Розпад Золотої Орди, що почався в середині XV ст., призвів до виникнення кількох незалежних держав: Кримського, Казанського, Астраханського, Сибірського ханств і Ногайської орди. Кожне з них бажало стати правонаступником Улусу Джучі (Золотої Орди). Вони боролися одне з одним, часом не помічаючи, як їхні усобиці використовує Московське князівство, що прагнуло розгромити і знищити татарські та ногайські ханства частинами.
З-поміж усіх золотоординських уламків дуже вирізнялася Ногайська орда. Її засновником був беклярбек Едігей, що довго боровся за владу в Золотій Орді, водночас зміцнюючи своє родове гніздо в районі річки Урал (Яїк). Едігей походив з племені мангитів, що претендувало на владу над усіма золотоординськими землями.
Після смерті Едігея 1419 р. його спадкоємці з мангитів розширили територію Ногайської орди від Аральського моря до Волги. У першій половині XVI ст. Ногайська орда була заможною державою, що її сила й багатство ґрунтувалися на торгівлі та скотарстві. Її територією ішликараванні шляхи, що з’єднували центральноазійські держави з Європою.
Столицею Ногайської орди було місто Сарайчик (Сарайшик), де жили десятки тисяч ногайців, татар, узбеків, башкирів. Сарайчик часто відвідували європейські дипломати, віддаючи належне могутнім ногайським беям. Про багатство міста свідчать розкопки археологів, що під нашаруваннями ґрунту виявили руїни численних палаців, мечетей та караван-сараїв.
У середині XVI ст. Ногайську орду спіткало природнелихо гігантського масштабу: три роки поспіль тривала страшна посуха, що призвела до неврожаю та загибелі мільйонів голів худоби. А за посухою прийшла епідемія чуми, що забрала до половини людности.
Ситуацією в Ногайській орді вирішив скористатися московський цар Іван Грозний: уже 1552 р. він захопив Казанське ханство, що межувало з Ногайською ордою. Знаючи про тяжке становище ногайців, цар запропонував свою «допомогу». Скінчилося його «добродійство» тим, що 1557 р. ногайський бей Ісмаїл визнав себе за васалаМосковщини.
Але далеко не всі ногайці були готові визнати «царя невірних» за володаря. Кінець кінцем усе перейшло в конфлікт, що скінчився розпадом держави. Виникли два державні утворення: Велика та Мала Ногайські орди. Мала орда відкочувала на Північний Кавказ, на річкуКубань, де перейшла у васальну залежність від Кримського ханства. У першій третині XVII ст. Велику Ногайську орду розгромили війська калмиків (народу, спорідненого з монголами), а її залишки приєдналися до Малих ногайців.
1560 р. велика група ногайців за згодою влади Османської імперії та Кримського ханства переселилася до Буджаку. Там вони несли прикордонну службу, брали участь у військових походах османів як союзні війська. Формально буджацькі ногайці підпорядковувалися Кримському ханству.
На початку XVII ст. на чолі новоствореної Буджацької орди став Кантемир-мурза, що виводив свій родовід від Едігея та його сина Мансура. Дідом Кантемира-мурзи був славетний ногайський воєначальник Дівей, а батьком — Арсланай-мурза, відомий активною участю у внутрішньокримській боротьбі за владу. Обидва предки Кантемира-мурзи загинули далеко від батьківщини: Дівей — у полоні в московитів, Арсланай — у битві з угорцями.
Кантемир не є власне ім’я ватажка ногайців. Воно походить від прізвиська Хан Темір, що його мурза отримав від друзів, а може, й від недругів. Тюркською темірозначає залізо. Кантемир-мурза справді мав залізний характер, сміливість і неабиякий воєнний хист. До всьогокомандувач Буджацької орди був дуже жорстокий, за що поляки прозвали його «Кривавим мечем».
Відомо, що свій перший похід проти Речі Посполитої Кантемир-мурза здійснив 1606 р. Взагалі головними противниками буджацьких ногайців були поляки, українські козаки, а також Молдавське князівство. Молдовани були найближчі сусіди ногайців, і мали з ними цілий час конфлікти через пасовища, воду й землю.
Молдовські правителі, що самі перебували у васальній залежності від Османської імперії, раз у раз скаржилися на ногайців у Стамбул. Ці конфлікти підривали стабільність на неспокійних північних кордонах імперії. Часом християнські сусіди втручалися в ситуацію на боці Молдови, й це призводило до багаторічних війн.
У Стамбулі цінували ногайське військо за хоробрість. Під час польсько-турецької війни 1620 р. ногайці Кантемира показали себе відмінними бійцями, добре виявили себе в битві під Цецорою. А під час Хотинської кампанії 1621 р. Буджацька орда фактично врятувала османів від військової катастрофи. Ці заслуги високо оцінив султан, надавшиКантемиру-мурзі титул аміра уль-умара та бейлербея.Відтоді Кантемирові не треба вже було їздити з поклономдо Криму — він самостійно міг ухвалювати рішення на підконтрольних територіях.
До цього часу в нього визрів план створення власного незалежного ханства в Надчорномор’ї. Тепер він мало зважав на поради стамбульських візирів, а ще менше — на думку кримських ханів. До складу майбутньої держави Кантемир-мурза планував додати князівство Молдову, а може, й Добруджу.
1624 р. він здійснив кілька походів на Річ Посполиту. Його військо доходило навіть до Кракова. Потім він зробив кілька рейдів до Криму, усунувши від влади ворожого йому хана Мухаммада Ґерая. Фактично Кантемир-мурза поводився як незалежний правитель, і його боялися не тільки у Криму, а й у Стамбулі. У листах державні діячі Османської імперії та Криму нерідко називали Кантемира «шайтаном».
До всього він послав до Молдови свого сина з метою його «інтеграції» в еліту князівства. Молдовани були православні християни, тож і виходець з ногайського роду перейшов у православ’я. Його хрестили під іменем Константин. Це був дуже неординарний вчинок мусульманського володаря.
Тим часом стосунки з Кримом і Стамбулом у ногайців дедалі погіршувалися. 1637 р. під натиском кримського війська Кантемир-мурза мусив утекти до столиці Османської імперії — туди прибув і кримський хан Інаєт Ґерай. Султан Мурад IV вирішив одним ударом позбутися неспокійних васалів: він по черзі стратив спершу кримського хана, а потім і володаря Буджака. Опісля турки провели чистку в політичній еліті обох держав, призначивши на посади лояльних до Стамбула людей.
Щодо сина Кантемира-мурзи, Константина, то згодом він став господарем (князем) Молдови. Тоді йому було вже 73 роки. Керував він близько восьми років, намагавсянадавати різні послуги Речі Посполитій на шкоду Османській імперії. Сином Константина Кантемира був Дмитро, далекий від інтересів предків-ногайців. По смерті батька Дмитро успадкував престол, але турки усунули його від влади. Аж 1710 р. він знову став господарем Молдови.
Майже одразу після цього Дмитро встановив стосунки з Росією. Під час Прутського походу (1711) Петра I разом із прибічниками Дмитро перейшов на бік Росії. Але його зрада не дала йому бажаної влади. Османське військозавдало поразки московитам і позбавила Дмитра престолу.
Останні роки він доживав у Росії, у глухому маєтку біля Орла, де займався науковою працею. З-поміж його книг варто згадати цінну ісламознавчу працю «Книга Систима, або Стан мухаммеданської релігії» (1722).
