Боже воїнство: Ми різні, але поки ми разом, з нами Бог

Два роки з початку АТО. У ці дні буде багато сказано про українців, які пройшли пекло війни. Згадають тих, хто захистив і захищає Україну. Говорячи про їхній подвиг, неможливо уникнути національно-патріотичної риторики. У той же час важливо пам’ятати: на захист Батьківщини встали представники всіх національностей і віросповідань. Щоб в черговий раз нагадати самим собі цю важливу істину, ми поговорили з тими бійцями, чиє віросповідання не завжди асоціюється з українським патріотизмом: православним парафіянином Московського патріархату, іудеєм, кришнаїтом і мусульманином.

Ефект вийшов несподіваним. Це не просто набір свідчень. Тут є і відчуття Божої присутності, і сила духу, і властиве глибоко віруючим людям почуття відповідальності. «Ми різні» − таку думку ми намагалися донести, починаючи підготовку матеріалу. «Ми різні, але поки ми разом, з нами Бог» − такий загальний висновок напрошується після прочитання всіх історій. І це не кореспондент підмітив, не редакція придумала. Сама собою народилася ця істина-заповідь. Хоча для віруючої людини в цьому житті нічого «само собою» не стається.

Занадто багато пафосу? Нічого подібного. Хлопці розповідають про свої страхи, зусилля, прикрощі та побутові проблеми. Але кожна фраза набуває особливого змісту, підсвічування, вплітається в контекст древніх книг, екзистенціальних значень, стає гіпертекстом, що відсилає нас до вищої реальності. Різні люди, читаючи цей матеріал, почують різні думки. Кожен − свою. І це добре, що ми різні, і добре, що в головному ми разом.

від редактора

Я НЕ ПОВИНЕН БУВ ВИЖИТИ

Станіслав Герасименко

33 роки, прихожанин УПЦ (МП), рядовий.

«Лише двом я відпустив гріхи. Пораненим хлопцям, за кілька хвилин до їх смерті»

У моїй частині запитували, не якої ти конфесії, а якого ти патріархату. Якщо не Київського − ти ворог, ти сепар. Могли вдарити з ноги в живіт. Могли кинути в яму на добу, на дві, на три. І страшно було не через те, що над головою свистять снаряди, а через те, що тікати нікуди. Було боляче думати, що я помру в цій дірі, а додому напишуть: дезертир.

Образи на хлопців у мене немає. Ми недавно з ними бачилися, обіймалися як друзі, і ніхто не згадував про ті нюанси. І, чесно кажучи, я не знаю, як би я себе поводив на їх місці. З того боку священики освячують автомати, там вважають, що у них священна війна. Наші розвідники розповідали, як піп у рясі поклав п’ятьох наших з кулемета. Його взяли в полон, обшукали, знайшли документи − виявилося, він священик донських козаків. І хтось пустив чутку, що в УПЦ (МП) моляться за Кирила і Путіна. Маячня! Немає такого. Але, на жаль, вистачає горе-капеланів, які кричать, що тільки їхня церква хороша, а решта − гівнюки. І як пацани після всього цього повинні були реагувати на слова «Московський патріархат»? Зі мною ще досить гуманно обійшлися.

Дехто не зізнавався, що він або його батьки ходять до храмів МП. Зі страху. Я їх не засуджую. Чи треба нагадувати, що навіть апостол Петро тричі відрікся від Христа?

Після того, як всі дізналися, що я закінчив духовну семінарію, до мене приклеївся позивний Батюшка. Я не став священиком через те, що моя дружина старша за мене, а це заборонено каноном. І я не знаю, яким би я був зараз у храмі, зі своєю паствою. У людях розчарувався, але віру в Бога на війні не втратив.

Була історія. У моєму телефоні замість дзвінка сербські православні піснеспіви. І якось дзвонить мій мобільний, а один хлопчина з нашого взводу посміхається: «Що за мура?» Слово за слово − з’ясовується, що він був на громадянці неформалом, і ніс, і губи були проколоті, а слухав він «Короля і Шута» (російська хоррор-панк-група. − Фокус). А в кінці розмови він несподівано запитує: «Батюшка, шось є? Хрестик? Іконки?». І я даю йому маленький образ. Він при мені кладе його у військовий квиток, ховає в нагрудну кишеню. Проходить кілька днів, і я бачу цього хлопчину, а навколо здивованих бійців. Всі розглядають його бронежилет, його воєнник. Виявляється, куля прошила наскрізь пластину, пробила кілька паперових листів і зупинилася. Спочатку не повірив. Я з тих, хто хоче побачити все своїми очима, помацати. Я ж пам’ятаю, як ми ці броники випробовували. У них куля 5,45 робила дві гарні дірки. Як могла ламінована іконка зупинити свинець?

Якось у розбитому санаторії, в купі цегли я знайшов невелику ікону Іллі Макіївського. Засунув її під бронежилет, під ремінь. І в цей же день наша машина потрапила під обстріл «Градів». Пам’ятаю, як водій, дядько Саша, повертається до мене і кричить: «Молись, щоб ми вискочили!» − і я молюся, і ми повертаємося цілими і неушкодженими. І ось перша радість стихає, і я бачу, як лиця у товаришів змінюються: «А ти себе взагалі як почуваєш? Все нормально?». І показують на дірку в моєму розвантаженні, на животі. Я не повинен був вижити, але осколок лише подряпав ікону, залишивши легку борозну на руці у святого.

Багато хлопців на передовій мене розпитували, як ходити в церкву, що дає молитва… Дуже часто доводилося говорити, що Бог не бере в рай п’яниць і злодіїв. А бухали у нас страшно. Могли п’ять літрів на трьох випити. Що робити? Почав на кухні підливати в котли святу воду, по кілька крапель. І нормально. Пити стали менше.

Був у нас хлопець, який зранку − харизмат, а після обіду − баптист. Напне він рясу, поверх хрест і − «приходьте каятися». До мене часто самі приходили, просили сповідати, але я не можу. Не можу брати на себе більше, ніж наказано каноном. Лише двом я відпустив гріхи. Пораненим хлопцям, за кілька хвилин до їх смерті.

А як же заповідь «не убий»? Я надів форму і взяв автомат не для того, щоб вбивати. За мною моя земля. Від мого невеликого міста на Дніпропетровщині до Донецька три години їзди. Що вартує противнику підвести важку артилерію? Три постріли, і від моїх рідних місць нічого не залишиться. А у мене тут рідні, тут поховані мої предки. Я не хочу, щоб снарядами їх кістки на поверхню вивертало.
«Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» − так сказано в Євангелії. Ця книга − хороший путівник.

ВІДЧУТТЯ ДИВА

Ашер-Йосеф Черкаський

46 років, ортодоксальний юдей, доброволець батальйону «Дніпро-1».

«Через деякий час ти розумієш, що лише завдяки Всевишньому ми вистояли, атака відбита, ти залишився живий. Ти розумієш, що весь цей час був не один, був під заступництвом»

Іудей не повинен підставляти другу щоку. Якщо я знаю, що хтось прийшов, щоб убити, я зобов’язаний першим напасти, щоб захиститися.
Два роки тому я жив у Криму. Міг би там залишитися, а міг би й полетіти в Ізраїль. Але ким би я тоді був? Чого б коштувало моє життя? Я не хочу бути слабким. І боягузом бути не можу. Коли почалася агресія, запитав себе: «Що я можу зробити для своєї країни?». І записався добровольцем в батальйон «Дніпро-1». Це зважене рішення, в той момент мені було зрозуміло, що це не гра, а війна з усіма можливими ризиками.
Одного разу граната розірвалася над моєю головою. Буквально на відстані витягнутої руки. Якби трохи нижче, я б інтерв’ю не давав. Усвідомлення того, що сталося диво, приходить не відразу. Тільки через деякий час ти розумієш, що лише завдяки Всевишньому ми вистояли, атака відбита, ти залишився живий. Ти розумієш, що весь цей час був не один, був під заступництвом. І можна ставитися до того, що трапилося так: «Мені пощастило, буду жити далі». Або: «Це було диво, і воно може статися ще раз». Але найголовніше, що вранці ти відкриваєш очі і ти живий. Це відчуття добре передає ранкова молитва: «Дякую тобі, Всевишній, за те, що ти відкрив мені очі і повернув мені душу мою, щоб я міг змінюватися на краще».

Писали, що я єдиний юдей, який був на передовій. Це не так, там було багато євреїв, а невіруючих серед нас не буває. Хоча з такою бородою був один я.

Яким би атеїстом людина не хотіла здатися, як би вона себе не била в груди, доводячи, що ні в що не вірить, приходила хвилина, коли вона падала на коліна і починала молитися. Те, що в окопах всі віруючі, аксіома. Ти боїшся за своє здоров’я, за своє життя і розумієш, що, крім Бога, зараз ніхто не допоможе. Були б ми безтілесними − інша справа, атеїстів на передовій було б більше.

Віра і невір’я можуть бути різними. Можна розрізняти три позиції: Бога немає, є я; Бог є та є я; і Бог є, але чи є я? Існую я стосовно нього?
Ви навіть не уявляєте, наскільки людина легко зосереджується на молитві під обстрілом. Ти дуже щиро молишся. Коли ти в окопі і до тебе щось прилітає, бути нещирим складно.

Є три речі, які єврею не можна порушувати. І перша з них − не дозволяти собі ідолопоклонство. Інші заповіти можу порушити. Наприклад, можу пропустити молитву, воювати під час Шабату. Я ж не можу сказати противнику: «Почекайте зі стріляниною з вечора п’ятниці і до заходу сонця в суботу. Закінчиться Шабат − продовжимо».

На передовій я харчувався рибними консервами і крупою. А хлопці свинину і сало з поваги до мене намагалися не їсти. Це було не моє прохання, а їх рішення. Мене відправили в госпіталь − для них настало свято.

Після повернення додому я став волонтером. Ми вивозимо із зони АТО тіла загиблих. Перевезли вже більше 300 осіб. І ви не уявляєте, наскільки це важко, наскільки нестерпно. Адже ти сам там побував, там загинули твої товариші. І знову бачити це… Але кажуть, що людина отримує стільки, скільки вона може витерпіти. І, скажіть, як я можу дивитися в очі своїм дітям, розуміючи, що я міг робити цю роботу, але не робив її? Як дивитися в очі самому собі?

Все, що з нами відбувається з волі Всевишнього, йде нам на користь. Як би боляче не було, це − на користь.

КРИШНА В ОБРАЗІ ВОЄНКОМУ

Дмитро

36 років, кришнаїт, рядовий.

«Тут простір чарівний − всі твої побажання здійснюються, але у спотвореному вигляді»

Можна прізвища не називати? Побуду трохи у розфокусі. Я на передовій у Луганській області, а в Донецьку у мене рідні залишилися, не хочу, щоб у них через мене проблеми були.

Минулого літа моє життя тріщало по швах. Я кілька років прожив в Азії і повернувся до Києва, щоб знайти нову роботу, заробити грошей. Але всі мої проекти повисли в повітрі. Я в напівнеадекваті був. І тут приходить повістка, і всі ці питання про те, де жити і як працювати, відпадають самі. Мені здалося, що до мене з’явився Крішна в образі воєнкому. І відкосити навіть думки не виникло. Суперечити головнокомандувачу Крішні? Це загрожує кармічною гауптвахтою.

Тут ти двадцять чотири години на добу стикаєшся з найважливішим у твоєму житті − зі смертю. Навіть ось ця хвилинка, поки я розмовляю телефоном, може бути останньою. Тут все кричить: «Насолоджуйся тим, що є!». Чим? Ось зараз мені приємна розмова. П’ять хвилин тому я малював Тараса Шевченка, який їде голяка на єдинорозі. Дві години тому ми нарізали олів’є. Тут магазини не стаціонарні, мотаються туди-сюди, і треба або чекати його, або бігати за ним, щоб купити горошок, ковбасу, яйця, майонез. Чотири години тому я робив з пацанами ремонт в бліндажі. Вони клеїли шпалери, а я ліпив скульптуру слона з підсвічниками. Шість годин тому у мене закінчився піст. Я дві години тримав шматочок фронту. Від мене 200 метрів до річки і ще 200 метрів до сепарів.

Друзі дивуються: мовляв, як це так − кришнаїт з автоматом? Але Крішна теж був з касти воїнів, і нічого, не скаржився. Насильство допускається, головне − розуміти, в ім’я чого ти це робиш. Я охороняю Щастя. Якщо туди прийдуть чуваки з того берега річки, то Щастю буде капець.

Дві години на посту − медитація, ти єдинонаправлений і звіздець наскільки уважний. Ти ж розумієш, що можеш проє…ти не тільки своє життя, а весь колектив, який вірить, що ти не проє…ш. Вчора весь час на посту читав мантру «Харе Крішна». Тут диверсійно-розвідувальні групи сновигають, тут кожен кущ підозрюєш у зраді Батьківщині. В результаті виявилося, що зрада була у мене.

Чим ближче до смерті, тим природніше. Відходить все зайве. На якомусь етапі тобі вже неважливо, є wi-fi чи ні, і тому жити стає набагато цікавіше. І навколо купа прикольних чуваків. Ти постійно перетинається з цікавими особистостями. Тут шукачів істини більше, ніж в Гімалаях! Такі люди трапляються − просто неймовірно! Весь зріз суспільства − від безхатьків до професури. І всі спілкуються, всі знаходять спільні правила існування. Ми тут як зграя риб: якщо відіб’єшся − загинеш. І це дуже цікаво.

Намагаюся в усьому керуватися Махабхаратою. Якщо декількома словами: благословення замість прокльонів. Ти б послухав, як тут розмовляють: «щоб мене розірвало» через слово. А тут простір чарівний − всі твої побажання здійснюються, але у спотвореному вигляді. Я ось захотів, щоб у мене була своя художня студія, і мені виділили куточок, де я малюю. Виглядає він, звичайно, дивно − там на стіні малюнок з Крішною, а поруч кулеметні стрічки, гранатомети «Муха».

Те, що я потрапив на передову, − одна з найкрутіших подій в моєму житті. Азія, Індія тихесенько відпочивають в порівнянні з АТО. І те, що тут гинуть люди… Я спеціально порівнював кількість «двохсотих» і статистику по ДТП. У нас загинув один, у вас двадцять чотири. Хрін зрозумієш, що в цьому світі відбувається.

У НАС СВІЙ ФУНДАМЕНТ

Іса Акаєв

50 років, мусульманин, комбат батальйону «Крим»

Якщо ти віриш у Бога, тобі легше. Ти розумієш, що багато речей − у руках Господа. Якщо тобі судилося загинути, то цього не змінити, якщо тобі визначено вижити, ти вцілієш, незважаючи ні на що. І цьому було багато свідчень. Один наш хлопець розповідав, як у його бліндаж потрапила гаубиця: «Сплю, раптом гуркіт, мене підкинуло. Відкриваю очі − наді мною зоряне небо». Не його снаряд був, не настав його час. Або проїжджає одна машина через фугас і не вибухає, а наступна за нею − на шматки. Це жодними розумними аргументами не поясниш. Бог створив закони фізики, і Він може їх порушувати, коли це Йому потрібно. І немає сенсу молити Його про збереження життя. Коли треба, Він його забере.

Коли їхали на штурм Савур-Могили, просили Бога, щоб Він захистив від ганебних вчинків, від боягузтва, від втечі з поля бою. Молилися мовчки. Через кілька днів почули з боку противника: «Аллагу акбар!» − кавказці кричали. Ми їм відповіли: «Аллагу акбар!». І було видно, що вони не очікували це почути. Атаку їх ми відбили, вони відійшли з втратами, нормально нам трофеїв залишили.

Ми подали документи в штаб Сухопутних військ, просили створити окремий батальйон з мусульман. Так всім було б простіше: адже у нас проблеми з м’ясом, нам треба окремо готувати; нам треба молитися, незважаючи ні на що. І спершу нашу концепцію схвалили, а потім пішли розмови, що ні за національною, ні за релігійною ознаками поділу в українській армії не буде. Я не виключаю, що спрацювали стереотипи, що хтось нагорі злякався, заборонив озброювати мусульман.

Всі бояться «Аль-Каїду», але люди не розуміють, що це слово перекладається як «фундамент». У нас є основа, знання, на яких ми стоїмо, − це наша релігія. А те, що показують про Іслам по ТВ… До нас часто підходили з розмовою: «Я от бачив по телевізору…» − «Чекайте, а що ви читали про Іслам?» − «Та я ось тільки дивився». Один мудрий сказав, що в успішної людини у руках книга, а у неуспішної − пульт від телевізора.

Ми часто стикалися з нерозумінням. Іноді до смішного доходило. Приносить жінка сало, віддає нам. І видно, що вона від чистого серця це робить, не знає, не розуміє. Я відмовляюся, а вона не здається: «Може, ви його в супчик додасте». В результаті забрав я його, передав хлопцям-немусульманам, які в нашому батальйоні воювали. Як було відмовити? І дуже з їжею допомогли ізраїльтяни, колишні українці. Вони дізналися про нас, приїхали, одним з перших питань було: «З їжею проблеми? Ми це добре розуміємо». Прислали кошерного м’яса.

Ми знаємо, що нічого на сході не закінчилося. Що рано чи пізно потрібно буде продовжити. Трохи вагітним бути не можна. Війну треба або програти, або виграти. Ось так саме собою воно не розсмокчеться.

У зоні АТО багато хто не розуміє, чому воює. Запитуєш: «Заради чого?». Люди не можуть сформулювати. Так, основна маса усвідомлює, що захищає Батьківщину. Але вони не можуть відповісти, коли війна закінчиться. У 1945-му підняли прапор над Рейхстагом − значить, перемога. Прапор над Донецьком ще нічого не означає. Противник відійде за кордон, буде звідти наносити удари. Перемога − це коли ворог склав зброю на наших умовах. А так − витиснемо його, завтра-післязавтра він повернеться. І тільки після падіння Російської імперії ми можемо змінити ситуацію з Кримом.

Відіб’ємось, а потім відродимось. Щоб побудувати щось нове, треба зруйнувати старе. Уяви старий будинок. Ми його підштукатурити, підмазали. Але перша зима − і він починає сипатися. А гроші за ремонт треба віддавати. Нічого, ми повоюємо, а наші сини і дочки будуть будувати, розвивати. У мене дев’ять дітей, я не для війни їх виховую.

Джерело: ФОКУС