Держава, конфесія та суспільний іслам в Україні

Держава, конфесія та суспільний іслам в Україні
Релігійний склад українського суспільства у 2019 р.
Держава, конфесія та суспільний іслам в Україні
Релігійний склад українського суспільства у 2019 р.
25.03.2021
Оцініть статтю: 
(45 оцінки)
editor
Зображення користувача editor.

Олег Ярош

Після розпаду Радянського Союзу, коли було узаконене право на свободу віровизнання, релігійна ситуація в Україні розвивалася інакше, ніж у сусідніх країнах. Сьогодні Україна — це багатоконфесійне суспільство, що в ньому релігія відіграє важливу роль як у соціальній взаємодії, так і в побудові ідентичности. За даними опитування, проведеного Українським центром економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова 2019 року, кількість тих, хто визнає себе релігійними на цей момент становить 66%; тих, хто вагається між вірою та невірством — 12,2%, нерелігійних — 5,4%, переконаних атеїстів — 4%, байдужих до питань віри — 6,5% і кількість тих, хто не розв’язав питання віри — 5,9%.

Хосе Казанова раз у раз заявляє, що ситуація в Україні характеризується багатоконфесійним деномінаціоналізмом, як і в США.
Цитуючи Казанову, «В Україні ж жодна з церков не змогла стати національною, бо нова держава вирішила лишитися нейтральною та не ставати на бік Московського патріархату, Київського патріархату чи Греко-католицької церкви. Тут виникло відкрите поле релігійної конкуренції. І тоді почав розвиватися плюралізм. Коли чотири найбільші церкви стали деномінаціями, інші релігійні меншини, секти також стали рівними деномінаціями… Деномінація означає просто ім’я, що ним я сам себе називаю і за яким мене впізнають інші. Подібного терміна не має жодна європейська мова. Його перекладають словом „конфесія“, що означає обов’язкову релігію, накинуту згори, або „секта“, що означає релігійні меншини, натомість деномінація — це не церква й не секта. Цей термін руйнує бінарну категорію церкви й секти, і вони всі стають рівними деномінаціями. І це називається деномінаціоналізм — система, в якій усі релігії мають рівні права та конкурують одна з одною. Це унікальна модель, що розвинулася в США з історичних причин. І Україна — єдина країна в Європі, що має схожу структуру церков і такі самі історичні причини».

Здебільшого це правильно, але принаймні до січня 2019 року, коли Православна Церква України була офіційно визнана Вселенським Патріархатом, в Україні домінувала Українська православна церква Московського патріархату, за винятком західної частини, і в певному розумінні мала пріоритетне значення для держави. Зазвичай служби божі на офіційні релігійні свята, організовані церквою, відвідували українські державні діячі.

Конституція України, ухвалена 1996 року, забезпечує свободу релігії та віровизнання. Це право може бути обмежене тільки в інтересах захисту громадського порядку, здоров’я та моральности населення або захисту прав і свобод інших осіб. Конституція передбачає відокремлення церкви від держави та зазначає, що жодна релігія не має визнаватися державою за обов’язкову.

Відповідно до Закону України «Про свободу совісти тарелігійні організації», ухваленого у квітні 1991 року, перед набуттям Україною незалежности, метою релігійної політики було відновлення повноправного діалогу між представниками різних соціальних, етнічних, культурних і релігійних груп з метою створення толерантного суспільства та забезпечення свободи совісти та віровизнання. Закон передбачає створення спеціального державного органу у справах релігій, покликаного забезпечити реалізацію державної політики щодо релігії та церкви. Спершу ці обов’язки були делеговані Державному комітету України у справах релігій і національностей як незалежній державній установі; згодом його підпорядкували управлінню Міністерства юстиції Украіни, а потім Міністерству культури. 2019 року він був перетворений на Державну службу України з питань етнополітики та свободи совісти, яка стала центральним органом виконавчої влади, координованим через міністра культури та інформаційної політики України, що займається реалізацією державної політики у сфері релігії та захисту прав національних меншин.

Відповідно до закону, для отримання статусу юридичної особи релігійні установи мають бути зареєстровані як релігійні та некомерційні організації. Реєстрація повинна здійснюватися у держслужбі або в регіональних органах влади. Без статусу юридичної особи релігійні групи не можуть мати власности, здійснювати банківські операції або публікувати матеріали. Про більшість випадків затримки реєстрації повідомляють у регіональні органи влади.
Від 1991 року до закону були ухвалені різні поправки. Так, у галузі релігійної освіти 2015 року Верховна Рада України ухвалила закон, що дозволяє релігійним організаціям із зареєстрованим статутом створювати освітні установи.
Мусульмани становлять одну з релігійних меншин України. Згідно з даними державних установ і незалежних аналітичних центрів, їх кількість становить 500 тис. осіб. Деякі мусульманські лідери називають цифру 2 млн.
За даними уряду, 300 тисяч із них — кримські татари. Етнічна історія ісламу в Україні бере початок від кримськотатарської та польсько-литовської татарської людности раннього Нового часу. Пізніший розвиток мусульманських меншин в Україні пов’язаний із мобільністю населення за часів Російської імперії та Радянського Союзу.

Взагалі політика щодо релігійних меншин в Україні, зокрема щодо мусульман, лишається необмежувальною та відповідає принципам свободи релігії.
Торік президент України Володимир Зеленський з нагоди свята Курбан-байрам 30 липня 2020 року привітав мусульман України та світу й підписав указ, доручивши Кабінетові Міністрів розглянути питання про надання офіційного статусу деяким релігійним святам, таким як Ід аль-Фітр, Ід аль-Адха, Песах, Рош га-Шана, Ханука, Різдво та Великдень західних християн. Закон запроваджує положення, згідно з яким роботодавцям рекомендовано давати вихідний день працівникам, що відзначають одне з цих свят, відповідно до належности до певної релігійної конфесії. Уряд повинен обговорити це питання зі Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій та Українським інститутом національної пам’яті, а потім подати законопроєкт до Верховної Ради.

  • Основними ісламськими установами в Україні є:

  • Духовне управління мусульман України, створене 1992 року. Воно пов’язане з Асоціацією ісламських добродійних проєктів (Джаміят аль-машарі аль-хайрія аль-ісламія), відомої як Аль-Ахбаш або Хабаша, — транснаціональною мережею мусульманських суфійських організацій.

  • Духовне управління мусульман України «Умма», створене 2008 року. Воно популяризує культурно роз’єднану версію ісламу для України та українців як частину європейського соціокультурного простору, а також «громадянський іслам», активний у суспільній сфері.

  • Духовне управління мусульман Криму, створене 1991 року. Тепер діє під егідою Російської Федерації.

  • Духовне управління мусульман Автономної Республіки Крим, створене 2017 року. Організація представляє «проукраїнських» кримських татар, здебільшого біженців із Криму.

  • Духовний центр мусульман України в Донецьку, створений 1994 року.

  • Асоціація українських мусульман, створена 2012 року.Вона представляє мусульман-салафітів — групу, що збільшилася після припливу внутрішньо переміщених осіб із Криму, також до неї входять українські новонавернені мусульмани.

Разом з релігійними організаціями слід згадати Всеукраїнську асоціацію громадських організацій «Альраід», що керує кількома ісламськими культурними центрами по всій Україні.
Хосе Казанова запровадив поняття «суспільної релігії», що я вважаю дуже евристично цінним, не вважаючи на критику Талала Асада. Воно має на увазі релігію, що вже є суспільною чи прагне мати такий характер, функцію або значення, і визначає три рівні, на яких ця публічність виявляється, а також концептуалізує відповідні типи суспільної релігії:

  • на державному рівні — офіційно визнані державні церкви;

  • на політичному рівні — релігії, що виконують мобілізаційну функцію для участи в політичній боротьбі;

  • на рівні громадянського суспільства — релігії, що звертаються до громадського форуму, тобто до недиференційованої громадської сфери громадянського суспільства, для участи у відкритих публічних обговореннях res publica: громадських дебатах, справах, політиці та в загальному добрі.

Я б сказав, що «іслам меншин» можна розглядати як третій тип державної релігії, тобто на рівні громадянського суспільства. Райнгард Шульц висуває ідею «ісламської соціальної сфери» — комунікаційної інфраструктури, сформованої наприкінці XIX століття зусиллями мусульманських реформаторів, та появи нової інтелектуальної еліти, що розвивається внаслідок структурних перетворень мусульманського світу від 60–70-х років XX століття дотепер.
Абдулкадер Тайоб заявляє, що концепція громадської сфери корисна для розуміння важливих процесів у сучасних мусульманських суспільствах. З одного боку, ця сфера стає простором для формування нових ідентичностей, а з другого боку, її розвиток сприяє демократизації в мусульманських країнах. Я думаю, що ми могли б поширити це поняття на країни, де мусульмани становлять меншість, зокрема на Україну. Мусульманські організації в Україні стають дедалі активніші у громадській сфері. Особливо це стосується Духовного управління мусульман України «Умма» та ГС «Всеукраїнська асоціація «Альраід», що розвивають «громадянський», соціально-культурно адаптований іслам, координуючи свої зусилля з іншими релігійними меншинами. 2016 року ДУМУ «Умма» та кілька релігійних організацій, що представляють релігійні меншини, створили новий колективний представницький орган — Всеукраїнську раду релігійних об’єднань, окремий від Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, що до неї входить ще одна впливова мусульманська організація — Духовне управління мусульман України.

Духовне управління мусульман України «Умма» підтримує волонтерський рух і сприяє запровадженню посади мусульманського капелана в Україні. Це мало визначальну роль в ухваленні кількома українськими ісламськими організаціями Хартії мусульман України, що ґрунтується на Хартії мусульман Європи (2000), у 2016 році та Соціальної концепції мусульман України у 2017 році.
У двох згаданих документах викладено принципи існування мусульманських громад в українському суспільстві та державі.
Мусульманські організації в Україні активно займаються добродійністю, допомагаючи соціально незахищеним верствам населення, людям з інвалідністю та в’язням. Також Духовне управління мусульман України, Духовне управління мусульман України «Умма», Всеукраїнська асоціація «Альраід» та інші мусульманські організації реалізують освітні та інформаційні проєкти. Наприкінці я хотів би коротко викласти деякі сценарії, що стосуються взаємодії ісламської традиції (Т. Асад) з громадською сферою країн мусульманської меншини, бо іслам тут — відносно новий фактор.

Перший сценарій відповідає інтеграційним стратегіям, запропонованим західними політичними елітами та прихильниками модернізації серед мусульманських лідерів. Він заснований на переосмисленні ісламської традиції як основи колективної ідентичности західних мусульман, що передбачає максимальну адаптацію до західних соціокультурних норм і цінностей, але зі збереженням основних ісламських релігійних норм і практик. Позитивний аспект цієї стратегії — можливість швидко та успішно інтегруватися в західне суспільство та громадську сферу. Але така стратегія несе в собі загрозу руйнування релігійної ідентичности та не бере до уваги значну кількість мусульман, що відкидають ідею модернізації та переосмислення мусульманської традиції. Інший підхід полягає у створенні альтернативних громадських просторів, тобто контрпублічности ісламу на Заході. На мій погляд, такий підхід значно ускладнить спілкування та діалог з іншими державними суб’єктами, поглибить «геттоїзацію» мусульманських громад і збільшить соціальну дистанцію. З огляду на те, що мусульмани на Заході належать до різних шкіл, такий підхід навряд чи зміцнить соціальну солідарність серед них, а ісламська громадська сфера перетвориться на простір суперечок і конфліктів, а не діалогу. Це створить перешкоди для соціальної інтеграції та мобільности мусульман, бо їм зрештою доведеться відмовитися від тих елементів ідентичности, що вони самі та їхнє оточення вважають за важливі, для успішної самореалізації в західному суспільстві.

Найефективнішим, на мій погляд, є підхід, заснований на побудові загального всеосяжного простору спілкування та діалогу, об’єднаного ідеєю загального добра, де мусульман визнають за носіїв окремої ідентичности зі своїми правами та потребами. Це сприятиме розвитку ісламських громадських установ та гласности, що бере участь у діалозі всередині суспільства, а також допоможе уникнути конфліктів з іншими соціальними групами.

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.