Це наш культ: боротися, навіть якщо ти один, навіть коли немає шансів перемогти, − Адам Осмаєв

Це наш культ: боротися, навіть якщо ти один, навіть коли немає шансів перемогти, − Адам Осмаєв
Фото з особистого архіву Адама Осмаєва. «За три місяці, які провів пліч-о-пліч з Ісою Мунаєвим, я отримав безцінний досвід», − говорить Адам (ліворуч). На знімку з дружиною Аміною та Ісою
22.12.2015
Оцініть статтю: 
(443 оцінки)
editor
Зображення користувача editor.

У лютому 2012 року Адам був затриманий співробітниками СБУ під час спільної операції з ФСБ за підозрою у підготовці теракту в Одесі та замаху на самого Путіна. У справі було 13 томів. «ФСБ в цьому майстри, − говорить Адам. − Беруть людину, як зараз Надю Савченко чи Олега Сенцова, і ставлять умови: або даєш потрібні свідчення, отримуєш умовний термін і швидко виходиш, або маєш проблеми для себе, для родичів. Хтось ламається, хтось − ні». Згодом виявилося, що всі звинувачення були помилковими. Рік тому Адама Осмаєва звільнили.

Після загибелі легендарного командира «Чеченського батальйону імені Джохара Дудаєва» Іси Мунаєва він очолив підрозділ. З тих пір Адам, який отримав британську освіту і працював у консалтинговій компанії, практично не виїжджає із зони АТО.

Адаме, так все ж: ви готували замах чи ні?

− Більше сказати, що вже сказано, складно. Зараз українці розуміють, що відчували чеченці стосовно Путіна. Звичайно, жодній нормальній людині не сподобається, що нападають і вбивають його співвітчизників без причини. У вас же беззаконня повне − відітнули шматок України, перебили тисячі людей. І це в країні, яка ніколи ні на кого не нападала. Чеченці, особливо молодь, не бажали Путіну нічого хорошого. Сказати, що думки про замах не приходили мені в голову, не можна.

Що було найскладнішим у в’язниці? До чого там найважче звикати?

− У мене були досить комфортні умови і все те, що у в’язниці насправді не дозволяється: Інтернет, комп’ютер, навіть британську висловуху кішечку там завів. Перед звільненням передав Шену дитині одного з арештантів. Я ж розумів, що піду на війну, і за твариною нікому буде доглядати. Зараз моя кішка в надійних руках.

Як вам це дозволили?

− Я люблю Україну, бо тут можна домовитися. Але, звичайно, потрапити в тюремну обстановку було для мене серйозним випробуванням. Багато з тих, хто знаходяться там − соціально неблагополучні елементи. Це дуже неприємно.

Доводилося вступати з ними в сутички?

− Звичайно. Але я неконфліктна людина, у мене відразу з усіма склалися нормальні стосунки. Та й стаття була політичною. Тому багато хто не знав, як зі мною поводитись. Але побоювалися щось у відкриту робити. А раптом…

Ще й чеченець…

− У той момент так співпало, що саме в одеській центральній в’язниці знаходився один з небагатьох чеченських злодіїв у законі − Умар Уфимський. Він відразу зайшов до мене дізнатися, як справи, чи все нормально. Його візит наклав певний відбиток на ставлення до мене всіх інших.

Ви перебували у в’язниці, коли в Києві повстав Майдан…

− На жаль, нічим не міг допомогти мітингувальникам. Тільки морально підтримував Аміну і дуже за неї переживав. Тому що був упевнений: Янукович придушить опір, всіх посадять. Ходили чутки, що до цього вже були підготовлені табори. Пізніше побоювався за Одесу. Багато міліціонерів були проросійськими. Спочатку відкрито висловлювали свою думку. Я навіть подумував просити, щоб мене перевели в київську в’язницю. Але події 2 травня, в день мого народження, переламали ситуацію. Одесити відстояли і своє місто, і регіон. Стало спокійніше. До цього було багато моментів, коли ситуація висіла на волосині. Мене ж хотіли екстрадувати до Росії. Зазвичай російських громадян, які завинили в Україні, дуже швидко видавали в сусідню країну. Система була добре налагоджена. Я знаю серйозних людей з великими грошима, які робили багато чого, щоб їх не видали російській владі, але їм це не вдалося. А мене, завдяки зусиллям Аміни та харківської правозахисної групи, залишили в Україні. Був вчасно поданий позов до Європейського суду з прав людини, і він рекомендував мене не видавати.

Ви аналізували: якби вас віддали, що з вами могло трапитися там, у російській в’язниці?

− Мене вже не було б в живих. Сам Путін дуже мстивий. Злопам’ятний. І всі, хто перед ним вислужується, намагаються зробити все якомога витонченіше, передбачаючи його бажання…

Ви ж кілька разів бачили Путіна дуже близько. Як це було?

− Перший раз в Лондоні в 2000-му році. Я брав участь у демонстрації проти початку Другої чеченської війни. Ми мітингували під час його візиту до Великобританії. Були на Даунінг-стріт, неподалік від будинку прем’єр-міністра. Пішли з товаришем щось забрати з машини. Вже поверталися, коли звернули увагу: на вулиці немає машин, їдуть мотоциклісти, ЗІЛ… Путін дивився на нас з вікна і посміхався. Напевно, подумав, місцеві студенти. І мій друг в цей момент голосно викрикнув нецензурне слово.

Я правильно здогадуюся − пісні ще не було, а слово на адресу Путіна вже вигукували?

− Саме так. По обличчю було видно, що він ошелешений. Це була моя перша зустріч з Путіним. З тих пір я потрапив у поле зору російських спецслужб. Мій дядько, з яким у мене розходяться політичні погляди, очолював виборчий чеченський штаб в першу кампанію виборів Путіна. Але я до неї стосунку не мав. Ніколи не спілкувався з президентом Росії, але якось досить близько бачив його в Москві. І все. За манерою поведінки Путіна можу сказати: він був чекістом, ним і залишився. Діє, як його навчили колись.

Адаме, ви навчалися в Англії, отримали хорошу економічну освіту. Встигли скористатися нею?

− В Україні, на жаль, ні. У Росії працював в одній з великих консалтингових компаній менеджером. Економічна освіта дає хорошу основу. Одержуючи її, вивчаєш ще й психологію. І як би зараз не лаяли Порошенко, він може витягнути країну зі сформованої ситуації. Він хороший бізнесмен. Багатий. У нього немає божевільної тяги до грошей. Вважаю, він може врятувати країну. З тих, хто є в українській політиці, інших кандидатів поки не бачу.

До війни в Україні ви не служили в армії, не тримали в руках зброю?

− У Чечні практично в кожному будинку є під ліжком гвинтівка. Але моя родина не брала участі у військових діях. Мене з дитинства не привчали до володіння ножем, вогнепальною зброєю. Цьому всьому я навчився в Англії під час навчання в коледжі. Ми виїжджали на полігони, вчилися керувати броньованою технікою. Хоча країна і називає себе миролюбною, там молодь ганяють, готують. У таку погоду, як у нас зараз, змушували кілька кілометрів бігти в річці по пояс у воді. Неважливо − дівчатка, хлопчики. Для нас, людей, які не звикли до суворих випробувань, це було шоком.

Виходячи з в’язниці, знали, що підете воювати?

− Чеченці завжди боролися за свою землю. Це закладено на генному рівні, передано з казками в дитинстві. І ми билися в меншості проти величезної Росії. Це зведено в культ: боротися, навіть якщо ти один, коли немає шансів перемогти. У нас є приказка: «Чоловік не той, хто багато вбиває, а той, хто знає свого ворога». Тому кадирівців ми не вважаємо чоловіками. Вони воюють на боці свого історичного ворога.

Призначення комбатом батальйону було несподіванкою для вас?

− Після того, як я вийшов з в’язниці, дуже швидко пройшов військову школу. Ми з командиром 24 години були разом. Прослужили разом з листопада по лютий. Мало, але це були насичені три місяці. Я отримав безцінний досвід. Тому люди мені і довірилися.

Адам отримав від загиблого засновника і першого командира батальйону, генерала Мунаєва позивний «Кандагар». Іса носив його з Афганістану, де свого часу служив.

Чого вас навчив комбат?

− Ні за яких умов не здаватися. Його з тридцятьма пораненнями вивезли до Європи і, незважаючи на це, потім він повернувся в Україну. Іса розповідав про те, як його родина постраждала під час чеченської війни. Ніколи не забуду ці розповіді. Немовля Іси російські окупанти вбили на очах матері. Сестра Мунаєва померла від розриву серця, бачачи розстріл свого малюка. У моїй родині за дві війни ніхто не загинув. Але Іса нагадував, що пережив наш народ.

− При цьому говорив, що не можна уподібнюватися ворогові, бо саме цього добивається Росія, − додає Аміна, також присутня на інтерв’ю. − «Якщо ми станемо безпринципними, жорстокими, як вони, ми автоматично програємо нашу війну, навіть якщо насправді її виграємо», − говорив комбат.

− У нашому батальйоні не тільки чеченці, − продовжує Адам. − Є й українці, і представники інших країн. Всі − добровольці. Ми брали участь у бойових діях в районі Докучаєвська, Горлівки, Дебальцевого (де й загинув Іса Мунаєв), Попасної, Троїцького, Бахмутської траси, Щастя. Ходимо на ворожу територію в розвідку. Боєприпасами допомагають військові, всім іншим − волонтери. Озброєння та техніка у нас здебільшого трофейні, відібрані в бою. Іса багато чого привіз з Європи. За час бойових дій ми втратили п’ять осіб, що служили в батальйоні, включаючи комбата.

Джерело: Факти 
 

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.