Її обличчя не дивиться з кожного білборда, її фотографіями не обклеєні паркани і стіни, її штаб — команда небайдужих друзів з соціальної мережі «Фейсбук», що працюють на добровільних засадах і за власною ініціативою. Вона — Аміна Окуєва — лікар-хірург, активіст Майдану, учасник АТО. Молода жінка усвідомлює, що в разі обрання їй доведеться працювати з надзвичайною самовіддачею, щоб змінити систему зсередини — але готова піти на це заради простих громадян України, які вже зневірилися в спробах достукатися до політиків своїми насущними проблемами: ті згадують про народ в основному перед виборами, і вся їх увага переважно зводиться до красивих обіцянок та горезвісних «пакетів з гречкою». Що ж пропонує виборцям кандидат у народні депутати України по виборчому округу № 136 (Суворовський район м. Одеси) Аміна Окуєва?
Чи було рішення балотуватися особистою ініціативою, або, можливо, цю ідею хтось підказав?
Можна сказати, що люди наштовхнули на думку. Хтось висунув зі знайомих таку ідею: «А чому б тобі не спробувати?» Спершу я сприйняла це з гумором, як жарт. Я — звичайна людина, який парламент? Потім поділилася сумнівами з друзями, з товаришами по Майдану, по АТО — і вони, на моє здивування, сприйняли ідею з великим ентузіазмом. І тоді я вже всерйоз задумалась — можливо, дійсно спробувати?
Шкода, звичайно, витрачати цілий місяць — через всі ці бюрократичні процедури в передвиборній гонці я не можу повернутися до участі в АТО.
Я ж сама зміцнилася в своєму рішенні вже пізніше, коли почалися зустрічі з виборцями. Хороші люди, приємно спілкуватися — але часом такі ситуації описують, що за голову хапаєшся. Так що, бути може, не дарма це все затіяла — у разі перемоги неодмінно буду намагатись якось допомогти, виправити ситуацію.
Багато хто не вірить, що можна потрапити в Парламент без різного роду «тіньових схем» — я ж вважаю, що спробувати варто. Зрештою, як ти збираєшся бути чесним політиком, якщо ти вплутуватися в нечесні схеми на самому початку свого політичного шляху?
Передвиборна гонка якось позначається на звичному розпорядку життя?
Так, дуже багато часу забирають бюрократичні зволікання. Наприклад, на Курбан хотіла залишитися в Одесі, провести свято з родиною — а довелося їхати в Київ і оформляти документи. І з виборцями, звичайно, потрібно зустрічатися, пояснювати, хто я і що можу їм запропонувати. Правда, люди дуже допомагають, підтримують. Спасибі їм за це. Соратники по АТО теж ставляться з розумінням, йдуть назустріч — це важливо. Хлопці ось стали говорити: «Не думали, що доживемо до того дня, коли в парламент будуть йти нормальні люди, яких ми готові підтримувати». Це приємно. Але це й знак того, що все змінюється на краще. Вдумайтеся — менше року тому, коли ми вийшли на Майдан, ми — і я — була готова до того, що я на 15 років сяду. Але ми ж вистояли. І тепер теж вистоїмо — я впевнена!
Де проходила твоя служба в АТО?
Я перебувала і перебуваю в добровольчому батальйоні «Київ-2». Участь у виборах ніяк не скасовує моїх зобов’язання перед товаришами. У разі перемоги, звичайно, доведеться протягом місяця скласти з себе всі повноваження — а до цього я продовжую служити майже як і раніше. Єдине, що зараз мені доводиться частіше бувати в столиці, тому я зі своїми хлопцями в цей раз не поїхала в зону АТО, залишилася на ротації з іншого ротою. Але в будь-якому випадку велику частину часу я перебуваю на базі, в тренувальному таборі і, в міру можливості, працюю, допомагаю, проходжу додаткове навчання.
Весь серпень і частину вересня ми стояли під Дебальцеве, село Чорнухіне, і наводили там порядок. Таке… забите, нещасне село… Дуже бідно живуть люди. Розруха, руїни. Правда, мені здається, там і до початку воєнних дій таке було. Може бути, тому деякі з них так і розлючені… Велика кількість якихось «зомбованих» людей: тут людина з тобою нормально розмовляє, починає щось аналізувати, порівнювати — і раптом, раптово: «Путін рятівник, хунта, Новоросія!», немов тумблер клацнув. Телевізор, чи що, винен?
Ну і різниця менталітетів, звичайно, у наявності. Якщо Західна Україна це вже, швидше, Європа, то Схід — Росія Росією. Місцеві зневажливо називають «западенців» куркулями — але що поганого, якщо людина свої чесно зароблені гроші намагається вкласти не в розваги або т.зв. «відпочинок», а в будівництво свого будинку, в облаштування побуту, у поліпшення якості життя? Але, я думаю, тепер уже багато хто зрозумів, хто насправді їх ворог, а хто — захисник. Ми намагаємося допомогти чимось, поділитися тим, що у нас є — і вони до нас з добром. Хоча й не всі… По-різному буває.
Які твої обов’язки в батальйоні?
Офіційно, я числюся фельдшером. Медична освіта у мене не армійська, а громадянська, тому у військовому квитку написано не «лікар, а «фельдшер». Основні мої завдання, як і будь-якого доктора: профілактика, лікування і, в разі якихось поранень, — надання першої допомоги на місці.
Прямо в бою?
Ну, якщо доведеться — звичайно. Але, слава Богу, поки виносити під кулями тяжкопоранених хлопців не довелося. Тільки на тренуваннях *сміється*. Сподіваюся, і не буде такого завдання в реальних умовах — бо ми вже реально як одна сім’я, особливо там, на фронті. Переймаєшся, переживаєш за хлопців, прив’язуєшся. Це важко.
Але, зрозуміло, незалежно від спеціальності, будь ти хоч фельдшер, хоч кухар, — у кожного є зброя, і в разі зіткнення ти береш участь в бою нарівні з усіма.
Як до вас ставиться місцеве населення? Ви для них визволителі, або «карателі хунти»?
Нас називають так дуже цікаво, з придихом: «Майданівська міліція», з таким, знаєш, священним жахом *сміється *. Майданівська міліція — красиво звучить, звичайно. І правда, якщо подивитися значення слова «міліція» — це народне ополчення самооборони, озброєний народ. Це колишня «міліція» заплямувала себе: всі ці товстопузі даішники або слідчі, які «шиють справи» невинним. «Беркут» той же… А насправді це дуже потрібна структура в країні — якщо працювати справедливо, чесно і дійсно проти свавілля, а не самому творити беззаконня. А «майданівська міліція», ми і є — народ. Хто ще наведе порядок, крім нас?
Чи не є твоя боротьба проти російської інтервенції чимось особистим, якоюсь вендетою за чоловіка?
Помста? Ні, не думаю. Для мене це боротьба з несправедливістю, з російським імперіалізмом, від якого страждають не тільки на Кавказі, і не тільки чеченці, але всі найближчі сусіди, до кого руки дотягнуться — у небезпеці. Ніхто зараз не застрахований від того, що може прийти в голову цьому хворому карлику. А росіяни потім дивуються, чому ж їх ніхто не любить *сміється*.
Повернемося до виборів. Кожному кандидату потрібна виборча кампанія. Яким чином доносиш свою передвиборчу програму до виборців ти?
Перш за все, я для себе вирішила не витрачати скільки-небудь значні фінанси — навіть якби вони були *сміється* — на передвиборчу гонку. Бо зараз є невідкладні питання — є, наприклад, батальйони, де хлопці досі мерзнуть без термобілизни і елементарних речей, не кажучи вже про всякі дороги прилади. Я не вважаю правильним і взагалі можливим зараз витрачати будь-які зайві кошти на ось ці всі вибори.
Витрати все ж є, але самі мінімальні: листівки — щоб люди дізналися хоча б коротенько про мене, про мою передвиборчу програму, щоб побачили, що я реальна людина, а не лялька з телевізора. Вони поширюються волонтерами виключно на добровільних засадах — я нікому не платила за поширення листівок. Найпростіша друкарня.
На установку бігбордів грошей немає, але добрі люди наполягли на тому, що вони необхідні, і організували кілька «на районі»… *сміється* в сенсі, на території мого виборчого округу, за що їм, звичайно велике спасибі. Але витрачати кошти на обклеювання всього Суворовського району своїми фото я вважаю неправильним: про людину повинні говорити справи, а не пафосні фотографії.
І яка ж програма кандидата в народні депутати Аміни Окуєвої?
Якщо говорити про країну в цілому, я для себе визначила кілька пріоритетних напрямків.
Перше — це обороноздатність країни. На цій війні оголилися багато проблем нашого оборонного відомства, навіть на етапі формування бойових підрозділів. Адже багато платять величезні хабарі, щоб ухилитися від призову, в той час як тисячі котрі з’явилися у військкомати добровольців, часом навіть із армійським досвідом, марно чекають дзвінка воєнкома! Народ, що одягає, взуває і кормить солдат — в той час як у пресі спливають скандали з чиновниками від армії різного рангу, що розпродають «наліво» солдатські пайки, озброєння… Це неправильно.
Мені дуже подобається пристрій збройних сил Швейцарії. Це народ-армія, де пройти військову підготовку — це престижно, а зберігання бойової зброї і повного спорядження удома — загальноприйнято. Де військові навчання — не тільки тренувальний табір, а й місце знайомства з потенційними партнерами по бізнесу і можливість поспілкуватися з потрібними керівниками, які проходять підготовку на загальних засадах і разом з усіма. Це не тільки згуртовує націю — але і дозволяє з мінімальними затратами розгорнути, в разі необхідності, величезну армію в лічені дні! Думаю, українську армію цілком реально — не відразу, звичайно, але реально — підняти на такий же рівень.
Буду лобіювати легалізацію володіння зброєю для пересічних громадян. Я не бачу сенсу в забороні на зброю: ті, хто збирається застосовувати її незаконно, для утиску прав і придушення волі співгромадян — її і так мають. А законослухняним громадянам, виходить, і захиститися від злочинців нічим. Особливо це актуально в нинішній ситуації: не хочеться, щоб люди опинилися беззбройними і абсолютно не вміли поводитися зі зброєю проти озвірілих і добре озброєних «гастролерів» з ближнього зарубіжжя. Бути може, так звані «ополченці» не захопили б так легко населені пункти, не «націоналізували» б у населення рухоме і нерухоме майно, якби середньостатистичний громадянин міг дати грабіжникам озброєний відсіч.
А що з невійськовими сферами?
З невійськових питань серед пріоритетних — люстрація. Здавалося б, багато «діячів» старого режиму повинні б зараз розбігатися в пошуках притулку — але дивна річ! — Вони знову балотуються до Парламенту, сподіваючись на коротку пам’ять народу… ну і, бути може, якусь інерцію? Ніколи не зміниться кардинально на краще життя нашої країни, поки прийняття рішень буде залежати все від тих же людей, які перетворили державний апарат в засіб особистого збагачення. Подивіться, з якою неохотою прийняли закон про люстрацію; кого нечисті на руку чиновники призначають «люстраторів» на місцях!
Говорячи про реформи, я б порушила проблему освіти і виховання суспільства. Тому що я розумію, якими мотивами керуються пенсіонери, голосуючі «за пакет гречки» (в соціальних мережах публікували різні комбінації продуктів — але деякі кандидати, до слова, дійсно зводили всю свою «агітацію» до видачі, на додачу до яскравих буклетів, пакета гречки! Це якийсь особливий цинізм — адже, судячи з якості друку, набір букет-пакет-прапорець по собівартості напевно коштують дорожче кілограма крупи!). Справа в тому, що цей пакет гречки для багатьох людей в їх злиденних умовах полегшує положення на пару днів. Але ж потрібно дивитися далі пари днів, бо злиденне існування продовжиться, а дарувальник пакетів гречки до наступних виборів про старих не згадає… але чи всі з них доживуть до наступних виборів?
Зміни починаються в головах кожного з громадян України — тільки тоді буде реальна можливість дати поштовх якимось громадським реформам і зверху теж. Зараз така ситуація склалася, що глобально щось змінити можна тільки якщо влада буде в одній зв’язці з народом, а народ, відповідно — з владою.
Яким чином може виглядати така «зв’язка» на практиці?
Передумови до цього вже існують. Зараз левова частка допомоги — воїнам АТО, пораненим на передовій і на Майдані, сім’ям «Небесної Сотні» і загиблим в зоні бойових дій — тримається на волонтерстві, на безоплатних зусиллях безлічі людей.
Адже хто б що не обіцяв — ну не зможе держава, що знаходиться в такій кризі як сьогодні, за помахом чарівної палички істотно поліпшити життя соціально-незахищених верств населення ось прямо відразу після виборів. Навіть якщо в Парламент пройдуть виключно сумлінні порядні люди, патріоти, які будуть реально намагатися працювати на благо людей. Але українці не раз показували, що, зібравшись всім миром, можна зробити багато.
Звичайно, держава повинна бути готова в майбутньому взяти відповідальність за все це на себе, ця діяльність не може вічно вироблятися на голому ентузіазмі навіть самих піднесено налаштованих людей.
Необхідно реформувати бюджетну сферу, і терміново! Адже як ми можемо позбутися корупції, якщо людей спочатку ставлять в умови, що спокушають нею зайнятися? Як можна прожити на офіційну зарплату вчителя, лікаря, міліціонера, судді? Неможливо повністю віддатися обраній професії, коли постійно думаєш, де б знайти «халтурку», щоб заробити додаткових пару гривень і родина не животіла. Хтось убивається на декількох роботах, від чого страждає його професіоналізм на основній — а хтось вибудовує корупційні схеми, що теж негативно позначається на професіоналізмі.
Яка твоя концепція народного депутата Верховної Ради VIII скликання?
Це величезна праця, глибокі системні реформи — але без них у нас немає ні найменшого шансу щось змінити докорінно! Крім того, народ саме з цією метою обирає депутатів до Верховної Ради — щоб його інтереси були захищені на всіх рівнях. Багато можновладців забули, що «народний обранець» — це не «обраний улюбленець долі», це адміністративна посада, на якій потрібно працювати і працювати. Подивіться на будь-який бізнес — дохід, який приносить найманий керівник власникові бізнесу, набагато вище, ніж отримує сам керівник в якості оплати праці. Ніхто не наймає керівника, щоб він займався виключно самозбагаченням, але використовував при цьому ресурси власника бізнесу. Ефективне управління державою будується на тому ж принципі: наймач (народ) запрошує керівника для ефективного управління своїм проектом (країною), надаючи тому змогу розпоряджатися своїми ресурсами (природними, фінансовими, людськими).
Я не рвуся у владу заради особистої вигоди, але щиро хочу послужити народу України. І нехай я недосвідчений політик — я буду купувати необхідні знання, ретельно і різнобічно вивчати кожне питання перед прийняттям рішення. Врешті-решт, якщо «команди професіоналів» за стільки років нічого не зробили-то ж і вони поняття не мають, як зробити Україну процвітаючою країною, і в цьому питанні нічим не кращі за нас, дебютантів вітчизняної політики. У нас, принаймні, є реальне бажання змінити систему; у нас немає «напрацьованих схем», за які ми будемо чіплятися мертвою хваткою.
розмовляла Тетяна Євлоєва
