенці роблять суттєвий внесок у розвиток української столиці. Саме це стало основним посиланням театралізованої акції «Таємничі київські переселенці», яка ввечері понеділка (14 грудня) відбулася на мікросцені «Молодого театру» в Києві.
Виставу створено та презентовано в рамках проекту «Голос переселенцям» громадськими організаціями вимушено переміщених осіб за підтримки Міністерства іноземних справ Німеччини, німецької організації «N-OST» (Network for Reporting on Eastern Europe, Берлін) та Інституту міжнародних відносин у галузі культури IFA (Institut fÜr Auslandsbeziehungen, Штутгарт).
Розповісти про деякі визначні постаті української, зокрема й київської, історії так, щоб це не перетворилося на чергову суху лекцію, а захопило уяву глядача, вдалося завдяки театральним прийомам: організатори влаштували ніби спіритичний сеанс, де модератор грав роль медіума, викликаючи «духів» Сергія Параджанова, Олени Теліги, Владислава Городецького та ставлячи їм запитання на кшталт: «Що є спільного між творцем українського „поетичного кіно“ (вірменином грузинського походження), українською поетесою (діячкою ОУН) та видатним київським архітектором (поляком за походженням)?».
Як розповіла прес-аташе громадської організації «Кримська діаспора» Тетяна Гузик, на прикладі цих трьох визначних особистостей можна побачити величезний внесок переселенців, зокрема і внутрішніх, у розвиток суспільства, регіону і країни в цілому.
− Зважаючи на те, що зараз, на жаль, можна стикнутися з упередженим, а іноді й відверто негативним ставленням до внутрішньо переміщених осіб, такі акції можуть нагадати спільноті, що ми всі є громадянами країни, що переселенці прагнуть інтегруватися в життя і діяльність тих місцевих громад, на території яких вони знайшли тимчасовий притулок. — сказала Тетяна Гузик. — Ми прагнемо довести, що людина, яка покинула рідну домівку, рятуючись від війни та окупації, — не ворог і не бідний родич, не баласт. Це нові робочі руки, нові мізки, нові ідеї; це, так би мовити, «свіжа кров», що може дати поштовх і розвитку місцевої громади, і країни в цілому. Не можна ігнорувати переселенців, ставитися до них з роздратуванням та зверхністю, як до «понаїхавших». Треба простягнути руку допомоги, не придушуючи їхнє прагнення до самореалізації. Або вже хоча б не заважати їм будувати разом з усією країною її майбутнє.
Керівник проекту організації «N-OST» Саломе Аст поділилася з нашим кореспондентом враженнями від співпраці з неурядовими і громадськими організаціями України та дуже схвально відгукнулася про влаштовану вимушеними переселенцями акцію. На думку Саломе Аст, ідея влаштувати театралізовану виставу, що стане ще одним кроком на шляху подолання певної стигматизації переселенців, дуже цікава — як і її втілення.
− Сьогоднішня вистава — це лише маленька деталь у великому полотні, що його творять організації вимушених переселенців, і ми раді надати всю можливу допомогу. Втім, наша робота не обмежується локальними проектами. Німецька організація у сфері роботи з медіа, яку я представляю, у співпраці з Інститутом міжнародних відносин у галузі культури, проводить тренінги для представників більш як 20 неурядових організацій та ініціатив з України, Грузії та Росії, які працюють з вимушеними переселенцями. Зокрема, ми реалізуємо курс «Голос переселенцям», підвищуючи кваліфікації у сфері зв’язків з громадськістю, роботи зі ЗМІ за кількома напрямами, − розповіла пані Саломе.
Як вже зазначалося, у створенні театралізованої акції брали участь представники не лише українських громадських організацій. Наш кореспондент познайомився з Лелою Шенгелія, представницею неурядової організації «Культурно-гуманітарний фонд «Сухумі», що теж бере участь в проекті «Голос переселенцям»:
− Проблема переселенців мені знайома, як нікому. Свого часу мені і моїй родині теж довелося залишити рідний дім, рідні місця через війну в Абхазії. Дуже важко було психологічно, морально. Ми, біженці, які знайшли прихисток в Грузії, сподівались, що дуже скоро все це божевілля скінчиться і ми повернемося додому, тому багато хто не поспішав «пускати коріння», приростати душею до нової місцини… Втім, вже на третій десяток років повернуло, народилися діти й онуки у вигнанні, — розповідає Лела. — Я не кажу «на чужині», бо багатонаціональна й мультикультурна Грузія ніколи не була чужою для вихідців з Абхазії, і до речі, на негативне чи упереджене ставлення до біженців у Грузії ви навряд чи натрапите. Поруч мирно живуть і переселенці, і місцеві, і християни, і мусульмани, й євреї, і представники інших вірувань і ставляться одне до одного доброзичливо та з повагою. Інша справа, що досі до кінця не вирішено проблему з наданням постійного житла, хоча минуло вже так багато часу. Тож можу порадити переселенцям не чекати бездіяльно, що все не сьогодні-завтра скінчиться й можна буде повернутися в покинуті домівки, а починати жити тут і зараз. Дай Боже, щоб все завершилося швидко, але життя — не зал очікування на вокзалі, треба реалізувати себе, бути корисним, працювати, не зважаючи на «косі погляди» — тоді будь-які упередження щодо біженців зникнуть.
Організатори театралізованої вистави закликають всіх членів суспільства замислитися над роллю, яку відіграють переселенці в житті кожної громади та країни в цілому, та наголошують, що внутрішньо переміщені особи є однією з рушійних сил розвитку суспільства.
