Реалії сучасного інформаційного світу вимагають від держав активної саморепрезентації. З цією метою уряди країн навіть створюють великі інформаційні холдинги, що працюють над іміджем держави за кордоном.
Чи знають Україну в мусульманському світі? Хто розповідає про нашу країну в Туреччині, Ірані, арабських країнах? І головне - як саме розповідає? Щоб знайти відповіді на ці питання портал “Іслам в Україні” розпочинає публікацію циклу матеріалів про журналістів і ЗМІ, які перебуваючи в Україні, створюють образ нашої країни закордоном. Насамперед, у країнах ісламського світу. Розпочинаємо цикл з інтерв'ю з Егсаном Рефагі - власкором іранської державної телерадіокомпанії IRIB.
Егсан Рефагі працює в Україні вже декілька років. Розповідає про події, що відбуваються в суспільно-політичному, культурному та спортивному житті країни, серед героїв його репортажів — представники різних національних і релігійних громад, пересічні громадяни, лідери думок, громадські активісти й державні діячі.
Завдяки збалансованим інформаційним сюжетам і телепередачам Егсана Рефагі іранські глядачі мають змогу дізнатися про те, що відбувається в Україні, з вуст безпосередніх учасників подій — й при тому з полярними точками зору.
Як ведеться іноземцю в Україні? Що відчуває вихована в ісламській традиції людина в переважно немусульманському оточенні? Що ця людина знала про країну нинішнього перебування перед приїздом сюди, чи збіглися її уявлення з реальністю? З цими та іншими запитаннями наш кореспондент і прийшов на зустріч з Егсаном до затишної турецької кав’ярні в середмісті Києва.
З першого вітання, з перших слів пан Егсан не просто справив враження відкритої, приязної та щирої людини — все подальше спілкування тільки зміцнило цю думку. Саме перші слова іранця, власне мова, яку він обрав для бесіди, приємно здивувала, адже його майже бездоганна українська з ледь відчутним акцентом може стати прикладом для наслідування багатьма нашими співгромадянами — зокрема тими, що народилися й виросли в Україні, але так і не спромоглися опанувати мову батьківщини...
До України Егсан Рефагі приїхав понад 12 років тому з метою здобути вищу освіту. Навчався в Міжрегіональній академії управління персоналом (МАУП), де отримав магістерський диплом за напрямом «Менеджмент Public Relations». Паралельно опановував секрети роботи тележурналіста: вчився не тільки складати сценарні плани телесюжетів чи писати інформаційні повідомлення, а як автор-оператор добирати до них відеоряд. Сам знімав, монтував, щоб архітектоніка сюжету була бездоганна, щоб запропонований сюжет виконував основне завдання: доносив не викривлену, точну інформацію до глядача. Егсан учився бути водночас автором, оператором, режисером і редактором — і його матеріали вже тоді публікували на сайті МАУП-TV. Утім, цього хлопцеві здалося замало, і ще один навчальний рік він провів у школі одного з провідних українських телеканалів, поглибивши знання професії тележурналіста й режисера-теледокументаліста, кінорежисера, вдосконаливши фахові навички. Після цього запропонував свої доробки іранській державній телерадіокомпанії. Зрештою Егсан Рефагі отримав омріяну роботу тележурналіста, а іранська державна телерадіокомпанія IRIB — не просто власного кореспондента, а людину, добре адаптовану до країни перебування, що чудово володіє мовою, обізнана в традиціях і культурі цієї країни.
Кор.: Пане Егсане, а коли Ви зрозуміли, що журналістика - Ваше покликання? Чи Ви з самого дитинства знали, що станете тележурналістом?
Егсан Рефагі: Я з дитинства полюбляв фотографувати, знімати — це було хобі. У школі цікавився гуманітарними науками, в підлітковому віці хотів отримати професію економіста. Але вже тут, в Україні, опанував секрети професії й набув певного досвіду, працюючи як фріланс-журналіст. А ви знаєте, що в Україні та й в інших країнах багато телекомпаній віддають перевагу співробітництву з фрілансерами — це вигідніше, ніж тримати людину в штаті, утримувати офер, відряджати кореспондентів кудись,а тим паче за кордон — треба відряджати й журналіста, й перекладача. Це все додаткові витрати. А мати власного кореспондента в якійсь країні, що там перебуває на постійній основі — набагато зручніше.
Кор.: А чому, на Вашу думку, іранському державному телебаченню цікава Україна?
Егсан Рефагі: По-перше, світ став «маленький», по-друге — цікаві всі країни, бо всі країни впливають на процеси одна в одній. Тому це для всіх телеканалів цікаво — чим більше власних кореспондентів у всіх країнах, скрізь — це означає, що ми є сильніші, бо володіємо інформацією.
Кор.: А чи багато Ви знали про Україну до того, як приїхали сюди на навчання?
Егсан Рефагі: Перед приїздом до України я мало знав про неї. Просто знав, що є така країна, що вона в Європі, що це ще молода держава, й був переконаний, що вона має гарне майбутнє. Щоправда, не лише я не дуже був обізнаний щодо України — тоді в Ірані мало хто міг похизуватися більшим обсягом знань.
Кор.: Сподіваюсь, що саме завдяки Вашій роботі ця прогалина заповнюється. І це надзвичайно важливо, адже мабуть іранці отримували інформацію про Україну з іноземних - зокрема й російських джерел...
Егсан Рефагі: У нашого телеканалу крім основного офісу є офіси в інших країнах. У Європі це — Берлін, Париж тощо. Є офіс і в Москві — і ця редакція знімає сюжети про всі країни пострадянського простору: про Україну, Білорусь, Казахстан…
Кор.: Пане Егсане, а чи бува не відчули Ви певної упереджености у ставленні до подій в Україні, як їх висвітлюють із Москви, коли побачили нашу країну на власні очі?
Егсан Рефагі: Знаєте, я зараз згадав розмову зі своєю викладачкою, що колись сказала: «Якщо ти хочеш бути журналістом, завжди треба бути чистим». Я їй відповів: «Чистих новин не існує. Їх просто не існує!» Якщо ви хочете знати правду, треба читати все: російське треба читати, українське треба читати, BBC, «Голос Америки» — все, що пишуть різні видання про одну якусь річ. Наприклад, я сам, коли хочу дізнатися, що відбувається в моїй країні, читаю іранські сайти, в тому числі опозиційні, дивлюсь наш телеканал, закордонні видання. Розумієте, всі пишуть про одну якусь подію різне, виходячи зі своєї точки зору. А ви вже можете, прочитавши це все, знайти середнє арифметичне й зрозуміти хоча б приблизно, яка ж є правда, що відбувається в реальності. Звичайно, треба враховувати, що потужніший вплив на сприйняття мають ті медіа, що мають більше фінансів — і ті ж російські видання через це мають більший вплив в інформпросторі, бо в них «машина велика», розумієте? Особисто я проти того, щоб потужні видання підміняли журналістику пропагандою. А цим займаються не лише російські видання — всі цим займаються, щоб показати міць своєї країни, показати, що країна сильна економічно чи у військовому плані, особливо в такий час, коли йде війна. Тому всі країни намагаються мати потужні, сильні ЗМІ, що можуть впливати на думки. Наприклад, США мають «Голос Америки», Іран теж хоче свій «Голос», Росія має свої «голоси»…
Кор.: Чи можете ви сказати - що найбільше цікавить іранського телеглядача, читача у новинах з України? Політика, суспільне життя, культура?
Егсан Рефагі: Новини останнім часом більше асоціюються з політикою — але ж цим життя не обмежується. Коли ми кажемо «новини», то думаємо, що новини — це тільки про політику. Правильно, але це лише частина новин! Про культуру… Ви знаєте, скільки я знімав репортажів про мусульман в Україні? Ви знаєте таку мечеть у Києві — «Альраід»? Кожного року, сто відсотків, за місяць Рамадан роблю кілька репортажів, завжди знаходжу якусь людину — дівчину чи хлопця, жінку чи чоловіка — що, наприклад, цього року вперше постять. Знімаю про хіджаб: як мусульманки намагаються обстояти своє право ходити покритими. Знімаю про різні заходи в мечеті та ісламському культурному центрі. Багато знімаю про науку й технології, про історію, про спорт, про те, як Україна шукає можливості для розвитку зеленої енергетики, про економіку… Звичайно, торкався я й того, що відбувається на Сході України — на Донбасі, в Криму. На жаль, сюжети не з самого Криму чи Донбасу, але на основі інтерв’ю з людьми, що мусили виїхати звідти. Дев’яносто відсотків моїх сюжетів — це запропоновані мною телеканалу теми, і лише десять — редакційні завдання. Взагалі, Україна довгий час лишалася для іранців терра інкоґніта, тож будь-яка інформація, що відкриває її іранській авдиторії, має попит. Але, звичайно, особлива увага — інформації про життя мусульман в Україні, де більшість громадян належать до християнських деномінацій. Іранці справді щиро цікавляться долею української умми, не зважаючи на те, що українські послідовники Ісламу здебільшого суніти, а в Ірані - переважно шиїти.
Кор.: Чи приділяєте Ви увагу в своїх матеріалах такому моменту, як наявність чи відсутність релігійної та етнічної толерантності в Україні?
Егсан Рефагі: Звичайно, про Україну я можу сказати, як мусульманин, що живе в цій країні, що відчуваю себе тут дуже комфортно. Усі релігії в Україні мирно співіснують, маючи нормальні безконфліктні стосунки. Це дуже важливо, особливо на тлі негативного прикладу Західної Європи, де чомусь думають, що «мусульманин» дорівнює «терорист». А в Україні я взагалі, навіть на побутовому рівні, не стикався з проявами ксенофобії чи ісламофобії, ніколи не відчував упередженого ставлення через свою неслов’янську зовнішність — хіба що трохи підвищений, але дружній інтерес до себе, як до представника іншого народу, вихідця з іншої країни: люди цікавляться історією, звичаями, культурою мого народу. В Україні в цьому плані, ще раз підкреслюю, я почуваюся дуже й дуже комфортно: тут поважають іноземців, тут поважають різні релігії — і [це відчуваєш] навіть з боку міфічних «страшних націоналістів». До речі, я нічого поганого в націоналізмі не бачу, бо націоналіст — це патріот, це людина, що обстоює свою націю, що любить свою країну. Розумієте, «націоналісти» — це не «нацисти» чи расисти. Це зовсім різні речі! Націоналізм — це дуже добре. Я сам націоналіст, я люблю свою країну. І націоналіст, що любить і поважає свою країну — він, звичайно, любить і поважає інші країни й інші народи. Я брав інтерв’ю у «Правого сектора» — вони патріоти й націоналісти, але вони не є шовіністами чи фашистами, як дехто прагне переконати. І оця не просто терпимість, а взаємна повага й дружні стосунки між різними етносами, різними релігіями тут є свідченням того, що Україна має велику стародавню культуру. Я [кажу] навіть не про Київську Русь, а про більш давні часи. Мене дуже цікавить ця тема і я зараз хочу знімати про це фільм — про часи, що передували Київській Русі, про ті часи, коли перські племена жили на півдні України — про скіфів, про це… І багата українська культура йде від арійської культури: дуже багато схожих традицій в українців та іранців, відчувається досі зв’язок — спільні, ще дохристиянські, ще домусульманські традиції. Я Україну не бачу лише як країну. Будь-яка країна має кордон. А я бачу Україну як цивілізацію, кордони якої набагато ширші, ніж кордони країни. Цивілізацію, яка росте у світі й збагачує його, поширює свої цінності… Мені дуже цікава Україна, що завжди була як міст між сходом і заходом, між східною і західною культурами. І, мабуть, тому українські люди такі теплі: вони весь час і приймали, й дарували. Так, багато впливу вони відчували ззовні, але й мали багатющий вплив на інші племена й народи!
Кор.: пане Егсан, дозволите винести Вашу фразу про Україну як потужну цивілізацію в заголовок майбутньої публікації?
Егсан Рефагі: Звичайно!
...Наприкінці розмови пан Егсан зізнався, що Україна дала йому дуже багато: тут він отримав освіту, здобув професію, зміг самореалізуватися, розкривши свій потенціал. А ще Україна подарувала йому щастя родинного затишку, бо його дружина — етнічна українка...
