«Тут моляться за Україну»: Саід Ісмагілов про події молитовного марафону 2014 року в Донецьку

Муфтій Саід Ісмагілов в ефірі Радіо Донбас. Реалії розповів про молитовний марафон 2014 року в Донецьку
©️Донбасс. Реалии
27.12.2018
Оцініть статтю: 
(3 оцінки)
editor
Зображення користувача editor.

«Тут моляться за Україну». Під таким плакатом в кінці лютого 2014 року в центрі Донецька з’явився намет, в якому щодня збиралися представники майже всіх релігійних конфесій міста. Він, під українським прапором, стояв навіть тоді, коли в Донецьку почалися бої. Ймовірно, це було останнє місце в уже окупованому місті, яке люди не боялися прикрашати в жовто-блакитні кольори. Чому майже всі церкви під час «російської весни» в Донецьку об’єдналися під блакитно-жовтим прапором? Чого домагалися люди, що під загрозою смерті молилися під українським стягом? І що відбувалося в місті на зорі ДНР очима священнослужителя?

Як передає Радіо Свобода, про це в ефірі Радіо «Донбас. Реалії» говорили протестантський священик (Донецьк), громадський активіст, автор книги-щоденника «Донбас, якого ти не знав» Сергій Косяк і муфтій Духовного управління мусульман України «Умма (Донецьк)» Саід Ісмагілов. (Повний аудіозапис передачі — за посиланням, з 13:05).

Серед запитань в студії прозвучало і прохання ведучого, адресоване до Саіда Ісмагілова — розповісти про ідею об’єднати представників усіх конфесій, які були в Донецьку, в молитві за мир.

— Не всі мусульмани сприйняли це рішення. Я як голова громади розумів, що нічого не робити не можна. На наших очах розгорталися трагічні події. Були вбиті люди на мітингу 13 березня (2014 року — ред.), був розгромлений останній проукраїнський мітинг на початку квітня на вулиці Артема. Люди, які хотіли показати свою громадянську позицію, вже не ризикували вийти, тому що знали, чим це закінчиться: мінімум — жорстокими побоями і травмами, максимум — їх могли вбити найжорстокішим способом. Після цього такі цивільно-політичні мітинги не збиралися. Тим більше, так звані правоохоронні органи допомагали нападникам, розступаючись, віддаючи їм щити, палиці.

Тоді я знав, що існує молитовний марафон, де люди не висувають жодних вимог, жодних політичних гасел, а просто моляться за Україну, виступають з проповідями під українським прапором з табличками «Тут моляться за Україну». Це був останній острівець нашої батьківщини на окупованій території в Донецьку.

Я сказав вірянам , які були в мечеті, що йду на молитовний марафон. Ми вперше прийшли і приєдналися до християн, які молилися на площі Конституції, стали поруч з ними. Ми не боялися і демонстрували свою позицію. А потім це було майже щодня. До моменту відходу цього молитовного марафону в підпілля ми були весь час поруч з християнами.

Шейху Саіде, цитата зі щоденника: до Сергія приїхав священик зі Слов’янська, він говорив про 50–60 осіб, які стабільно брали участь в молитовному марафоні протягом декількох місяців в центрі Донецька. Це занадто мало для мільйонного міста. Як ви це поясните?

— Багато людей виїжджало з Донецька, думаючи, що скоро місто буде звільнене. До Іловайського котла і масового вторгнення російської армії була стійка надія, що місто скоро буде звільнене українськими військами. Був момент, коли Донецьк вже був оточений українськими військами. І ми вважали, що день-два і сепаратистський шабаш впаде, а ми повернемося до нормального життя. І був страх. Люди боялися виходити і говорити про свою позицію. Стояти посеред міста багатьом людям було страшно.

… Донбас знаходився в певній інформаційній блокаді. Нам підсовували російську точку зору на Революцію гідності. Якщо в Києві більшість населення підтримувало Революцію гідності, то в Донецьку більшість населення було індиферентним (байдужим — ред.) до цих подій і до нашого молитовного марафону. Були ті тисячі людей, які готові були боротися за український Донбас, але мільйонам було все одно. Дійсно, Революцію гідності робили не тільки кияни. З усієї України їхали на Майдан. На жаль, ніхто не їхав у Донецьк, щоб допомогти відстояти наш регіон, і точно так само ніхто не їхав, щоб захистити окупований Крим. В обох регіонах спроби зупинити окупацію не були підтримані ні всією Україною, ні чинною владою.

Це останнє місце, де був український прапор в Донецьку і де молилися за Україну, це дивно.

— З якоїсь точки зору, навіть сепаратисти і російські найманці дивилися на нас, як на божевільних. Ми простояли до серпня, вже Іловайськ пройшов… Мені чітко врізалося в пам’ять, як ми стоїмо на площі, повз нас проїжджають два БТРи, на броні сидять до зубів озброєні російські солдати. І ми стоїмо з табличкою «Тут моляться за Україну», 50 осіб, а вони дивляться на нас шаленими очима і не можуть зрозуміти. Вони навіть не підійшли до нас. Нас же могли в будь-який день розстріляти.

Але коли МДБ взялося зачищати Донецьк від усіх проукраїнських елементів, зайнялися і нами, після арештів, побиття, кількох розгромів намету стало зрозуміло, що просто бути хлопчиками для биття, напевно, неправильно. Але тим, що ми там знаходилися, ми Донецьку, Україні, всьому світу показували, що те, що відбувається навколо нас — це неправильно.

 

Муфтій Саід Ісмагілов в ефірі Радіо Донбас. Реалії розповів про молитовний марафон 2014 року в Донецьку
Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.