Народний депутат чинного скликання ВР України Святослав Юраш народився й виріс у Львові та, як він каже, був оточений релігійністю. Батько молодого політика — відомий в України релігієзнавець та експерт з питань державно-церковних взаємин Андрій Юраш. Багато років на різних державних посадах пан Андрій займався налагодженням діалогу між владними органами та українськими церквами. Сьогодні він обіймає посаду голови відділу з питань релігій, забезпечення права громадян на свободу світогляду і віросповідання Секретаріату Кабінету Міністрів України. Щодо політичного шляху Юраша-молодшого, то він починався з пресцентру Майдану у 2014 році. Потім Святослав був головою комунікацій творчого об’єднання Вавилон’13, пів року працював для Fox News на окупованій частині Донбасу на початку війни. Після обрання до Верховної Ради Святослав Юраш став ініціатором створення найбільшого міжфракційного об’єднання «Цінності, гідність, родина». Про це об’єднання, бачення майбутнього України, дискусії між консерваторами та постмодерністами, роль і значення мусульманської громади, проблеми мусульман і багато іншого Святослав Андрійович розповів в ексклюзивному інтерв’ю для сайту «Іслам в Україні».
— Одна з найпоширеніших асоціацій, пов’язаних з Вашим іменем — «наймолодший нардеп в історії України». Як ви ставитеся до цього, скажімо так, «ярлика»? І чим би хотіли доповнити опис Святослава Юраша протягом своєї каденції?
— Спрощення — це нормально. Спрощеннями в нашому переповненому й перенасиченому медійному просторі займаються всі підряд. Мені ображатися на це немає сенсу. Особисто я не люблю спрощення, адже поняття складніші, ніж те, як вони часто моделюються. Я через свою особисту еволюцію і рух є в повному розумінні, що світ складний. І це бажання спрощувати й баналізувати процеси, звичайно, не описує того сприйняття світу, яке я завжди намагаюсь культивувати. Щодо вердиктів про себе — не можна самодурно робити «вердикти», самому пропонувати якусь таку «перлину», яку ніхто не бачить. Як і всі ми, я шукаю правди, яку з кожним життєвим роком допомагає Бог будувати для себе й розуміти, для чого ми всі існуємо, для чого я існую, розуміти, що я лише інструмент Його волі.
— Коли скінчиться термін вашої каденції як народного депутата, щоб вам хотілося, щоб ЗМІ та інші люди казали про вас, окрім того, що ви були наймолодшим народним депутатом?
— Я віддаю весь свій час інституціям, бо вони довші за п’ять нещасних років депутатства, вони довші часто й за Україну. І тому для мене робота з інституціями є фундаментальною. У контексті нашої розмови однією з таких інституцій є ВРЦіРО — Всеукраїнська рада церков. Вона часто позиціонується як вічна рада й вибрана рада не просто так. Представлені в ній інституції пережили тест і часом, і війнами, і трагедіями, і безумними, жахливими експериментами. І я розумію, що співпраця з церквами дає можливість вставити свою цеглинку в їхню велич. І тому для мене це надзвичайно важливо. Я намагаюся продовжувати роботу свого батька, який теж віддав усе своє життя роботі з церквами, роботі з релігією. І зараз у мене є можливість сприяти тому, щоби наша ціннісна основа в Україні була міцнішою.
— То створення міжфракційного об’єднання «Цінності, гідність, родина» було одним із кроків роботи в цьому напрямку?
— Так. Я є ініціатором створення цього об’єднання. Паралельно низка інших депутатів щось таке хотіли робити. І я дуже радий, що вони були готові об’єднати зусилля. Щоб у парламенті не було об’єднань «Праведні», «Праведніші» та «Найправедніші», а щоб усе було в одному кулаку, який міг би чітко аргументувати з контексту Верховної Ради, що Україна є країною ціннісною й не збирається розмінюватися своїми цінностями в ім’я тих чи інших ілюзій. Ще до кінця виборів у мене був запит на об’єднання всіх у парламенті без розбору на те, чи вони повністю ідеальні, чи не повністю ідеальні. Якщо вони готові сприяти, голосувати й підтримувати ініціативи, які Україну роблять кращою, то не має бути бар’єром їхній життєвий шлях з усіма мінусами на тому шляху. Зараз у нашому об’єднанні є співголови з кожної фракції, кожної групи та позафракційних. І це є принципове питання, щоб наші заяви підписувалися не просто мною чи кимось ще, а підписувалися саме співголовами — це демонструє, що в якихось питаннях гідність поза межами всіх цих партійних дрібниць, що є речі цінніші. Недарма 300 депутатів увійшли до об’єднання.
— Яких конкретних результатів ви очікуєте від роботи вашого міжфракційного об’єднання? Хочеться почути передусім про законопроєкти чи щось подібне.
— Із законопроєктами та елементами більш зрозумілого типу наше бачення було і є дуже простим. Незабаром народовладдя продовжиться, й ми хотіли б бачити, щоби усі закони ціннісного формату з’являлися не від мене чи інших депутатів, а щоб вони з’являлися як ініціатива, законопроєкт народу. Якщо говорити про досягнення, то варто пояснити, що означає саме це об’єднання. Означає, що не вдасться різним адептам постмодерну, які хотіли б в Україні ламати численні категорії, це робити. Це вже відзначаємо тим, що не ратифікована Стамбульська конвенція, також ми блокуємо численні ініціативи постмодерного формату зі сторони Кабміну й деяких депутатів, які тишком-нишком намагаються протягувати певні речі попри все. Якщо говорити про наші законопроєкти, то вони стосуватимуться питання української сім’ї — того, щоб вона була чистішою, міцнішою та сильнішою. Звичайно, тут виникає дискусія, але ми мусимо уважно в тому розбиратися.
Наприклад, однією з головних причин домашнього насильства є не те, що Стамбульська конвенція в нас не ратифікована, а те, що рівень алкоголізму в нас неймовірний.
З цим треба боротися, і є різні підходи до цього у світі. Можна проста забороняти, як робили в Америці чи СРСР за Горбачова, але це не дало успішного результату. А є приклад Фінляндії, де акциз на вино помножили на нуль, а акциз на горілку підняли до небес і «збивали» градус. І фіни за два покоління перетворилися з найбільших алкоголіків Європи в найбільших «кавопийць» Європи. Нам ці підходи потрібно аналізувати, відтворювати й розуміти, що в них захований успіх сімейної політики, яка затверджуватиме родину як фундаментальну цінність.
— Коли ми вже торкнулися ідеологічних тем, і ви кілька разів казали про постмодернізм і консерватизм, то, на ваш погляд, консерватизм у 2021 році в Україні — що це є?
— Я слово консерватизм якраз намагаюся мінімально використовувати. Адже для більшости українських людей незрозуміло, що це є. Я невипадково користуюся терміном ціннісна політика.
Я розумію, що консерватизм в Україні не розуміють через те, що нема традицій консерватизму. По всій Європі є присутні консервативні партії, які беруть своє коріння з такої далекої епохи, що навіть говорити тяжко, а в Україні цього і близько немає. Про якусь ідеологію в українських політичних партіях говорити в нормальному сенсі не доводиться.
В Україні це тримається на тому, як Україна хотіла б себе бачити в майбутньому. І що більше я спілкуюся з людьми, то більше впевнююсь, що ми потребуємо інтеграції в усі європейські інституції — але з гідністю та самоповагою до своїх ціннісних засад. Бачимо приклади Польщі, Угорщини, Словаччини, Румунії, які інтегрувалися в інституції євроатлантичного простору з самоповагою та гідністю. Без того, щоб в ім’я цього доєднання спалювати всі свої базові постулати. Я б хотів, щоб Україна йшла тим самим шляхом і не вдавала, що їй для того, щоби вступати в певні структури, треба зразу себе знищити в ціннісному контексті.
— Чи впевнені ви, що в Україні ця розмова взагалі є затребувана? Адже в нас частіше говорять про економічні проблеми, а дискусії щодо цінностей виникають рідко.
— Я думаю, що в нас є запит на інше. Це запит на розуміння того, що нас єднає. Україна дуже велика країна з різноманітними контекстами, історіями, цілями, потребами, розумінням процесів і себе. Щось має всіх нас єднати, щось більше, ніж просто суб’єктивні поняття різного формату. І коли ми говоримо про ціннісну політику, ціннісні постулати, то це те, що може з’єднувати Україну в інституціях. Одна з таких інституцій — ВРЦіРО, яка показує, що всі авраамічні традиції можуть разом працювати. Наше парламентське об’єднання має на меті те саме: єднати сили попри всі розбіжності політичного формату. Тобто базовим посилом є не так консерватизм, як намагання показати, що ціннісний порядок денний може єднати Україну.
Адже Україна життєво потребує того, що може її єднати, бо стільки різних гравців стараються розірвати її на куски в ім’я всіх політичних принад і радостей. І ми це бачимо на кожних виборах.
— У назві вашого об’єднання також є слово «родина», та чому ви вважаєте, що захист чи відродження традиційних форм родинного життя, що існували в Україні століттями, має чи матиме перспективи?
— Я не вважаю, що це є одвічною традицією. Навпаки, за історію людства в нас було вже все: Содом і Гоморра, і всі інші «радості».
І те що суспільство дійшло до союзу чоловіка і жінки — це насправді вершина прогресу, це найвищий прогресивний крок. І відстоювати цей прогрес, а не регрес — те, з чого ми вийшли у прадавні часи — є правильно.
Тому я не відстоюю те, що треба вертатися назад. Я відстоюю те, щоб ми далі йшли до єднання двох частин людства докупи, у щось більше, ніж вони є поодинці. По-перше, атомізація людей і суспільства — це не є щось бажане. По-друге, якщо ми говоримо про загрози для сім’ї, її розпад, то я якраз думаю, що сім’ї нічого не загрожує — вона виживе, бо переживала ще гірші часи. Історія не в цьому. Історія в тому, що є загальнокультурна битва, яка старається впевнювати всіх, що є лише один варіант прогресу, й він полягає у відкиданні всього того, що ми маємо, і в захопленні якимось абсолютно окультним підходом до людських взаємин. А я вважаю, що ми можемо дивитися на всі помилки й події з історії людства й нашого суспільства і чогось учитися з того. Бо консерватизм — це не про відкидання прогресу. Це про прогрес, базуючись на тих реаліях, інституціях, досягненнях, які були перед нами. Не говорити, що все перед цим було безумно й жахливо, а ми зараз геніальні та зробимо по-іншому, а навпаки — робити дійсно по-іншому, але зважати на те, що було перед нами, мати йоту вдячности за той шлях, який пройшли всі попередні покоління, й будувати на ньому ідею того, як суспільство може виглядати, чим воно мусить бути.
— У дискусіях між консерваторами та постмодерністами перші зазвичай виглядають такими собі диваками, що намагаються повернути й насадити давно забуті традиції…
— А це дискусія не про політику. Вона завжди є другорядною до того, що є центральною битвою в цій історії — це культура. Культура, в якій є основне питання: чим ми маємо бути, куди ми маємо йти? І відбувається вона на рівні від телевізійних шоу до дискусій такого формату, до книжок, до дебатів активних консерваторів.
Культура завжди є першорядною. Це є той кінь, за яким є віз. Ми, політики — віз. Наші політичні зусилля — це просто показати, що це одна з тих фундаментальних частин ліплення країни докупи.
Зміна дискусії — це те, чим я намагаюсь займатися, тому що я прийшов з іншого. Я виростав у місті Львові, в якому був оточений релігійністю. Сім’я моя віддано релігійна, і я відкидав це все в підлітковому повстанні. Я був на абсолютно іншій стороні. І якраз цей ціннісний вакуум, що в мене був, з плином життя, революцією та війною, показав мені, що мені цього мало — я хочу чогось більшого від життя. І я додеконструювався до того, з чого почав. Тому я маю розуміння іншої сторони й того, на чому вона намагається акцентувати. І я не буду підігрувати цій стороні, максималізуючи безумні заяви чи проголошуючи якісь слогани з нестримних уявлень реакціонерів. Я якраз хочу відстояти той простий факт, що ми хочемо руху вперед з повагою до себе, повагою до поколінь перед цим, а не зі зневагою до інституцій навколо нас. Бо ці інституції зробили нас, вони дали нам можливість досягнути того часу, тої свободи, тих технологій і базового комфорту, який ми зараз маємо. Тому маймо якусь вдячність!
— Проте людям, що мають протилежні думки про культуру, цінності, зокрема про інститут сім’ї, дуже важко дійти спільного знаменника, чи не так?
— Не поділяю таку думку. Я вважаю, що це дуже проста дискусія. Якщо ми говоримо, що сім’я є інституцією, то ми праві. Якщо сім’я — це просто контракт, то вони праві. Якщо це контракт — підписуй його з ким хочеш про що хочеш. Як пані якась у Швеції отримала право від Верховного Суду жити зі своїм конем — бо це контракт. От вона підписала з тим конем контракт і воно є. Якщо шлюб — це інституція, то в неї є певна традиція. Я це пояснюю тій стороні дуже просто. От у вегетаріанців є клуб. Кажуть м’ясоїди: «Хочемо бути вегетаріанцями» — «Ні, в нас не можна їсти м’ясо. Така суть нашого клубу». Так і тут. Це інституція, в якої є певна суть: є дві частини людства, які об’єднуються докупи, щоб вони могли створити щось більше, ніж вони є поодинці — наступне життя. У цьому суть цієї інституції. Якщо ви з цим не погоджуєтесь, то ви не говорите про сім’ю — про щось інше говорите. У нас в Україні до Конституції багато питань, але одне питання в ній було закріплене одразу. Це те, що сім’я — союз чоловіка і жінки. І 300 голосів у Верховній Раді шукатимуть дуже довго, щоб змінити цю норму.
— Ви сказали, що «друга сторона» відкидає інші можливості прогресу. Що ви мали на увазі?
— Так само, як я старався підсумувати дискусію про сім’ю і шлюб, можна підсумувати дискусію між постмодерністами й консерваторами. Консерватори кажуть, що є певний шлях людства, і в ньому є якась цінність, попри всі мінуси, що були в минулому. Є цінність у тому, що зробили попередні покоління. Треба це досліджувати, розуміти, визнавати, цінувати, дякувати й будувати на цьому прогрес. Постмодерністи вважають, що категорії треба знищувати, суспільні матерії максимально розщепляти, спрощувати все і вся. Базова дискусія в тому, чого ми хочемо добиватися — того чи того. Якщо я відстоюю сторону постмодерну, то декларуватиму одне, якщо сторону консервативну — то інше. Я чітко зрозумів, що ця атомізація — мене також — для мене неприйнятна. Я хочу бути чимось більшим, ніж просто космополітом, який витає десь і ні до чого не є дотичним. Я хочу мати коріння, я хочу мати ту глибину, яка з’являється, коли дивишся на себе і шлях поколінь перед тим, на своїх батьків, дідів. Відданих постмодерністів у політиці я знаю пару, я б так сказав. Більшість з них орієнтується просто на те, що для них це такий шорт-кат до європейського дискурсу. Що вони скажуть пару сентенцій правильно, як заклинання магічні, й опиняться там. І казатимуть усім: «Дивіться, от представники такої країни, в якій все так непросто, але вони мають правильну точку зору».
— Якщо говорити не про парламентську дискусію, а взяти ширший контекст, ми побачимо, що розшарування є. Є люди, що досить агресивно обстоюють постмодерністські погляди, а є люди, що намагаються якимось чином боронити інститути та інституції, які є традиційними. То наскільки можливий нормальний діалог, за якого обидва боки дискусії готові хоча б відмовитися від бажання знищити опонентів?
— Діалог можливий повністю. Я в житті комунікував з усіма сторонами дискусії, діалог знайти легко. І також легко стрибати до штампування всіх і перетворення всіх у ворогів. Тим паче у всіх є свої мотивації. Утім, розуміти, що в діалозі і є суть суспільства. Ти можеш шукати порозуміння, точки дотику та спільні позиції в різних питаннях. Наприклад, це історія з дискусією про проституцію, і те, як знайти до неї правильний підхід. Зараз у нас це ніби заборонено, але всюди присутньо. У докарантинні часи можна було прогулятися Хрещатиком і неодмінно отримати флаєр з відповідними доступними пропозиціями. Але у світі є різні підходи до цього питання. І низка країн — Франція, Швеція — мають модель, яка дозволяє інакше до цього підходити, і вони показують результат. Показують, що заборона клієнтів працює. І ставлення до жінок, які потрапили в цю реальність, як до жертв реальности теж працює і дає статистичний спад проституції. Тому, звичайно, ми можемо співпрацювати в чомусь і шукати точки дотику в чомусь. Хоча далеко не в усіх питаннях, тому що цілі, звичайно ж, різні. Але нехай ми до цього дискурсу поступаємо в дискусії, а не у знищенні одне одного. Ми живемо в одному суспільстві і якщо маємо надію на одну країну, то нам треба звикати, що є люди з іншими поглядами.
— Давніше на початку 2000-х і перед тим, досить популярна та поширена була думка про наявність певного протистояння між християнським світом, цивілізацією, і мусульманським світом. Можна дізнатися Ваші думку з цього приводу?
— Хантінгтон з його «Зіткненням цивілізацій» — відома історія. І звичайно, що цей дискурс був. Але щастя України в тому, що тут тяжко претендувати на те, що ми завжди були одним і завжди були однаковими. Ми всю історію проходили через різні реінкарнації наших територій і ми розуміємо, що цю країну докупи можна з’єднати саме визнавши цей факт. Що ми є різноманіттям, і це різноманіття заслуговує перш за все поваги один до одного. І в нас є давня й сильна мусульманська традиція, і без порозуміння авраамічних релігій ні на яке інше розуміння можна не сподіватися.
Я був вражений і захоплений тим, як у подіях 2014 року та війни українська мусульманська громада одразу ж зайняла чітко патріотичну, проукраїнську позицію. Це стало прикладом і для багатьох українців, які не дуже знали, де ставати в цій ситуації.
І мусульмани йшли на численні жертви заради України. Ви ж знаєте, скільки представників мусульманської громади тоді в зоні АТО, зараз в ООС воювали й гинули за Україну. Для мене безсумнівно, що це порозуміння є чітким результатом спільних випробувань.
— А якщо говорити про світовий контекст — чи бачите ви наявність такого протистояння у світі чи окремих його регіонах?
— Звичайно, що я його бачу. Я все життя віддав саме міжнародним відносинам у сенсі того, щоб дивитися на світ, історію і те, як вона у протистоянні зводила ті чи інші культури. Але якщо ми говоримо про ситуацію з Україною, то ми якраз приклад для світу того, як можна по-іншому. Як можна в контексті релігійної дискусії шукати порозуміння. І в нас це дійсно виходить.
— Можливо, так відбувається тому, що останніми роками на перший план виходить конфлікт між людьми, які визнають існування Бога, і тими, хто його заперечує? Можливо, саме ця дискусія спонукає представників різних релігій об’єднуватися?
— Це, без сумніву, грає свою роль. Розуміння того, що в нас спільний ворог, як я його дефініціюю — «постмодернізм» у бажанні атомізувати всі наші категорії, перетворити й спростити їх. Це єднає наші авраамічні традиції. Можна навіть порадіти, що в нас на фоні такого протистояння-дискусії виходить з’єднувати свої зусилля в один ціннісний кулак.
— Попри загалом нормальні відносини між мусульманською громадою та органами влади, мусульмани в Україні все-таки мають певні зауваження до держави. Це вияви несистемної ісламофобії, з якою мусульмани стикаються, наприклад, у діяльності правоохоронних органів, зокрема МВС та СБУ. Є ще інші проблеми, і пропоную хоч частково їх обговорити. Почнімо з несистемної ісламофобії. Чи актуальне це питання, на ваш погляд, і що можна робити?
— Тут ми є заручниками, як і в багатьох інших питаннях, дискусії на Заході. І багато штампів звідти перекладається одразу на нашу країну, бо Захід має культурний вплив на наші процеси, як у питанні дискусії консерваторів і постмодерністів, так і в питанні ісламофобії та взаємин з ісламом. І наші політики часто переймають ці штампи як вони є і ліплять сюди. Хоча нема як, нема на що й нема чому. Це те, що вартує уваги, але я дуже радію, що воно не є системним, організованим і всюдисущим. Це інциденти, на які треба реагувати, звичайно, але вони не є організовані державою чи присутні на рівні інституцій. І нехай воно так буде і далі. Бо ми всі грішні, але гріхи можна спокутувати. Але якщо якась інституція створює їх системно — це є біда. З того, що я можу бачити, не достеменним, але частим поглядом на ситуацію, немає таких системних речей.
— В нас нема ісламофобії з боку державних органів влади. Утім час від часу мусульмани скаржаться на дії правоохоронних органів — МВС та інших. Як змінити цю практику?
— Через те, що у нас в Україні стерилізоване міністерство внутрішніх справ, воно має чітку лінію єрархії. Я цікавився взаємодію МВС з мусульманською громадою та реальною толерантністю. І МВС більше часу інвестує в усілякі запити постмодерністського табору, ніж у порозуміння з нашою поліконфесійною реальністю. Вартувало б видозмінити цю політику, щоб було інше ставлення до системних проблем різних наших етноконфесійних громад. Це ж не тільки проблеми, які бачать на рівні мусульманської громади. Є інші громади, які також стикаються з такими проблемами, й дуже дивно розуміти, що їх ніхто не розв’язує. Можна комунікувати з МВС, щоб це помінялося нарешті, й організовувати щось системне.
— Є також питання, що періодично порушують об’єднання мусульман, зокрема Духовне управління «Умма» і ДУМ АРК. І стосується воно можливости брати участь у роботі ВРЦіРО, бо, як ми знаємо, тепер там представлено тільки Духовне управління мусульман України. Інші об’єднання мусульман через певні обставини потрапити до ВРЦіРО не можуть — яким чином можна розв’язати цю проблему?
— ВРЦіРО має певні правила й певні погоджені реалії. І в її можливості видозмінювати чи погоджувати ці правила надалі. Звичайно, що в такому органі потребують голосу всіх громад, тому варто продовжувати діалог з учасниками цієї інституції, щоб вони прийняли те чи інше рішення щодо урізноманітнення чи розширення кола присутніх там.
— Чи є альтернативні варіанти залучення церков і релігійних організацій, що не присутні у ВРЦіРО, до співпраці з державними органами влади чи надання їм можливості зустрічатися з першими особами держави? Наприклад, президент Зеленський у травні 2019 року мав таку зустріч із лідерами різних мусульманських об’єднань країни.
— Щодо практики президента та його конкретних кроків, я не можу повногранно коментувати. А щодо нашого міжфракційного об’єднання, то ми завжди мали повну відкритість до всіх зустрічей, а з релігійними громадами то особливо. Але якщо ми говоримо про ВРЦіРО, то це окрема автономна інституція, яка працює за своїми правилами, й до них ми не маємо можливости, права та бажання вторгатися. Ми розуміємо, що інституції такого формату тому й набули свого авторитету, бо вони розширювалися, не замикалися тільки на тих, хто там був присутній. Тож розширення є не тільки зрозумілим — воно потрібне для подальшого зростання авторитету такої інституції.
— Останнім часом ми бачимо посилення зв’язків України з державами арабського світу. Туреччину ми взагалі називаємо стратегічним партнером. Яке значення це матиме для України в якомога ширшому контексті?
— Ісламський світ — це величезний пласт світової традиції, досягнень, ресурсів і геополітичного впливу на всі світові процеси. Постійний, системний діалог з ісламським світом для майбутнього нашої держави є фундаментальним. Ми часто бачимо, як рівень підтримки з Заходу набуває більш словесних виражень, а не конкретних форм, і тому діалог з країнами ісламського світу є шансом дискусію цю урізноманітнити. Економічно Україна вже фактично стає одним з передових аграрних партнерів ісламського світу, тому президент і відвідує країни арабського світу. Тому що насправді там є з чим працювати, і є велика готовність тієї сторони і до реальних інвестицій, і до системних кроків. А з Туреччиною, то взагалі ми за цілим спектром питань маємо погодження. У тому числі через те, що Туреччина не має жодного інтересу дозволяти Росії займатися всім, чим вона хоче, в регіоні. І ми також маємо той самий інтерес. Тут є повна солідарність з турецькою владою. Тому ми маємо причини покладатися на Туреччину, як на країну, яка відчуває Росію ближче, ніж наші дальші західні партнери.
— За різними оцінками, в Україні живе від 500 тисяч до 2 мільйонів мусульман. Звичайно, більшість із них — українські громадяни, глибоко занурені в українське життя, повноцінні члени українського суспільства. Та якщо розглядати цю спільноту з погляду державної політики, що можуть дати українські мусульмани державі? Що держава може дати українським мусульманам? І яким є майбутнє українського ісламу?
— В Україні мусульманська громада ніколи не зникала. Вона завжди була частиною нашою реальности — з цього треба починати. І її місце не в якійсь дискусії в майбутньому. Вона є невіддільною частиною української реальности. Тому у всіх плануваннях України в майбутті ми не можемо забувати про це апріорі. Якщо говорити про користь, то ми вже зараз можемо демонструвати приклад Європі. Приклад того, що можна не просто мати якусь толерантність, а й мати порозуміння, співпрацю, взаємодію та спільну роботу різних релігійних громад у побудові держави. Це перше. Друге — це, звичайно ж, про діалог з ісламським світом. Саме українські мусульмани можуть розказати йому про українську реальність краще за всіх інших. Тому що вони мають розуміння цієї реальности з усіма плюсами й мінусами й можуть чесно говорити про те, чим вигідна Україна для ісламського світу. І про те, чим ісламський світ є вигідний для України.
Мусульмани України можуть укотре продемонструвати користь від взаємодії держави й релігії, їх симбіозу, а не сепаратного існування одного й іншого.
Мусульманські громади завжди дуже чітко демонструють, як саме з цього релігійного кореня з’являються і школи, і культурні інституції, гастрономічні заклади й так далі. І всі вони дають можливість українцям мати весь цей спектр світових радостей прямо тут, в Україні, адже наша історія звела сюди весь світ так чи інак, і для нас потрібен цей симбіоз фундаментального релігійного ціннісного кореня будь-якої людини, будь-якої держави й нашого майбутнього. І в цьому всьому мусульманська громада є незамінною.
