Саід Ісмагілов — муфтій Духовного управління мусульман України «Умма», експерт з шаріатських питань, магістр релігієзнавства, показав Громадському Простору Ісламський Культурний Центр в Києві та розповів про особливості життя мусульман у теперішній складній українській ситуації. Попри все, герой нашого матеріалу зберігає позитивне налаштування. «Нам заборонено втрачати віру» — говорить муфтій.
Муфтій розповів про себе:
«Я вирішив поїхати навчатися на імама у 19 років, це був кінець 90-х років. Така можливість була у Медресе у Криму, але там були початкові навчальні заклади, раніше там було лише два роки навчання. Для того, щоб стати імамом, цього було недостатньо. Тож почав шукати, куди поїхати — до арабських країн було дуже дорого, на той час навіть не мав закордонного паспорту. Тож я поїхав до Москви, у Московський Ісламський Університет, це був найближчий навчальний ісламський заклад. Я був впевнений, що поступлю, у мене навіть і думки не було, що я можу не поступити. А це Москва, всі люди там інші. І тут я такий з Донецька приїхав, майже україномовний. Не зовсім україномовний, але вони там дуже жартували з нашого українського акценту, ставились до нас зарозуміло. Але я склав всі іспити, хоча мені навіть треба було складати іспит з історії Росії, тому що це Росія. А я тут в Україні вивчав лише нашу історію. Пішов, придбав підручник і за декілька днів вивчив всю історію Росії і навіть склав цей іспит на п’ятірку. Це був перший і останній раз в моєму житті, коли я складав іспит з історії іншої країни. Виявилось, що історія Росії зовсім інша. Все дуже схоже, але тлумачення всіх подій зовсім інше. У них більший наголос робиться на ролі Москви, Петербурга, а Київ, Україна майже зовсім ігноруються. Але я склав всі іспити і мене зарахували до першого курсу Московського Ісламського Університету. Я там навчався чотири роки і отримав перший червоний диплом — до мене ніхто не отримував. Ректор казав: як це може бути, що перший червоний диплом їде до України? Російський навчальний релігійний заклад, а перший червоний диплом їде до України! Потім мені пропонували залишитися у Росії, але коли я там навчався (з 1997 до 2001 року), там точилася Чеченська війна, вибухи будинків у Москві, Волгодонську, у інших містах, тож до мусульман ставилися дуже нетолерантно. Було дуже важко. В Росії досі вважають, що всі мусульмани — погані, що нормальних мусульман взагалі не може існувати. Потім почалася ця епоха Путіна, ФСБ вербувало навіть студентів Ісламського Університету. Деякі, з ким я навчався, хизувались тим, що вони співпрацюють з ФСБ. Мені це все було нецікаво і неприємно. Москва мені дуже не подобалась і Росія не подобалась. Я терпів лише для того, щоб закінчити навчання, отримати знання і диплом, повернутися до України. І коли мені пропонували залишитися у Москві, я лише посміявся і сказав: нізащо. Ви знаєте, дуже важко було вижити — у Москві все дуже дорого коштує і люди такі складні, непрості, і цей пресінг під час Чеченських війн, і ставлення до мусульман. Скільки разів мене заарештовувала міліція біля мечеті, але в мене був український паспорт і посвідчення, що я є студентом Ісламського Університету. Потримають трохи, посиджу, порозмовляю, поапелюю до їхньої совісті. Кажу: «Що ж ви робите? А раптом я буду видатним діячем? А ви мене тут тримаєте». Відпускали, іноді за це гроші брали.
Коли закінчив навчання, повернувся до Донецька. Там в цей час вже побудували Велику Соборну мечеть, і в ній відкрили Український Ісламський університет. Мене одразу взяли до викладацького складу цього університету. Я рік був викладачем, а потім він закрився через певні проблеми, зокрема, не вистачало фінансування. Через певний конфлікт між викладацьким складом і тим Духовним управлінням, яке знаходилось тоді в Донецьку, мені навіть не пропонували залишитися імамом в мечеті. Хоча, коли я був викладачем, я був імамом у Великій Соборній мечеті. Я тоді пішов до іншої мусульманської сунітської громади незалежної, до меншої мечеті, яка й до сьогодні існує в Донецьку. Там і став імамом і одразу пішов навчатися на факультет філософії та релігієзнавства, тому що моя вища освіта була іноземною релігійною і вона не підходила для України. А потім сталося так, що у 2008 році зібрались незалежні громади з різних міст України і вирішили засновувати нове Духовне управління (в якому я є зараз муфтієм). І наша мусульманська громада, в якій я був імамом у Донецьку, була однією з тих незалежних громад, що засновували це управління. У 2008 році ми отримали державну реєстрацію і стали Духовним управлінням мусульман України «Умма». 25 січня 2009 року тут, у Києві, у цьому Ісламському Культурному Центрі, відбувся перший з’їзд і я був обраний муфтієм, а також обрали голову правління. Починаючи з 2009 року і до сьогодення, я є муфтієм Духовного управління. Я залишив Донецьк і у 2009 році, у березні, переїхав до Києва для того, щоб виконувати це релігійне служіння. Думав, що недовго затримаюсь на цій посаді — мені бракувало досвіду, тому що посада муфтія передбачає не лише релігійне служіння, а ще й організаційні, представницькі справи, потрібно спілкуватися з журналістами, представляти обличчя мусульман України. А що я, людина з Донецька, навіть з релігійною освітою?.. Дуже мало розбирався в усіх цих питаннях. Навіть у 2012 році збирався повертатися до Донецька, тому що думав, що мене не переоберуть, оберуть іншого муфтія, а я повернусь до Донецька і буду виконувати своє релігійне служіння у тій самій мечеті. Але почався Майдан і ми вирішили з представниками інших церков — Київським патріархатом, греко-католиками, католиками, що нам потрібно в Донецьку підтримувати Майдан, Революцію гідності. Тож ми виходили на Майдан, там були священики згаданих конфесій, я теж був присутній. Під час Майдану приїжджав сюди, до Києва, і навіть так сталося, що я домовився про зустріч з греко-католицькими священиками на 20 лютого, коли був розстріл людей на Майдані. Я приїхав на Майдан, і там було багато вбитих людей, поранені, зокрема, мусульмани. Ми були в Михайлівському і все це бачили, як всі ці вбивства відбувалися. Так Богу було потрібно, щоб я там опинився саме в цей час. А потім, коли вже Революція Гідності перемогла, я повернувся до Донецька і там починався весь цей сепаратизм, я усе це своїми очима бачив. Ми там зробили молитовний марафон, де молилися за мир та єдність в Україні. А потім, коли почали катувати та вбивати священиків, які були налаштовані патріотично, то ми вже не могли збиратися. І через те, що терористи вже шукали мене, я був змушений у вересні минулого року покинути Донецьк і повернутися до Києва. А у березні цього року, 2015, загальні збори, з’їзд громад знову переобрали мене муфтієм».
«Бог нам сказав, що Він заборонив несправедливість Собі, тобто Бог ніколи не чинить несправедливість, і Він заборонив несправедливість нам. Людина у будь-що має бути справедливою. У Корані сказано: „О, віруючі, ви мусите бути справедливими, навіть якщо ця справедливість проти ваших інтересів“. Тобто, навіть якщо це проти моїх інтересів, я мушу переступити через них і бути справедливим. І взагалі — це одна з найважливіших мусульманських чеснот. Друзі кажуть, що в мене загострене відчуття справедливості. Тому що завжди, якщо я бачу якесь пригнічення, тиранію, несправедливість, я ніколи не можу мовчати. Тоді, коли ми там у Донецьку стояли на цьому молитовному Майдані, а повз нас на танках і БТРах роз’їжджали сепаратисти, у мене питали: „А тобі не страшно, що вас тут вб’ють?“. Я казав: „Мені буде страшно, якщо не знайдеться людини, яка скаже, що так не можна робити“. У нас там був невеликий колектив віруючих різних релігій, які зібралися лише заради того, щоб казати всьому місту: „Хлопці, дівчата, так не можна робити! Вбивайте нас, але ми будемо казати, що це не можна робити“. Ви знаєте, таке піднесення, що ти… Як у Біблії сказано: „Господь, ось я, пошли мене“. Ми так усі відчували, що ось ми, нас тут маленька купка, але ми нізащо не будемо мовчати, навіть якщо нас будуть вбивати. Бо якщо ми бачимо несправедливість, ми зобов’язані, якщо ми віруючі, про це казати, навіть якщо це загрожує нам. Ось із таких моментів на межі ти відчуваєш себе по-іншому, що ти дійсно виконуєш таке служіння, яке бояться або не можуть виконувати всі інші. Тобі не страшно, а навпаки — радісно. Бо навіть якщо ти загинеш, ти думаєш, що загинув недаремно. Хоч хтось мусить сказати, що так не можна робити! Тому справедливість — одна з найбільших чеснот ісламу», — наголошує співрозмовник.
Пане Саіде, розкажіть, будь ласка, про Ваш Ісламський Культурний Центр. Що тут знаходиться? Я бачила, у Вас тут багато різних послуг і зрозуміла, що центр можна відвідувати не тільки мусульманам?
— Так. Наш Ісламський Культурний Центр у місті Києві розташований за адресою вулиця Дегтярівська, 25а. Тут у нас є цілий комплекс, який призначений як для мусульман, так і не для мусульман. У нас є чоловіча мечеть, жіноча мечеть, центр жіночого розвитку, де для жінок-мусульманок є фітнес-центр, є перукарня, навчальні класи, дитяча кімната. Є школа-гімназія «Наше майбутнє», є центр сертифікації та стандартизації «Халяль» — центр, який перевіряє харчові продукти на відповідність мусульманським канонам. У нас є і видавничий відділ, інформаційний, і найголовніше — це Духовне управління, тут розташований офіс Муфтіяту Духовного управління мусульман України «Умма».
Тобто можна заходити?
— Так-так. До нас немусульмани звертаються з різних питань — тих, кого цікавить іслам, звертаються до нашої бібліотеки, для того, щоб взяти, читати книжки, що стосуються культури, релігії, історії ісламу, історії арабо-мусульманських країн, книги з етичної тематики, історичної тематики — дуже різні книжки. У нас є навіть продакшн-студія, яка знімає певні сюжети на ісламську тематику. У нас функціонує жіноча організація. Немусульмани, як я казав, звертаються до нас в бібліотеку, а також у недільну школу з вивчення арабської мови. Є люди, які звертаються до нас за порадами, або за благодійною допомогою. У нас є певні часи, коли ми надаємо благодійну допомогу для всіх, хто потребує цієї допомоги — звертаються і мусульмани, і немусульмани. А у священний місяць Рамадан ми протягом усього місяця пригощаємо іфтаром, вечерею всіх, хто до нас приходить і кожного дня готуємо на 700 осіб їжу так, щоб усі ці люди після дня посту добре поїли та попили.
Я так розумію, що у зв’язку з подіями в Україні до Вас звертаються багато переселенців?
— Дуже велика кількість біженців з України, з Донбасу, в першу чергу, це мусульмани, тому що мусульмани не будуть звертатися до церкви, вони будуть звертатися до мечеті. Звертаються люди, які були змушені виїхати з окупованого Криму або з окупованого Донбасу, особливо з тих міст, де точаться бойові дії, і приїжджають, звертаються за допомогою. Ділимося з людьми, звичайно, тим, що маємо. А що стосується мусульман, то для них тут, в Ісламському культурному центрі, у нашій мечеті, є повний цикл усіх мусульманських ритуалів — від народження дитини до поминальних обрядів. Виконуємо всі мусульманські обряди і ритуали.
Чи багато переселенців звертається до Вас?
— Досить багато. Тому що багато хто виїжджає спочатку до Києва, а потім вже їдуть до інших регіонів, де вони бачать своє подальше життя.
Ви громадсько активна людина, яка часто виступає на заходах… Чи підтримуєте якісь контакти з громадськими структурами, чи релігійними для того, щоб допомагати суспільству саме в питаннях громадсько-соціальних?
— Так, ми підтримуємо зв’язки з благодійними фондами, церковними, релігійними та громадськими організаціями, і координуємо нашу діяльність. Надаємо допомогу різним людям — і ВІЛ-інфікованим, і сиротам, і біженцям. У місяць Рамадан розповсюджували декілька тисяч великих продуктових наборів для мусульман, які потребують допомоги. Близько двом тисячам сиріт щомісяця допомагаємо фінансово. Тому що сироти — це така категорія, яку пророк Мухаммад наказував опікувати в першу чергу. Він казав: якщо є сирота, який чогось потребує, нехай він приходить та звертається до мене. Це казав пророк і ми продовжуємо виконувати цей наказ. Якщо є сироти, які живуть у злиднях, яким не вистачає чогось, ми беремо на себе таку відповідальність — на ті пожертви, які роблять мусульмани України, потім розповсюджуємо серед таких людей, які потребують допомоги.
Яке зараз становище мечетей на Сході України і Криму? Що Ви про це знаєте?
— Становище важке. Крим від Сходу України суттєво відрізняється. В Криму зараз примушують все релігійне життя функціонувати за російськими стандартами. Нетерпимо, нетолерантно ставляться до тих, хто не дуже задоволений тим, що Крим є окупований Росією. Багато людей виїжджають з Криму саме через свої такі погляди. Що стосується Донбасу, то там окупація, війна, справжня війна, декілька мечетей вже постраждали через те, що знаходяться у зоні бойових дій. А взагалі — дуже важке становище і люди там виживають, як можуть.
Як віруюча людина, чи вірите в позитивне вирішення ситуації?
— Ми як віруючі повинні завжди вірувати в найкраще, тому що нам заборонено втрачати віру — віру не лише в Бога, а віру в кращі часи, і в краще вирішення цих питань. Тому ми віримо, що обов’язково питання Криму і Донбасу буде вирішене на користь України та мусульман України. Але скільки на це піде часу, на жаль, ми не знаємо. Але ми все одно віримо, що справедливість, а це найважливіша чеснота, яка дана нам від Бога, візьме своє, знову буде панувати, і все, що загарбане несправедливо, буде повернуто. Тому що це Божественне правило — щоб все поверталось за справедливістю.
