Мухаммад аль-Аккірмані: тлумач Корану з українських степів

Аккерманська фортеця
22.03.2016
Оцініть статтю: 
(289 оцінки)
Михайло Якубович
Зображення користувача Михайло Якубович.

Серед мусульманських авторів, які походили з українських земель (так званої «Ханської України»), особливе місце займає постать Мухаммада бін Мустафи аль-Аккірмані. Народившись в османському на той час Аккермані (сучасний Білгород-Дністровський, Одеська обл.) наприкінці XVII ст., майбутній правознавець, мислитель і тлумач Корану отримав досить непогану освіту, вірогідно, у Стамбулі. Певний час працював при дворі султана Османської імперії, мав хороші зв’язки з релігійною елітою, зокрема одну зі своїх робіт присвятив шейх аль-ісляму (верховний релігійний авторитет) Абу ль-Хайру Даматзаде, який обіймав цю посаду в 1732–1733 роках. Один із учнів самого Мухаммада аль-Аккірмані, Муртада Ефенді пізніше став суддєю в Аккермані, що свідчить про збереженість зв’язків між ученим та його рідним краєм. Сам Мухаммад аль-Аккірмані теж зробив суддівську кар’єру — якийсь час він був кадієм в Ізмірі, потім в Каїрі, а близько 1760 року отримав цю посаду в Мецці, де і працював до своєї смерті у вересні 1761 року.

Серед десятків різноманітних праць, написаних Мухаммадом аль-Аккрімані, можна знайти як самостійні трактати (наприклад, «Послання про індивідуальну волю»), так і різного роду коментарі (шарх) та навіть глоси (хашійя), тобто «коментарі до коментарів». Ці жанри османської наукової літератури, в яких певні праці коментувалися, а потім до цих коментарів додавалися все нові й нові пояснення, були в центрі наукової культури тих часів. Саме за ними вчилися у релігійних школах (медресе), їх використовували у судочинстві тощо.

Зберігся й автограф однієї з праць Мухаммада аль-Аккірмані, тобто рукопис, власноруч написаний автором. Праця, яка містить 152 аркуші, належить до жанру глос (хашійя) й написана як тлумачення коментаря Абдалли аль-Байдауві на останню з 30-ти частин Корану (так званий джуз ’амма, який містить сури 78–114). Зберігається цей унікальний рукопис у Бібліотеці Священної Мечеті Мекки (Мактаба аль-Харам аль-Маккі аш-Шаріф) під інвентарним номером 557 і назвою Тафсір Аккірмані Джуз ’Амма. Аркуші, кожен з яких містить 25 рядків тексту, написаних чорними чорнилами із червоними заголовками, мають ще й примітки на полях. Рукопис формату 21×14 см. переплетений у тверду палітурку. Прикінцевий напис (арк. 149б) у типовому для тих часів стилі наводить дату закінчення праці: «звільнився від збирання й укладання, впорядкування й зшивання раб Божий нужденний, прощення Всевишнього шукаючий, Мухаммад бін Мустафа, Аккерманійський за народженням, матурідіт за віровизнанням, ханафіт за мазгабом, у благословенному місяці Рамадан, року 1157 від гіджри Рішучого й Шляхетного, якому було слово за словом зіслано Коран», яка відповідає жовтню-листопаду 1744 року за християнським календарем. Також наприкінці тексту вміщено відому касиду середньовічного поета Абу ль-Фатха аль-Бусті (пом. 1010 р.) Зійадату ль-Марі фі Дуньягу Нуксан («Чим більше в мирському житті додається, тим більше втрачається») й стосується тем богобоязливості, мудрих життєвих настанов тощо.

Рукопис містить чимало записів (на першому аркуші) і печаток, які дозволяють простежити його історію. Спочатку належав він якомусь мударрісу ібн аль-Хаджі Ахмаду аль-Армірі, а потім ’Абд ар-Рахману Ратібу, який ще й зазначив дату: 1240 р. гіджри (1825). Згодом рукопис був у руках Хафіза Ахмада Рафаата, який також вказав дату, а саме 1247 рік (1832). Окрім цих написів, на рукописі проставлені печатки, зокрема із зазначенням бібліотеки Мухаммада Рушді-Паші (пом. 1874 року), відомого османського політичного діяча, який заснував у Мецці медресе. На печатках можна розібрати дату 1287 (1870 р.). Найновіша печатка, на якій можна прочитати слово Аукаф («Фонди»), зазначає 1355 рік гіджри (1936). Вірогідно, від самого початку рукопис знаходився в Мецці, куди міг бути привезений самим Мухаммадом аль-Аккірмані, а вже пізніше потрапив до книгозбірень, що згодом увійшли до фондів Бібліотеки Священної Мечеті.

Мухаммад аль-Аккірмані був далеко не першим автором, який тлумачив популярний в османські часи тафсір аль-Байдауві. Починаючи з кінця XVI ст., до цього тафсіру було укладено понад 300 коментарів і глос, серед яких добре відома й праця вихідця із Криму Ахмада аль-Киримі (пом. 1474 р.) Місбах ат-Та’діль фі Шарх Анвар ат-Танзіль. У своїй короткій передмові сам Мухаммад аль-Аккірмані написав, що його метою було пояснити деякі складнощі тексту, які відкрилися йому після важких пошуків.

Структура праці Мухаммада аль-Аккірмані досить проста. На початку наводяться кілька айатів відповідної сури, потім цитується тафсір аль-Байдауві, а вже далі — самі думки автора. На полях також подано досить розлогі коментарі (записані у стовпчики), часто це короткий виклад основної думки, посилання на інші айати чи хадіси, цитати з попередніх тлумачень, тобто усе те, що й у сучасних наукових текстах вміщується у примітках.

«Джерельна база» тлумачення Мухаммада аль-Аккірмані вирізняється широтою. Окрім класичних тлумачень (найчастіше поряд із самим тафсіром аль-Байдауві наводяться цитати з праць аз-Замахшарі й аль-Куртубі), вказуються інші глоси — хашійї Са’аді Челебі (пом. 1538 р.) й аль-’Ассама аль-Ісфараїні (пом. 1538 р.) до тлумачення аль-Байдауві й хашійя Шараф ад-Діна ат-Тайїбі (пом. 1342 р.) до тлумачення аз-Замахшарі. Цікаво, що в деяких місцях Мухаммад аль-Аккірмані критично ставиться й до відповідних рукописів тлумачення аль-Байдауві, зазначаючи відмінності між ними. Цікавлять Мухаммада аль-Аккірмані переважно семантичні особливості тексту Корану, а також висновки, які стосуються віровчення. Тематика кіраат (варіантів читання Корану) у праці Мухаммада аль-Аккірмані практично не представлена.

Незважаючи на те, що свою працю Мухаммад аль-Аккірмані писав відповідно до певної традиції, в багатьох моментах він фактично відходить від тлумачення аль-Байдауві й самостійно коментує відповідні коранічні айати. Показовими є, наприклад, коментарі до початку сури Аль-’Аляк («Згусток»), де Мухаммад аль-Аккірмані вдається до теологічних дискусій свого часу (арк. 103б-105а). Заклик Корану «Читай!» він розуміє як указівку на те, що богопізнання є найпершим обов’язком кожної людини. У коментарі до цієї ж сури Мухаммад аль-Аккірмані викладає антропологічні погляди, де це богопізнання пов’язується зі спостереженнями за моральними й фізичними досконалостями (камалят) людської природи, завдяки яким людина приходить до розуміння того, що у неї є Творець. Смисл перших айатів цієї сури — «провадження людини до роздумів». Саме в цьому раціональному мисленні й полягає ікрамійя («пошанованість») людини; це поняття, яке вживається в тафсірі аль-Байдауві, розтлумачується Мухаммадом аль-Аккірмані так: «Бог дарував їй існування, а потім дарував зі Своєї щедрості красу, внутрішню й зовнішню, фізичну й моральну». Ікрамійя — це не просто гідність людини в сучасному «світському» сенсі, а саме «пошанованість» (оскільки відповідне дієслово акрама містить вказівку на те, що саме Бог дарував людині такі якості, а отже, вона відповідальна перед Ним). Тут же й дискусія про те, що таке віра (іман). Позиція мутазилітів, які вважали, що істини віри можна обґрунтувати лише розумом, й ашаритів, які наголошували на першочерговості релігійних текстів, Мухаммад аль-Аккірмані протиставляє «золоту середину», якої тримаються матуридити й «усі шейхи Самарканду» (розум як знаряддя шаріату).

В окремих місцях Мухаммад аль-Аккірмані намагається окреслити й своє бачення деяких коранічних лексем. наприклад, у коментарі до тлумачення аль-Байдауві на суру Аль-Бурудж (арк. 53а-54б). Саме слово Бурудж означає «Башти», але в цьому випадку ним позначаються саме сузір’я або зірки. На питання, чому ці небесні об’єкти названі «баштами», намагалися відповісти чимало тлумачів Корану, тож Мухаммад аль-Аккірмані висловлює тут свою думку. Якщо звернутися до речення табарраджат аль-мара («прикрасилася жінка»), то його слід буквально розуміти як «стала подібною до зірок у виявленні своєї краси»; отже, бурудж в арабській мові означає щось високе й красиве, тож і зірки були названі відповідним чином.

Не було в Мухаммада аль-Аккірмані й страху перед досить складними темами, на яких і досі спекулюють критики Ісламу. Це, зокрема, повідомлення про те, що двох останніх сур Корану (аль-Фаляк і ан-Нас) начебто не було у списках, які зберігалися в руках сподвижника Пророка ’Абдаллага ібн Мас’уда (арк. 148б-149б). Розглядаючи це питання окремими розділами (танбіг — «заувага», танбіг ахір — «ще одна заувага») й розбираючи усі аргументи, Мухаммад аль-Аккірмані виправдовує ’Абдаллага ібн Мас’уда словами про те, що сам факт відсутності їх у читанні не означав відсутності в тексті, тож не слід приписувати цьому сподвижнику якісь твердження, що суперечать думці інших. Більше того, спираючись на думку таких авторитетів, як Абу Бакр аль-Бакіляні (950–1013) й ібн Хазм аль-Андалусі (994–1064), Мухаммад аль-Аккірмані доводить, що в певних переказах від того ж ’Абдаллага ібн Мас’уда ці сури все ж фігурують. Містить праця Мухаммада аль-Аккірмані й чимало інших відповідей на питання, які хвилювали багатьох коментаторів Корану.

Нам невідомо, наскільки популярною була ця хашійя на тлумачення Корану аль-Байдауві, написана вихідцем із Білгорода-Дністровського Мухаммадом аль-Аккірмані. Вочевидь, вона не була настільки відома, як його «Послання про індивідуальну волю» чи «Тлумачення сорока хадісів», збережених у десятках примірників різних бібліотек ісламського світу. Утім, навіть оглядове дослідження показує, що Мухаммад аль-Аккірмані дуже добре розумів ті речі, про які писав, а в своїх судженнях докладав чималих самостійних зусиль для пошуку відповідей на складні питання. Певною мірою це відображає еволюцію уявлень про тлумачення Корану в часи раннього модерну (XVI — XVIII ст.), коли нові суспільні запити змушували дещо відходити убік від традиційних поглядів. У цей же період, коли діяли такі видатні реформатори Ісламу, як Мехмед Кадізаде, Мухаммад бін ’Абд аль-Ваггаб, Шах Валі Аллаг ад-Даглаві та інші, змінювалися й оцінки першоджерел ісламського віровчення, активізувалися заклики до відродження «первинного» розуміння Корану й Сунни. Так, у багатьох моментах праці Мухаммада аль-Аккірмані помітне поєднання ідеї виняткового божественного панування в світі (рубубійя) і виянткової божественності (улугійя), що було підставою для осуду різних «культів святих», ритуалізації могил «праведників» тощо. Спадщина Мухаммада аль-Аккірмані дозволяє стверджувати, що і вихідці з українських земель не були осторонь цих процесів.

 

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.