Під час виступів на Всеукраїнській конференції «Майбутнє суспільства: свобода вибору або влада стереотипів», яка відбулася в українській столиці 16 жовтня, обговорювався стан дотримання прав і свобод людини в Україні, відповідність законів і підзаконних актів етичним нормам, неприпустимість дискримінації людини за певними ознаками та способи подолання таких виявів, а також наслідки фізичного та психологічного насильства в родині та суспільстві.
Конференцію було скликано Лігою мусульманок України та жіночою громадською організацією «Мар’ям». Близько ста жінок-політиків, урядовців, громадських активісток, спеціалісток у галузі права, психологів тощо зібралися в конференц-залі готелю «Вісак» (Visak). Здебільшого учасниці представляли мусульманську спільноту, адже, на жаль, саме мусульманкам (втім, як і представникам інших релігійних меншин в Україні) подекуди доводиться стикатися з хай не системними, але все ж таки дискрімінаційними та ксенофобськими проявами, зокрема з боку державних структур. Так, наприклад, у Держміграційній службі послідовниць ісламу й досі в порушення Конституції й рекомендацій IKAO примушують знімати хустку під час фотографування на документи, хоча сучасні біометричні посвідчення дозволяють стовідсотково ідентифікувати особу за іншими даними.
Але не лише конфлікт між прагненням мусульманок дотримуватись релігійних приписів й відомчими інструкціями та підзаконними актами були в центрі уваги учасниць конференції. Жінки обговорювали й шляхи подолання негативних стереотипів, які настільки міцно вкоренилися в свідомості багатьох громадян, що навіть потужна інформаційно-роз’яснювальна робота не дає очікуваного ефекту.
Але це не означає, що треба опустити руки й нічого не робити, вважає одна з учасниць конференції Ганна Грищенко, що приїхала з невеличкого прикордонного містечка на Сході України. Вона підкреслює, що перш ніж боротися з хибними уявленнями в свідомості інших, треба пройтися «ревізією» у свідомості власній, бо часто-густо кожен, сам того не бажаючи, підживлює стереотипи:
— Я живу в маленькому містечку на кордоні, де на 140 тис. населення усього лише 2 мусульманки в хіджабах — тільки уявіть, під наскільки пильною увагою перебуваємо ми й наші діти. Але коли я відповідала на запитання анкети — чи стикалася я з якимись стереотипами стосовно себе, то чесно написала — ні. Зрозуміло, в мій бік, як і в бік інших мусульманок, іноді кричали: «А тобі не жарко?», але ця людина, я переконана, не хотіла мене образити — це все від незнання, від неграмотності. Аби створити суспільство без стереотипів, ми маємо почати з себе та своїх дітей, тому що наші діти теж можуть вирости зі стереотипами, наприклад, стосовно немусульман. Дитина може запитати: «Мамо, а чому та тітка без хустинки?», і якась з матусь-мусульманок може відповісти: «Тому що вона погана, вона неправильно вдягнена!». Або дитина може запитати, чому інші люди ходять до церкви — треба роз’яснювати, що вони так моляться і мають на це право, яке дано їм і державою, і Богом. Потрібно відповідати так, аби виховати свою дитину без стереотипів. Тоді ми всі житимемо у суспільстві без упередженого ставлення один до одного.
Жінка розказала про свій досвід не просто безконфліктного співіснування з людьми інших релігійних переконань та іншої культури й національності, а й співпраці:
— Мої діти відвідують тренування Школи козацького гарту. Я теж беру найактивнішу участь в підготовці різноманітних заходів закладу, до того ж ми разом ходимо в походи — всі козаки і ми в хіджабах, діти в національних костюмах, я — в хустці. І вже не виникає запитань в інших матусь, чому в моїх дітей окремі судочки для їжі. Може, спочатку було складно запам’ятати імена моїх дітей й правильно вимовити на перекличках, може, комусь було дивно дізнатися що я — мусульманка в хіджабі, але звуть мене Аня Грищенко, проте ми вже всі свої, всі козаки, — каже Ганна.
Танзіля Ісса, представниця Ліги мусульманок України та голова громадської організації «Сафія» (яка була модератором конференції), додала в цьому контексті й свою думку:
— Нам треба ретельніше ставитися до власних слів і до того, як ми самі себе виховуємо. Ми дуже часто не звертаємо уваги на певні вислови, які ми бездумно вживаємо з дитинства, але при цьому вважаємо, що вони є дискримінаційними. Ось хто з нас жодного разу не казав: «Ми поїдемо відпочивати, як білі люди», або «Ми працюємо, як негри». В нашому повсякденні, на жаль, є дуже багато речей, про які ми навіть не можемо подумати, що вони ростять в нас і наших дітях певні стереотипи стосовно якоїсь етнічної групи, нації чи релігійного напряму. Тому коли ми самі контролюватимемо себе, свої слова й хоча б замислюватимемося, якого походження ті чи інші приказки, які насправді можуть ображати та дискримінувати цілі народи, тоді й нам буде легше і ми з повним правом зможемо вимагати й від інших поваги до себе й своїх поглядів. Тож до того часу, поки ми самі не навчимося поважати себе та навколишніх — годі й чекати та й смішно вимагати того від інших.
