Як не дивно, крайній захід України цікавий для ісламознавчих досліджень не менше, ніж південний схід — зокрема місто Львів, ісламська громада якого через останні події значно збільшилася, прикладом чого є відкриття Ісламського культурного центру ім. Мухаммада Асада (що відбулося в червні минулого року). Зі Львовом пов’язано багато важливих фактів з історії Ісламу в Україні: саме тут народився перекладач Корану Мухаммад Асад (Леопольд Вейс); в цьому ж місті в 1913–1914 роках з’явився перший повний переклад смислів Корану українською мовою, виконаний випускником львівського університету Олександром Лисенецьким; уже в 90-х роках минулого століття львівський сходознавець Ярема Полотнюк (1935–2012) переклав мекканські сури Корану українською безпосередньо з арабської.
Утім, не лише цим багата «ісламська історія» Львова. Про це свідчать надзвичайно цінні для вивчення Ісламу в Україні матеріали, збережені в місцевому Музеї історії релігії. У 70-х роках минулого століття сюди були передані рукописи, які походили із Зинджирли-медресе — найстарішого ісламського вищого навчального закладу Криму, заснованого в 1500 році й безперервно функціонуючого аж до 20-их років минулого століття (медресе було закрите більшовицькими окупантами). На рукописах і досі видно печатки з написом: «Зынджирлы Медрессе (!) въ г. Бахчисарае». І хоча декілька років тому, на жаль, більша частина цієї рукописної спадщини була повернута до Криму, декілька важливих текстів усе ж вдалося зберегти. Враховуючи складність цих рукописів (які мають велику історію, містять різні вклейки, додатки, не один раз реставрувалися ще в давні часи), формальний опис за всіма канонами поліграфічної науки можна провести лише окремим дослідженням, уважно вивчивши і папір, і чорнила, й інші «матеріальні» особливості. Тому в межах цієї статті, з метою кращого й доступнішого викладу значимості вказаних артефактів, буде розглянуто передусім їхні змістовні виміри.
Перша надзвичайно цікава праця (інв. ном. 6494) — це рукопис арабомовного твору із довгою назвою Маджаліс аль-Абрар уа Масалік аль-Ахйар уа Маха’ік аль-Бідаа уа Макамі аль-Ашрар («Зібрання праведних, шляхи найкращих, руйнівники нововведень в релігію і супротивники найнечестивіших») османського автора Ахмада ар-Румі аль-Ханафі (пом. 1632). Вона написана представником так званого кадізаделізму (за іменем проповідника Мехмета Кадізаде), спрямована проти відхилень від Сунни й відродження первісного Ісламу. У ста розділах автор описує релігійні переконання й практики, постійно наголошуючи на тому, що не може бути якогось «доброго нововведення» в релігію, адже якщо «добре нововведення» відповідає релігійному закону, то воно є Сунною, а не «нововведенням». Загалом нараховуються десятки списків цієї праці у бібліотеках усього світу; існує навіть друковане критичне видання, здійснене 2007 року в Ісламському університеті (Медина, Саудівська Аравія). Рукопис, який знаходиться у Львові, загалом співпадає з іншими, а переписаний він був, про що свідчить напис на останній сторінці, людиною на ім’я ’Абд аль-Гаффар бін Багадиршаг в 1216 (1801) році. І хоча місце переписування достеменно невідоме, ним цілком можна вважати Крим, оскільки, як повідомив нам дослідник кримськотатарської літератури Рефат Абдужемілев, форма імені «Багадиршаг» трапляється особливо часто саме в Криму. Цікаво, що рукопис містить ще й так звані глоси (араб. хашійят) — примітки на полях уже більш пізніх часів, підписані словом Каді, що може означати «суддя». Загалом цей рукопис, безпосередньо пов’язаний із Кримом, показує, що кадізаделітський рух, який поширився в Османській імперії в першій половині XVII ст., був популярним на південноукраїнських землях навіть після загарбання Кримського ханства Російською імперією. У XVIII ст. з Криму походили як мінімум два автори, які були прихильниками кадізаделізму — Мухаммад аль-Кафауві (пом. 1754) та Кутб ад-Дін аль-Киримі (пом. після 1790). Вони виступали проти асоційованих із народними формами суфізму нововведень й закликали передусім до морального відродження мусульманської громади. Вочевидь, читався рукопис праці Ахмада ар-Румі й у XIX й навіть на початку XX ст., у добу ісламського реформізму в Криму й ісламському світі загалом.
Наступний, не менш цікавий рукопис уже має стосунок до кораністики (інв. ном. 6495). Попри те, що початок праці втрачено, більше двох третіх збережених аркушів вміщують тлумачення Корану Анвар ат-Танзіль («Світочі зіслання»), виконане Абдаллагом аль-Байдауві (пом. 1286/1310). Цей текст, який у Османській імперії був без перебільшення джерелом номер один із вивчення коментарів до Корану, супроводжується глосами на полях (хашійя) авторства Мухі д-Діна Шейха-Заде (пом. 1544). Як можна припустити, виходячи зі стану паперу, це тлумачення було переписано так само в Криму, але не на початку XIX ст., а набагато раніше, у XVIII чи навіть XVII ст. Існує також і друковане видання цього джерела (у 8 томах; Бейрут: Дар аль-Кутуб аль-’Ільмійя, 1999). Як і попередній текст, хашійя Шейха-Заде містить додатки, вірогідно, когось із кримських читачів. Варто зауважити, що свого часу популяризації самого тлумачення аль-Байдауві також значною мірою посприяли вихідці з Криму — так, одна з перших османських хашійят, подібна до хашійї Шейха-Заде, була написана у середині XIV ст. Ахмадом аль-Киримі, який після навчання на батьківщині у ханафітського правника ібн аль-Баззазі переїхав до Анатолії. Не зайвим також буде згадати, що серед рукописів, які були кілька років тому передані до Бахчисарайського історико-культурного заповідника також було декілька тлумачень Корану саме авторства аль-Байдауві (і також із хашійят).
Нарешті третій арабомовний рукопис, початок і кінцівка якого, швидше за все, втрачені, належить до жанру філологічних праць (інв. ном. 6493). Як вдалося встановити після досить тривалого дослідження й порівняння, це хашійя невідомого автора на анонімне тлумачення праці Іраб Діббаджату ль-Місбах Йакуба бін ’Алі аль-Бурусаві (пом. 1524). Окрім суто філологічних питань (граматика й морфологія арабської мови), хашійя також містить дискусію на теми логіки, теології і навіть філософії. Датується рукопис 1080 (1669) роком, будучи переписаним Мустафою бін Бахі; а сам текст анонімного тлумачення на роботу аль-Бурусаві був написаний не пізніше 1643 року: саме цим часом датується рукописна копія аналогічної праці, яка збереглася у Відділі рукописів Публічної бібліотеки короля Абд аль-Азіза Ер-Рійяді (Саудівська Аравія; шифр рукопису — 298). Власне, хашійя, тобто глоси-коментарі до цього анонімного тлумачення, могла бути написана вже у Криму або переписана з якогось османського джерела. На жаль, екслібріси-печатки власників, які можна віднайти на аркушах рукопису, практично не читаються, тож простеження всієї історії рукописів вимагає додаткових досліджень.
Окрім вказаних матеріалів, які мають прямий стосунок до інтелектуальної історії Кримського ханства, збереглися й інші речі, а саме рукописні Корани (мусхафи), на основі яких можна вивчати кримськотатарські традиції переписування Корану. Також представлені в фондах і друковані мусульманські видання арабською і татарською, переважно видані в Казані (окрім стародруку фундаментальної теологічної праці Адуд ад-Діна аль-Іджі Кітаб аль-Мавакіф, опублікованої наприкінці XIX ст. в Стамбулі).
Здається, що згадані декілька рукописів — це далеко не вся кримська спадщина, яка досі залишається в Україні: у Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського також збережено декілька рукописів, які були переписані в медресе Криму. Час від часу «випливають» подібні речі й в регіональних музеях і приватних колекціях, оскільки в минулому столітті, особливо після депортації кримських татар, про цю спадщину ніхто всерйоз не дбав; більше того, це могло бути навіть небезпечно. Іще куди більше кримськотатарських рукописів опинилися поза межами Криму й України, в тому числі й тексти, створені в Буджаці та Єдисані, тобто на теренах сучасної Одещини й Миколаївщини.
Звісно, зібрати всі ці речі в одному місці (музеї чи виставці) навряд чи можливо. Утім, підготувати спеціальний оглядовий каталог з метою реальної оцінки внеску Кримського ханства в ісламську інтелектуальну традицію — це вже видається цілком посильним для української науки завданням. Інше питання, що для цього потрібні серйозні інвестиції в гуманітарну складову кримознавства, без яких кримськотатарська спадщина, услід за півостровом, буде поступово «привласнюватися» агресором, як це вже сталося з багатьма сторінками історії України.
Автор висловлює щиру вдячність працівникам Львівського музею історії релігії, які люб’язно надали можливість ознайомитися із рукописами у музейних фондах.
Михайло Якубович, сходознавець,
спеціально для «Іслам в Україні»
