Дух Ісламу

Дух Ісламу
Переклад видання The Spirit of Islam by Muhammad Asad
06.07.2020
Оцініть статтю: 
(12 оцінки)
Власкор
Зображення користувача Власкор.

«Клич на шлях Господа свого з мудрістю й добрим повчанням і сперечайся з ними тільки тим, що найкраще. Воістину, твій Господь краще знає, хто збився зі шляху Його, і Він краще знає, хто йде прямим шляхом!» (Коран, 16:125).

Одне з найбільш характерних гасел нашої доби — «освоєння космосу». У XX сторіччі розвинулися такі засоби зв’язку й транспорту, про які попередні покоління не могли й мріяти. Ці найновіші засоби використовують тепер для перевезення по всьому світі з колосальною швидкістю товарів, що їх колись також не було. Результатом небаченого технічного й економічного розвитку стала взаємозалежність країн і народів. Ніхто — жодна держава й жодна група — не може дозволити собі розкіш стояти осторонь від решти світу. Економічний розвиток більше не є щось локальне. Він став глобальним. Він ігнорує кордони й географічну відстань. Він несе з собою — мабуть, це ще важливіше, ніж матеріальний бік питання — дедалі більшу потребу перевезення на великі відстані не тільки товарів, а й культурних цінностей. Ці дві сили, економічна й культурна, часто йдуть пліч-о-пліч, утім у їхній динаміці можна бачити суттєві відмінності. Елементарні закони економіки вимагають, щоб між країнами відбувався взаємний обмін товарами. Це означає, що жоден народ не може виступати тільки покупцем, а інший бути тільки продавцем. Кожен повинен грати обидві ролі одночасно, даючи або беручи одне в одного безпосередньо або через посередників. Але в культурному житті подібне «залізне» правило обміну не є необхідністю. Принаймні це далеко не завжди помітно, бо передача ідей та культурного впливу не обов’язково має спиратися на принцип «дати — взяти». Відповідно до самої природи людини потужніші в політичному та економічному сенсі народи й цивілізації чинять більший уплив на тих, хто слабший чи менш активний в інтелектуальній та соціальній царинах, лишаючись практично мало зачепленими чужими впливами. Таку ситуацію спостерігаємо сьогодні й у стосунках між західним і мусульманським світами.

З погляду об’єктивного спостерігача, сильний та односторонній уплив, що сьогодні чинить західна цивілізація на мусульманський світ, аж ніяк не щось дивне, адже це — наслідок тривалого історичного процесу, що має аналоги в минулому. Але якщо історик чи будь-який сторонній оглядач може почуватися в цьому випадку цілком задоволеним, то для нас, мусульман, проблема лишається нерозв’язаною. Передусім для тих із нас, хто не хоче бути просто глядачем у драмі, що розгортається на наших очах, і хто зараховує себе до послідовників пророка Мухаммада (мир йому і благословення). Для справжніх мусульман проблема насправді тут лише починається! Ми вважаємо, що Іслам, на відміну від інших релігій, не обмежується сферою духовного, а становить цілком самодостатню орбіту культури й цілком особливу соціальну систему з чітко виявленими рисами. Сьогодні, коли інша цивілізація спрямовує своє надпотужне випромінювання в мусульманське середовище, викликаючи цим у ній помітні зміни, наше нагальне завдання полягає в тому, щоб з’ясувати, чи відбувається це нам на користь, чи ні. Чи діє це випромінювання як зміцнювальна сироватка в тілі ісламської культури чи ж зовсім навпаки — як смертельно небезпечна отрута?

Щоб отримати відповідь на поставлене питання, найкраще вдатися до аналізу. Треба передусім виявити рушійні сили обох цивілізацій — ісламської та сучасного Заходу — і вже потім вивчити, в якій мірі можлива співпраця між ними. Ісламська цивілізація є здебільшого релігійна, тож спробуймо перше визначити роль релігії в житті людини.

Релігія та людське життя

Те, що взагалі зазвичай називають «релігійним ставленням», природно зумовлене інтелектуальною та біологічною конструкцією людини. Ніхто не здатен пояснити собі таїну народження, життя і смерті, секрет нескінченности й вічности. Будь-які аргументи й здогади наче розбиваються об неприступні стіни. Тому кожна людина має вибір тільки між двома можливостями.

Перша — зовсім відмовитися від будь-яких спроб зрозуміти життя взагалі. У цьому випадку доведеться покладатися на свідчення зовнішнього досвіду й обмежити свої висновки тільки цією сферою. Очевидно, що обравши цей варіант, можна буде вивчити й зрозуміти тільки окремі фрагменти життя, але загальна картина лишиться непізнаною, її годі буде побачити. Така фрагментарність знань властива всім природничим наукам.

Друга можливість, що може сполучатися з науковим підходом — це релігійний шлях. Він веде людину за допомогою головно інтуїтивного досвіду до прийняття єдиного пояснення життя, до визнання того, що існує Найвища творча сила, що керує Всесвітом згідно з визначеним планом, недоступним  людському розумінню. Як зазначено вище, така життєва концепція не перешкоджає дослідженню різних фактів та фрагментів. Між зовнішнім (науковим) і внутрішнім (релігійним) шляхами нема якогось іманентного антагонізму. Однак другий шлях є насправді єдина теоретична можливість уявити життя як єдність сутности й рушійної сили. Інакше кажучи — як ретельно продумане, добре врівноважене та гармонійне ціле.

Термін «гармонійне», можливо, використано тут не зовсім вдало, але він надзвичайно важливий, бо припускає відповідне відчуття й у самій людині. Кожна справді релігійна людина твердо знає, що все, що б не сталося з нею чи в ній, не буде сліпою випадковістю. Вона вірить, що нічого не стається без Божої волі на те й тому так чи інакше все органічно пов’язане з загальним планом. При цьому неможливо уникнути гострого антагонізму між людським «я» та об’єктивним світом фактів і явищ, що називається Природою. Людина з усім складним механізмом своєї душі, з усіма своїми бажаннями та страхами, почуттями та сумнівами бачить себе віч-на-віч із Природою, що в ній щедрість і жорстокість, небезпека й безпека змішалися дивним чином, що це годі пояснити, і діють із кожного погляду геть не так, як її власний розум. Ніколи не вдавалося умоглядній філософії чи експериментальній науці розв’язати цей конфлікт — і це є той самий пункт, куди вступає релігія.

У світлі релігійного сприйняття й досвіду людське сором’язливе «я» та німа Природа, що, здається, не дає відповідей, перебувають у стані духовної гармонії, адже це узгоджені прояви тої самої Творчої Волі. Величезним благом, що дає релігія кожному вірному, є розуміння того, що він є і ніколи не припинить бути ретельно спланованою та потрібною одиницею у вічному русі Творення — певна часточка нескінченного Цілого. Неухильний наслідок такої концепції — глибоке відчуття спокою та власної безпеки: та рівновага між потребами та побоюваннями, що позитивно відрізняє релігійну людину, незалежно від того, яка її релігія, від людини нерелігійної.

Ісламський підхід

Це фундаментальне положення — спільне для всіх релігій Об’явлення. Однаково спільний для всіх них і моральний заклик до кожної людини підкоритися Божій Волі. Але Іслам — тільки Іслам! — іде далі проголошення цієї теоретичної настанови й голослівного заклику до підкорення вищим силам. Ісламська релігія не просто вчить нас, що все наше життя за своєю сутністю це єдність, адже воно витікає з Божественної Єдности, а й показує нам практичний шлях відтворення в межах нашого особистого, земного життя єдности думки й дії — як у власному матеріальному існуванні, так і у свідомості. Щоб досягнути вищої мети життя, людина, згідно з Ісламом, зовсім не має відмовлятися від цього світу, й від неї не вимагають аскетизму ні якоїсь надмірної суворости. Не треба й ніякого тиску на свідомість, щоб повірити незрозумілим догмам із метою забезпечення спасіння. Такі речі геть чужі для Ісламу, адже він — це щось зовсім інакше, ніж містична доктрина чи філософія. Іслам — це просто програма життя за правилами Природи, що їх накреслив Бог Своєму творінню, і його найвище досягнення — цілковита гармонія та координація духовних і матеріальних аспектів людського життя. В ісламському вченні обидві ці сторони не просто примирилися — не лишається місця для конфлікту між фізичним і моральним буттям. Факт їхнього співіснування й неподільности розглядається як природна основа життя.

У цьому, до речі, полягає пояснення специфічної форми ісламської молитви, під час якої душевна зосередженість і певні рухи тіла точно узгоджуються. Деякі вороже налаштовані західні сходознавці часто обирають зовнішню обрядовість ісламської молитви як доказ свого твердження, що це «суто формалістична релігія, позбавлена справжньої духовности». А насправді нема нічого дальшого від істини за ці слова, що свідчать про справжнє нерозуміння Ісламу та небажання його зрозуміти. Уся справа полягає в тому, що люди інших релігій звикли ретельно відокремлювати «духовне» від «тілесного» («фізичного») майже так само, як молочар відокремлює вершки від молока. Їм важко прийняти той факт, що в суцільному «молоці» Ісламу гармонійно вживаються та виявляються разом обидва інгредієнти. Інакше кажучи, ісламська молитва складається як із розумової зосереджености, так і з рухів тіла, бо саме життя влаштоване таким само чином, і ми маємо наближатися до Бога завдяки сукупності всіх здатностей, що ними Він наділив нас.

Іншу наочну ілюстрацію нероздільности в Ісламі духовного і фізичного світів можна бачити у звичаї тавафу — церемонії ходіння навколо Кааби в Мецці. Кожен, хто ввійшов у священне місто, повинен сім разів обійти Каабу, й дотримання цього припису — один із трьох обов’язкових пунктів прощі. З приводу цього звичаю, зрозуміло, проситься питання: навіщо? Чому треба виявляти свою відданість Ісламу так формально? Відповідь видається цілком очевидною: ходячи довкола якогось предмета, ми таким чином робимо його центром нашої дії. Кааба — місце, що до нього всякий мусульманин, молячись, звертає подумки свій зір — свідчить про те, що Аллаг — один, а рухи тіл прочан під час тавафу символізують діяльність людей все їхнє життя. Відповідно цей звичай має підкреслити, що не тільки в наших благочестивих думках, а й в наших практичних справах і прагненнях думка про Аллага має бути головною та панівною — завжди й в усьому. Як каже сам Аллаг:

«Я створив джинів та людей тільки для того, щоб вони поклонялися Мені» (Коран, 51:56).

Поняття «поклоніння» в Ісламі помітно відрізняється від того, що зазвичай розуміють у будь-якій іншій релігії. У нас воно не обмежене тільки благочестям, наприклад, молитвами чи постом, а поширюється на все людське життя. А якщо мета життя — поклоніння Аллагові, то ми повинні розглядати його цілком як одну безперервну моральну відповідальність. Усі наші дії, вчинки та звершення, навіть найтривіальніші, повинні являти собою акти поклоніння й виконуватися свідомо, з розумінням того, що вони становлять частину загального плану Аллага.

Ясно, що такий стан справ лише віддалений ідеал для пересічної людини нашого часу. Та невже мета релігії не полягає у втіленні ідеалів у життя? Іслам дає нам чітку й зрозумілу відповідь. По-перше, він учить нас того, що не можна розділяти життя на дві частини, духовну й матеріальну — вони мають бути тісно пов’язані в єдине гармонійне ціле як у нашій свідомості, так і в наших справах. Правильне розуміння того, що Аллаг — один, має виявлятися у прагненні до узгодженості й уніфікації всіх аспектів нашого життя.

Логічний наслідок такої позиції — подальша диференціація між Ісламом та іншими релігійними системами. Вона відбивається, зокрема, в тому факті, що Іслам намагається визначити не тільки метафізичні відносини людини й Творця, а й земні відносини окремої особистости та її соціального оточення. Мирське життя — це не порожня мушля й не позбавлена смислу тінь того світу; і мета кожної людини на термін, визначений для неї Аллагом, полягає у прагненні до того, щоб уже тут досягнути гармонії та єдности — як у своїх думках, так і у справах.

Досконалість — ісламський ідеал

Поклоніння Аллагові в найширшому розумінні цього слова, як ми пояснили вище, становить в Ісламі смисл людського життя. Таким чином нам показано можливість досягнення людиною досконалости в земному існуванні. Іслам не закликає до придушення «тілесних бажань», як це робить християнство, й не обіцяє нескінченного перевтілення на іншому, вищому, рівні подібно до вчення індуїзму. Не погоджується Іслам і з буддизмом, що закликає до знищення власного «я» та всіх емоційних зв’язків зі світом заради досягнення досконалости. Іслам твердо заявляє, що людина може досягнути досконалости в земному житті, використовуючи для цього мирські можливості, що вона має.

Очевидно, для уникнення неправильного тлумачення терміну «досконалість» слід сказати про те, в якому розумінні його використано в цьому тексті. Поки ми маємо справу з людськими, біологічно обмеженими істотами, не можна говорити про абсолютну досконалість, бо все абсолютне належить винятково Божественній сфері. Людська досконалість у її психологічному й моральному розумінні завжди має відносний і суто індивідуальний характер. Вона припускає головним чином розвиток тих позитивних якостей особистости, що вже є, пробудження її природних сил, що ще приспані. Завдяки природному розмаїттю життєвих явищ, вроджені якості кожної людини відмінні, тож неправильно вважати, що всі люди повинні чи могли би прагнути того самого виду досконалости. Це так само безглуздо, як, скажімо, очікувати однакових якостей від баского спортивного коня й від тяглової коняки. Вони можуть бути індивідуально досконалими, але будуть відмінні, бо мають від початку різні дані. Так само й з людьми.

Божественний закон індивідуального розмаїття завжди діятиме на Землі. Саме тому Іслам, що не належить до репресивних релігій, надає кожній людині найширші можливості, щоб виявити якнайкраще її якості, темперамент і психологічні схильності різних особистостей відповідно до їхніх індивідуальних схильностей. Людині, згідно з Ісламом, надано повне право бути аскетом або, навпаки, повною мірою тішитися своїми чуттєвими можливостями, не переступаючи при цьому норм Закону. Вона може бути кочовиком, що бреде пустелею та не має, що з’їсти завтра, але може бути й багатієм, що має засоби для вдоволення будь-якої забаганки. Доки людина щиро та свідомо дотримується приписів Аллага, вона вільна у виборі особистого життя. Але вона повинна робити себе кращою, щоб мати змогу шанувати життя, дароване Творцем, і при цьому повинна допомагати іншим у їхніх духовних, соціальних і матеріальних прагненнях, розвиваючись і вдосконалюючись сама. Щодо форми особистого життя, то вона жодним чином не визначається якимось «стандартом». Людина цілком вільна у виборі безмежних можливостей, що відкриваються перед нею.

Цей справді приголомшливий «лібералізм» в Ісламі має в основі концепцію, що людина за природою — істота добра, чиста й розумна. Натомість згідно з християнством, як відомо, людина народжується грішною, а в індуїзмі вона від самого початку ница, зіпсута, має страждати й пройти через довгу низку перевтілень, щоб зрештою досягнути досконалости. Але ісламське вчення твердить, що людина народжується не тільки чиста, а й потенційно досконала. У Священному Корані сказано:

«Ми створили людину в найкращій подобі. Потім Ми скинемо її в найнижче з найнижчого» (95:4–5).

У цьому аяті чітко сказано, що людина від природи є гарна й чиста, але невіра в Аллага та нестача добрих справ можуть зруйнувати її первісну досконалість. Водночас вона здатна зберегти чи знову вернути те, що їй дано з народженням, вернути втрачену досконалість — якщо зможе усвідомити, що Аллаг є один, якщо зможе підкоритися Його законам. Згідно з Ісламом, зло не є потрібне чи споконвічне — його набувають і нагромаджують ціле життя через неправильне використання вроджених позитивних якостей, що ними Аллаг наділяє кожну людину. Ці якості, як ми зазначили вище, відмінні в кожного, але вони завжди потенційно досконалі і їхній повний розвиток цілком можливий вже в земному житті. Ми віримо, що життя після смерті, завдяки повністю зміненим станам почуттів і сприйняття, дарує нам інші, цілковито нові якості та здатності, що уможливлюють дальший розвиток душі. Утім це все відбудеться тільки в нашому майбутньому житті. А тут, як твердить ісламське вчення, ми можемо досягнути повної міри досконалости, дотримуючись законів Аллага й розвиваючи позитивні здібності, дані нам із народженням.

З усіх відомих релігій тільки Іслам надає нам можливість цілком насолодитися земним існуванням, нітрохи не втрачаючи водночас духовної орієнтації. Іслам кардинально відрізняється від того, що пропонує людству християнство! Адже згідно з християнським ученням ми всі від початку грішники, що страждають через перворідний гріх, скоєний Адамом і Євою. Догмати християнства розглядають усе життя як поле боротьби двох супротивних і непримиренних сил: добра, що його уособлює Ісус Христос, і зла, що за ним стоїть Сатана. «Спокусник роду людського» цілий час переймається тільки тим, щоб усяко перешкоджати прагненню людської душі набути світлу вічність, а душа належить Христові й хоче поєднатися з ним; наше тіло не що інше, як майданчик для сатанинських вправ. Інакше кажучи, матеріальний світ фактично є сатанинський, а світ душі — божественний і добрий.

Все в людській природі, що називається матеріальним чи «тілесним» — саме таким формулюванням віддає перевагу християнська теологія, — є гріховним, бо походить унаслідок того, що Адам піддався на спокусу Сатани. А щоб мати спасіння, треба відмовитися від «тілесного» світу та звернутися до майбутнього, духовного світу, де «перворідний гріх» викупило розп’яття Христа.

Хоча християнської догми не дотримуються й ніколи не дотримувалися на практиці, вже саме існування такого вчення спрямоване на прищеплення кожній релігійній людині відчуття провини, відчуття нечистої совісти. Християни мусять розриватися між догматичним закликом знехтувати світом і природним пориванням серця жити й насолоджуватися життям. А ідея «перворідного» й, відповідно, успадкованого гріха, що його неможливо уникнути, як і його містичної покути через страждання Христа на хресті — абсолютно незрозуміла для нормального розуму і зводить бар’єр між духовними прагненнями людини та її законним бажанням жити.

В Ісламі нема нічого, подібного до поняття «перворідного гріха». Ми вважаємо, що це несумісно з уявленням про справедливість Аллага. Невже Аллаг змусить дитину відповідати за вчинки її батька? Чому всі незліченні покоління людства повинні відповідати за гріх непослуху, скоєний далеким предком? Без сумніву, можна вигадати філософське пояснення для будь-якого, найдивнішого припущення, але для звичайного розуму воно буде завжди штучним і недостатнім. Це, між іншим, стосується і християнської концепції Трійці. В Ісламі нема поняття «спадкового гріха», отже, природно, неприйнятне для нього й уявлення про загальне спокутування, що становить сутність християнства.

Спокутування гріха й вічні муки в пеклі — справи індивідуальні. Кожен мусульманин сам спокутує власні гріхи. Згідно з Ісламом, у серці будь-якої людини закладено всі можливості для духовного успіху чи невдач. У Корані сказано про душу:

«За неї те, що здобула вона собі, і проти неї те, що здобула вона собі…» (2:286);

«Людина отримає тільки те, чого прагнула» (53:39).

Серединний шлях

Іслам не поділяє сумної картини, намальованої християнством, а втім учить не надавати земному життю того перебільшеного значення, що приписує йому сучасна західна цивілізація. Якщо християнський світогляд припускає, що земне існування — справа гріховна й негідна, то сучасний Захід, на відміну від християнства, мало не обожнює це життя — точно так, як ненажера мало не обожнює їжу. Іслам відкидає обидві позиції та вважає, що людина не має права ненавидіти ні звеличувати своє земне життя. Наша не дуже тривала подорож у цьому світі — лише частинка велетенського плану Аллага. Саме тому вона має певну цінність, але нам не слід забувати, що цінність ця має тільки інструментальний характер. В Ісламі нема місця ілюзорному матеріалістичному оптимізмові сучасного Заходу, що самозакохано переконує: «Моє царство тільки тут — на цьому світі». Нема місця й для християнської тези: «Моє царство не від світу цього». Іслам наполегливо рекомендує дотримуватися середини. Коран учить нас молитися таким:

«Господи наш! Даруй нам найкраще в житті земному й даруй нам найкраще в житті наступному! І врятуй нас від кари пекельної!» (2:201).

Об’єктивна оцінка цього світу і його благ у жодному разі не перешкоджає нашим духовним прагненням. Матеріальні статки вважають за бажані, але вони не можуть бути самоціллю. Метою всієї практичної діяльности для нас має бути створення й досягнення таких особистісних і суспільних умов, що можуть сприяти розвиткові та зміцненню моральних засад для всіх людей. Відповідно до цього принципу Іслам веде людину до усвідомлення нею моральної відповідальности в будь-яких справах — малих і великих. Добре відомому євангельському вислову «кесареві кесареве, а Богові Боже» нема й не може бути місця у структурі Ісламу, бо він не визнає наявности конфлікту між моральними й соціально-економічними вимогами нашого буття. Існує тільки вибір між дозволеним і забороненим — нічого іншого нема. Кожен мусульманин особисто відповідає за все, що відбувається довкола нього. Він має прагнути панування дозволеного та знищення забороненого — завжди й усюди. Таку поведінку санкціонує Коран:

«Ви — найкраща громада, створена серед людей: ви наказуєте добре, забороняєте неприйнятне та віруєте в Аллага! Якби люди Письма теж увірували, це було б краще для них. Є серед них вірні, але більшість поміж них — нечестивці» (3:110).

У цих словах міститься моральне виправдання здорової активности Ісламу, його здобутків раннього періоду. Це означало, як означає й сьогодні, встановлення у світовому масштабі умов для найкращого можливого духовного розвитку людини. Бо, згідно з ученням Ісламу, моральне знання автоматично накладає на людину й моральну відповідальність. Просте розрізнення Платона між правильним і неправильним без спонукання просувати правильне та нищити неправильне — само собою велика аморальність. В Ісламі моральність живе й помирає з прагненням людини встановити її перемогу на Землі. 

Мухаммад Асад

Переклад видання The Spirit of Islam by Muhammad Asad ,
IRF — Islamic Research Foundation, India, Bombay

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.