Останнім часом я щораз частіше натрапляю на песимістичні висловлювання, що Крим, мовляв, уже ніколи не повернеться до складу України. Точно так само в недавньому минулому не вірили у можливість об’єднання Німеччини, так само у підрадянській Прибалтиці неймовірною видавалася сама думка про близьке відновлення її державності. Список цей можна продовжувати, бо людська безнадія знаходить собі щоразу нові об’єкти. І завжди актуальними будуть слова Того, хто заохочував апостола Петра ходити по воді: «Маловіре, чого засумнівався?» (Мт. 14, 31).
Диктатори уміють вдавати, що вони — стійкі й невблаганні. На це купляються не лише в нас, а й на Заході: ціла доктрина Realpolitik зросла на цьому. Адепти цієї доктрини, вочевидь, вважають себе крутими реалістами, які, мовляв, не заколисують себе утопічними надіями і тверезо дивляться на світ.
Проте Творцем історії є не Владімір Владіміровіч та всі його колеги по клубу альфа-самців, а Бог. За моє життя на моїх очах розсипалася не одна геополітична конструкція, яка видавалася вічною, але розпалася в одну історичну мить. Зібрати ці історичні факти тямущий бакалавр зміг би у звичайній курсовій роботі. І вправний кінематографіст міг би у прискореній зйомці показати, як одна за одною лопають мильні бульбашки диктатур, які то тут, то там розбухають із непомірних сатанинських амбіцій, проте щезають від одного доторку Божого пальця.
Отож хай не роз’їдає безнадія уми і серця наших маловірів: кремлівські пазурі змушені будуть відпустити Крим, як відпустили свого часу Фінляндію чи Афганістан. І світ змушений буде ліквідувати наслідки агресії, інакше майбутнього в цього світу не буде. Інша річ, як виглядатиме майбутнє рішення щодо Криму, яке й принесе цій частині світу довгоочікуваний мир.
Навіть у найгіршому сні не бачу я картини, що в Крим на місце путінських чинуш повертаються колишні «українські» чинуші, які й стали інструментами всієї тієї путінської «оборудки». Політика задобрювання внутрішнього агресора є такою ж погибельною, як і задобрювання зовнішнього агресора. Справедливість, яка в англійській мові є синонімом до слова «правосуддя», — ось що потрібне тій багатостраждальній землі. Саме справедливість, яка відмíряє злочинцям кару за їхню кривду, воздасть скривдженим моральною чи матеріальною реституцією та унеможливить сліпу розправу і помсту, — ось що здатне буде відновити мир і спокій на Кримському півострові.
Втім, думаючи про Божу справедливість, я не раз ворохобно думав: «Чи ж справедливо те, що кримські татари знову, через 70 літ, повинні пережити вигнання зі свого краю або ж, залишившись, стати об’єктом страшних переслідувань? Скільки ще страждати цьому народові?».
На щастя, завдяки мудрості свого керівництва та спасенному інстинктові народу, кримські татари не взялися за зброю, як це зробили чеченці, а й далі дотримуються ненасильницького спротиву. Але на скільки вистачить їхнього терпіння? Як протистояти безкарному злу, коли ледь не щотижня безслідно зникає якийсь кримський татарин? Як подбати про збереження мови й культури, коли інша частина народу розпорошена серед інших народів? Все це питання, на які не можна відповісти винятково по-філософськи.
І якось мені прийшла розгадка. Першого разу кримські татари повертались на свою землю начебто з чорного входу. Їм доводилося часом крадькома переїжджати до Криму, долаючи неймовірні бюрократичні перепони, щоб вирвати для себе клаптик землі та збудувати житло. Усі славні історичні місця чи величні ландшафти були в інших руках — перебрати їх собі вони шансу не мали. Оте Шевченкове «на нашій, не своїй землі» стосувалося рівною мірою і їх, кримських татар.
Отож схоже, що Бог призначив кримським татарам повернутися до Криму ще раз — цього разу з парадного входу, через Арку слави. Вони мають повернутися туди як визнані господарі своєї землі. Бо лише їм під силу перетворити нинішній «непотоплюваний міноносець» на квітучий і мирний рай. На початку 2010-х років я бачив на власні очі, як уміло загосподарювали вони ті клаптики землі, що їм дісталися; як на сухій кам’янистій землі виростали оази затишку і достатку. Таке чудо можуть здійснити лише ті, хто справді почувається господарем на цій землі і хто любить її понад усе.
Тут не місце гадати зараз, в яких геополітичних конструкціях можна було б реалізувати оте визнання кримських татар як господарів своєї землі, не травмуючи усіх довколишніх народів. Конкретна відповідь на це запитання залежатиме від рівня відповідальності як самих кримських татар, так і українців, росіян і всієї світової спільноти.
І кримським татарам, й українцям слід пам’ятати: доки їхні наміри — шляхетні, а їхні дії — справедливі, вони зберігають свої шанси на майбутнє, хоч якими кривдами позначене їхнє сьогодення.
До нас, етнічних українців, хай промовлять слова, сказані Богом до біблійних юдеїв: «Приходень, що перебуває між вами, буде для вас як земляк посеред вас; любитимеш його, як себе самого, приходнями бо ви були в землі Єгипетській. Я — Господь, Бог ваш» (Лев. 19, 34). Бо ж не скоро ще вивітриться з нашої пам’яті спогад про наші рабські «єгипти». А згодом хай не забудемо ми, українці, що й інші народи мають право на таку саму незалежність, якої століттями домагались і ми.
Перед кримськими татарами стоїть завдання зростити у вигнанні свою еліту й переконати світ, що вони здатні будуть облаштувати життя у Криму різних етнічних груп чесно і справедливо. Бо тоді перед ними постануть ті самі спокуси, що з ними сьогодні борюкаються їхні сусіди.
Обидва наші народи можуть і далі бути опорою одне для одного — й обидва можуть стати причиною поразки. Недовіра й недоброзичливість вимурують між нами неподоланні мури навіть в унітарній державі. І навпаки: довіра та взаємна підтримка зроблять непотрібним кордон поміж нами навіть за умови двох незалежностей.
Мирослав Маринович
Джерело: ZBRUČ
