Мухаммад Асад: Сутність проблеми

1
«Ми не зможемо жити як мусульмани, в справжньому значенні цього слова, до тих пір, поки не будемо повністю обізнані щодо того, що вимагає від нас Іслам»
06.05.2013
Оцініть статтю: 
(118 оцінки)
Теги: 
eugen
Зображення користувача eugen.

Ми продовжуємо публікацію перекладів статей видатного мусульманського мислителя і громадського діяча Мухаммада Асада, нашого земляка. Дана робота є ключовою для розуміння позиції М. Асада. У концентрованому вигляді вона відображає те, як йому представлялися головні проблеми мусульман, і яке рішення для них він передбачав. Звичайно, з моменту написання статті, а вона була написана в 1946 році, пройшло вже чимало часу. Ісламський світ багато в чому змінився. Тим важливіше для нас зараз озирнутися назад і проаналізувати пройдений шлях. На жаль, ми бачимо, що багато проблем, позначених Мухаммадом Асадом, залишаються невирішеними, деякі - навіть посилилися. Найближчим часом, ми плануємо опублікувати коментар на цю статтю М. Асада в цілях актуалізації та адаптації її змісту для сучасних читачів, а також для пояснення деяких гострих моментів, порушених у цій статті...


«Воістину, Аллаг не змінює становища людей, поки вони не змінять самих себе» (13:11)

Вихваляння нашим минулим

Якщо ви переглянете книги та неполітичні часописи, видані у будь-якій точці мусульманського світу протягом останніх кількох десятиліть, то ви побачите, що більша частина їхнього змісту присвячена описові колишньої слави мусульман. Автори яскравими барвами змальовують картину того, що зробили мусульмани, і які ідеї вони відстоювали, тринадцять століть, тисячу років чи вісімсот років тому назад; також, неодноразово вони порівнюють цю велич з нікчемним та примітивним становищем Європи тих часів. Яка ж то солодка втіха, таке читання! Аж не віриться, скільки задоволень можна отримати від простого вживання минулого часу...

Знову й знову ми згадуємо, що ми були (були) великими у той час, коли Європа нічого собою не уявляла (не уявляла) у культурному відношенні. Ми не стомлюємося слухати про те, що саме мусульмани запровадили експериментальний метод у науку, і це сталося ще тоді, коли освічені мужі Європи не знали нічого кращого, ніж нескінченне цитування праць «давніх» учених, з будь-якого наукового питання; що мусульманські вчені уклали астрономічні таблиці, дослідили проблему обертання Землі навколо своєї осі та визначили її широти та довготи – і це тоді, коли у Європі навіть не здогадувалися, що Земля кругла. Нас дуже тішить думка, що мусульмани першими організували лікарні, і почали боротися з епідеміями шляхом ізолювання інфікованих – тоді, коли у Європі епідемії розглядалися у якості Божого промислу, якому люди мають сліпо коритися. І, звичайно, наврядчи минає якийсь день без згадування того факту, що навіть найбідніша мусульманська оселя мала, принаймні, одну ванну кімнату (не кажучи вже про велику кількість громадських бань у кожному мусульманському місті) у той час, як у Європі навіть королі та шляхта вважали миття чимось екстравагантним...

Немає сумніву щодо цих історій про наше минуле. Це правдиві історії. Але, проблема з ними полягає в тому, що вони жодним чином не пов’язані з нашим сьогоденням: отже, їхній ефект є швидше наркотичним, аніж тонізуючим. У часи, коли навіть найтемніші мусульмани свідомі того, у яку прірву сповзла мусульманська цивілізація, дуже приємно думати про той період, коли вона була могутньою та потужною; але таке задоволення є сумнівним, оскільки подібні мрії ні до чого не зобов’язують мрійника, а, з іншого боку, підживлюють його високу самооцінку та створюють у нього чарівну ілюзію того, що він сам, якимось містичним чином, є причетним до слави своїх пращурів. Хіба ми не великі люди? Погляньте на Ібн Сіну та аль-Фарабі з Ібн Рушдом, погляньте на університети Кордови та Багдада, зверніть увагу на розміри мусульманського халіфату у добу його найбільшого розширення – від Атлантичного океану до кордонів Китаю! У мусульман був слабкий та занепадаючий суспільний дух?! Марення – хіба не Іслам дав людству справді практичну схему прав людини ще тоді, коли у Європі панував найреакційніший феодалізм і звичайним людям судилося бути лишень «природженими» слугами шляхти? Мусульмани пасли задніх у культурному відношенні? Маячня – хіба ж не вони досягнули вершин культури за багато сторіч до того, як дикуни з Європи пізнали саме значення слова «культура»? І так далі, й тому подібне, у нескінченному повторюванні, доти, доки багато хто з нас не стає переконаним у тому, що навіть зараз, ми є, у певному сенсі, привілейованими людьми лише тому, що наші предки були такими величними: це скидається на те, як євреї вважають себе обраним Богом народом, з тієї причини, що їхній пращур Авраам був таким видатним та величним.

Ми живемо у стані постійної оргії спогадів, наші очі постійно задивлені у минуле; і за це наші сучасні, «ліберальні» мусульманські письменники несуть значну частину відповідальності. Вони люблять труїти себе та своїх читачів дешевим пійлом спогадів; вони згодовують нам нескінченні оповістки про минуле, що (могло би здаватися) не є недоліком: це світлий та мрійливий світ історії, у який ми не маємо права ступати, щоби не забути про наше жалюгідне сьогодення.

Вочевидь, така емоційність не є здоровою. Вона не може бути здоровою, дозволяючи нашим мізкам зануритися у туман легкого ентузіазму, котрий пожвавлює сам себе та живиться славою нашого минулого. Багато занепалих націй мають спогади про славетне минуле: але чи забезпечили хоч колись ці спогади гарантії від теперішнього жалюгідного становища, та чи є вони необхідною запорукою світлого майбутнього? Спогади про величне минуле є життєдайним фактором тільки тоді, коли вони викликають у нас відчуття відповідальності у зв’язку з нашими нинішніми справами; у протилежному випадку, вони є безплідними для життя, подібними до співу вітру над пісками пустелі, котрий приходить нізвідки й прямує в нікуди, та є приреченим на зникнення. Так і наші сучасні мусульмани, самовдоволено втішені роллю «нащадків великої цивілізації», виглядають повністю позбавленими свідомості.

Немає сумнівів у тому, що ця цивілізація була справді великою; і те, що ми пишаємося нею, є виправданим – певною мірою: тобто, це є виправданим тоді, коли слугує стимулом для наших власних досягнень. Якщо наше теперішнє було би здатним витримати порівняння, хоча б щодо зусиль, з тим минулим, про яке ми так наполегливо говоримо; якби ми могли б претендувати, беручи до уваги відсутність порівнюваних досягнень, хоча б на спільність мети у нас, і у тих великих людей, котрій надихалися нею у минулому: тоді, і лише тоді, ми мали б право сказати: «Це була наша цивілізація; й хоча ми втратили чимало її здобутків, ми все ще докладаємо зусилля для її просування у творчому дусі, й, тому, ми є її справжніми спадкоємцями!» Але, на жаль, наше теперішнє становище справ геть інше. Більшість із нас втратила будь-яку спільність мети. Ми не відчуваємо жодного творчого спонукання; ми прагнемо лише роботи та комфорту. І якщо ми взагалі використовуємо наші мізки, то лише для того, щоби зробити кар’єру чи розбагатіти. Ми не переймаємося по-справжньому культурними цінностями – а коли й виявляємо таку турботу, то, головним чином, заради показухи. І лише небагато з нас усвідомлює те, яку відповідальність на тих, хто живе зараз, покладає пам’ять про величне минуле. Для більшості сучасних мусульман спогади про Ісламську цивілізацію є, у першу чергу, знаряддям вихваляння у їхніх стосунках з іншими громадами; а, у своєму особистому житті, вони куштують ці спогади саме так, як гашишоїд куштує свій наркотик: як засіб позбавлення від осмислення невтішної дійсності.

Адже наша дійсність є невтішною. Вона спотворена та принизлива далі нікуди: стара, стара історія про сина заможного чоловіка, котрий змарнував свій спадок і тепер валяється попід гнилим тином. Століття інтелектуальної летаргії, сліпої відданості формальностям, підлих братовбивчих суперечок, ліні, забобонів, суспільної корупції дуже контрастують та є майже неможливими для розуміння, коли взяти до уваги те, що нам віщував наш славний та блискучий початок. Сторіччя тому назад ми припинили тренувати наш розум у пощуках знання (не дивлячись на те, що наша релігія ставить це нам в обов’язок); ми говорили про Ібн Сіну та аль-Фарабі, аль-Баттані та Ібн Хаййяна – і, занурившись у самовдоволення, забуваємо про їхні досягнення. Ми говорили про дивовижну соціальну програму Ісламу, про рівність та природність її постулатів – а у дійсності ми перегризали одне одному горлянки, визискували один одного чи, у вигляді альтернативи, корилися, вдовольняючись власною нікчемністю, будь-яким видам експлуатації з боку безпринципних правителів. Ми завжди претендували на те, що маємо віру у те, що Коран є істинним дороговказом у всіх справах, котрі стосуються нашого життя і, тим не менш, ми все більше звикали дивитися на нього, як на звичайну «повчальну» літературу, досить гарну для того, щоби цитувати її під час молитов чи церемоній, і, огорнувши шовковим чохлом, тримати її на горішніх полицях у наших кімнатах для краси: але не досить гарну для того, щоби дотримуватися її насправді. Ми заявили, що Іслам – це релігія розуму (так воно і є в дійсності) – і, не зважаючи на це, ми безхребетно погодились, іноді навіть вітаючи це, на те, щоби розум пригнічувався тими, кому довелося стати біля керма влади: адже більшість наших улемів говорила нам, що незалежне судження у справах релігії є єрессю, і що лише той може вважатися справжнім мусульманином, хто сліпо повторює формули, котрі були виведені у сиву давнину (виведені вченими, котрі були людьми, і, відповідно, могли помилятися) неначе папуга, котрий вивчив свій урок раз і назавжди.

Яким же є наслідок усих цих помилок та негараздів (перелік яких можна продовжувати до нескінченності)?

У сучасному світі мешкає близько 350 мільйонів мусульман – але серед усіх цих мільйонів немає жодної громади, котра у дійсності жила б у відповідності до приписів Ісламу; жодної громади, котра могла б показати світові приклад того, як Іслам вирішує соціальні проблеми, що так дуже хвилюють людство сьогодні; ані одної громади, котра могла б виробити у галузях науки, мистецтва чи промисловості хоч що-небудь краще, ніж на Заході; чи яка могла би, у культурному та політичному відношенні, хоча б змагатися на рівних із Західним суспільством співставного розміру. Усі хвалькуваті розмови про «наше» величне та славне минуле, усі наші твердження відносно того, що «теоретично» відстоює Іслам, не можуть жодним чином змінити наше теперішнє принизливе становище.

Такими є факти – деякі з фактів – і нічого не витікає з них.

Розмова про мусульманське відродження

Ви можете піддатися спокусі й сказати: «Добре, ці факти стосуються нашого вчорашнього дня. Дійсно, ми перебували у стані занепаду та корупції протягом тривалого часу. Але ви не можете заперечувати, що сьогоднішній день обіцяє початися інакше. Ви не можете заперечувати, що зараз є багато людей серед нас, котрі усвідомлюють усі недоліки нашого недавнього минулого: це люди, котрі палають любов’ю по відношенню до Ісламу та працюють над його відродженням. Зверніть увагу на численні публікації нашого часу, котрі торкаються усіх питань нашого повсякденного життя – моралі, освіти, політики, економіки – й обговорюють їх саме з Ісламської точки зору; зверніть увагу на усі промови, книги, памфлети й періодику, що прагнуть зробити послання Ісламу більш доступним для громадськості; звеніть увагу, зокрема, на пакистанський рух, метою якого є побудова мусульманської держави, керованої законами Шаріату. Чи можете ви заперечувати, що мусульмани зараз стають більш свідомими?»

Звичайно, я не збираюся заперечувати, що наведені приклади є ознаками того, що мусульмани стають більш свідомими. Ніхто не може заперечувати, що існують ознаки нового відродження у свідомості мусульман: нові сподівання пов’язані зі старими, вічними істинами Ісламу. Поряд з певною частиною нашої інтелігенції, котра виростала зачарованою яскравою та оманливою зовнішньою оболонкою Західної цивілізації, є й інша, котра збільшується кількісно, частина, що починає розглядати Іслам у якості дороговказу. Багато хто з цих людей є збентеженим, чи просто невігласом, і може лишень чекати та сподіватися; деякі з них наділені більшою ясністю розуму і здатні визначити для себе якийсь напрямок докладання своїх зусиль; і небагато з них, додатково, здатні висловити свої думки у вигляді промов чи письмово. З такими людьми пов’язані сподівання Ісламського відродження – сподівання, хочу підкреслити, а не факти, котрі вже стали реальністю. Ми ще не досягнули стану справжнього відродження, наразі ні. Усе ще не відбулося значних змін у практичному аспекті наших життів: я маю на увазі зміни у напрямку ісламізації. Таким чином, мова йде про більшу кількість розмов чи порожніх балачок. Мусульмани, здається, є великими спритниками у мистецтві говорити...

Тут я не маю наміру стверджувати, що розмова – до якої я зараховую і письмове слово – є непотрібною (якби це було так, я б не звертався зараз до вас). Розмова та обговорення є дуже потрібними для з’ясування нинішнього збентеження у наших думках та для вироблення правильного погляду на проблеми, з якими громаді довелося зіткнутися. Зокрема, вони є необхідними у мусульманській громаді, і справжній мусульманин має виконувати дуже важливий припис Ісламу:

«...радяться між собою у справах...» (42:38).

Але сама тільки рада, самі лише балачки не можуть нас кудись привести. Це могло б нас привести кудись: тобто, до нової реальності Ісламського життя, якби супроводжувалося зміною нашої ментальності й могло би зумовити сприйняття Шаріату, як вагомої пропозиції. Однак, лише небагато мусульман серйозно сприймають Шаріат: а саме, у якості практичної схеми, котра покладає на нас зобов’язання залишити наші згубні шляхи й працювати над реконструкцією нашого громадського життя.

Тепер я можу почути, як ви говорите: «Зачекайте хвилинку. Ви мовите про необхідність роботи над реконструкцією мусульманського суспільства. Але хіба не є очевидним, що мусульмани вже почали працювати у цьому напрямку? Хіба ж ви не бачите цього пожвавлення практично в усіх мусульманських країнах – відмова від колишньої ліні, нове бажання вчитися, мислити й бути сильними? Невже, ви вважаєте за ніщо усі нещодавні ознаки розвитку в мусульманському світі, усі ті нові школи та коледжі, промислові підприємства, газети, лікарів, інженерів, суспільні реформи, боротьбу за політичну свободу? Що ж це таке, якщо не всебічне пробудження мусульман?»

На ці закиди я відповім: «Ви впевнені в тому, що це є пробудженням у власне Ісламському сенсі? Хоча б одна мусульманська країна, у наш час, хоча б спробувала серйозно реалізувати хоча б одну Ісламську мету, громадську чи моральну, під час цього фестивалю «усебічного» пробудження? Хіба принципи Ісламу не були повністю зневаженими, і, часто, беззастережно відкидуваними геть, для того, щоби зробити мусульманське суспільство схожим на Західне? Хіба не є ваші школи, газети, так звані суспільні реформи та націоналізми лише копіями (до того ж, копіями другого гатунку) зовнішніх атрибутів Західної цивілізації?»

Ні, любі друзі: якщо йдеться про Ісламське відродження, нам потрібне ще дещо. Факт, що Туреччина має деяку кількість літаків та танків, чи, що в Каїрському університеті є медичний факультет, чи, що Саудівська Аравія представлена в ООН, не має нічого спільного з Ісламом, окрім того, що мешканці цих країн визнають себе мусульманами: подібно до того, як сучасний Захід не має нічого спільного з християнством, за винятком того, що більшість його мешканців у розмитому вигляді визнає свою відданість догмам християнства (не дозволяючи, при цьому, щоб ці догми справді впливали на їхні практичні рішення). Якщо політичне та економічне відновлення деяких сучасних мусульманських держав розглядати, як захист Ісламу, ми, рівноважно, можемо описати політичну та економічну міць Заходу, як захист християнства; а це суцільна маячня, що ви маєте визнати. Ті сучасні мусульманські країни не роблять нічого іншого, окрім того, що «пливуть за течією», як мовиться у популярному вислові: так сталося, що течія ця виявилася Західною, як за походженням, так і за напрямком. Уявляється майже неймовірною наївністю вбачання «Ісламського відродження» в усій оцій імітації розвитку, породженій економічним суперництвом, націоналістичними амбіціями та комлексами неповноцінності.

Але саме в цьому полягає наша складність: багато мусульман такі наївні. Вони помилково вважають ці імітаційні досягнення відродженням Ісламу та провісником гарного майбутнього. Адже, як вони стверджують, неможна заперечувати того, що останні десятиліття засвідчили великий прогрес мусульман; а хіба ж Іслам не відстоює прогрес?

Звичайно, шановні панове. Іслам безумовно прагне прогресу – тільки не у тому розумінні слова, у якому його як правило розуміють. Наприклад, Іслам жодним чином не торкається того, чи є літаки в країні чи їх немає, ілюстровані часописи, більше кінотеатрів, більше потягів з кондиціонерами; з точки зору Ісламу байдуже збудували люди свої будинки зі сталі й бетону чи з обпалених на сонці глиняних цеглин; готують вони собі їжу на деревному вугіллі чи на електроплитках. Вчення Ісламу повністю байдуже по відношенню до усіх цих речей, як таких, його турбує лише ефект, хороший чи поганий, котрий вони можуть спричинити на людське життя: іншими словами, збільшують вони чи применшують гідність та безпеку людського життя. Іслам життєво зосереджений тільки на одному різновиді прогресу: на духовному та суспільному прогресі: зростанні моральної праведності в нас, на здатності жити в гармонії з тим, що багато хто називає Природою, і що ми, мусульмани, звемо Божою Волею: це поступова перемога над несправедливістю, невіглаством, бідністю, голодом та хворобами, наше досягнення більшої справедливості, більшої свободи, більшої мудрості та повнішого щастя. Виходячи з цієї точки зору, Іслам схвалює кожну технічну та економічну перевагу, котра може прислужитися для вдосконалення духовних якостей людини і для більшої повноти та задоволення у громадському житті; коротше кажучи, він розглядає технічний прогрес тільки як засіб досягнення мети, а не як власне мету.

У цьому полягає зміст гасла «Іслам виступає за прогрес». Але те, що мають на увазі багато хто з наших сучасників, коли говорять про прогрес мусульман, не стосується духовного зростання, становлення рівноправного суспільства на підвалинах Ісламу, воно стосується лише простого збільшення кількості технічних засобів та винаходів, що використовуються, та – перш за все – наближення наших суспільних засад до таких Західного суспільства. І, звичайно, коли вимоги Шаріату суперечать (як це часто і має бути) вимогам Західної цивілізації, останній віддається безумовна перевага у ім’я «прогресу». Віддавання такої переваги наївно розглядається багатьма мусульманами як синонімічність їхнього буття сучасними.

Наш поступовий відхід від Шаріату

Про все це не довелося б говорити, якби Іслам полягав лише в «духовних принципах»; адже, якщо вони не визначають практичних правил поведінки, духовні принципи підлягають найрізноманітнішим тлумаченням, часто суперечливим, як і соціальні (та несоціальні) умови. Типовим прикладом є християнство. Його зміст полягає у проповідуванні вірувань та моралі, без того, щоб вони втілювалися у певну соціальну схему; виходить тоді, що воно може сусідити та співіснувати з такою соціальною та економічною системою, котра не має нічого спільного з християнською етикою. Але, на відміну від християнства, Іслам не замикається в рамках самих лише духовних принципів, які могли б бути пристосованими до будь-яких культурних, соціальних та економічних умов, а наполягає на тому, щоби віруючий прийняв його власну схему практичного життя, поряд з духовними принципами. У межах цієї схеми, котра називається Шаріатом, Іслам має власні погляди на прогрес, власне визначення суспільного блага та власну модель суспільних відносин. Тією мірою, до якої концепції запозичені в інших цивілізацій та інших світоглядів, стають домінуючими при формуванні нашого суспільства, вони позбавляють Іслам його функцій формуючої суспільство сили; і тією мірою, якою ми добровільно підкоряємося таким стороннім впливам, ми припускаємо, що Іслам не повинен у дійсності претендувати на виконання такої функції.

У цьому полягає сутність нашої проблеми. В готовності стількох багатьох наших братів та сестер копіювати суспільні, політичні та економічні форми Заходу криється мовчазне визнання того, що Іслам не повинен претендувати на виконання ролі формуючої суспільство сили. Звичайно так: адже якщо ваші погляди на те, як людина повинна влаштовувати власні справи, витікають не з Ісламу, а з якогось іншого джерела, то ви не можете визнавати за Ісламом право диктувати вам життєву схему. Найбільше, що ви можете уступити Ісламові у такому випадку (у дійсності, в багатьох «сучасних» мусульманських громадах так воно і є) – це забезпечення деякого духовного супроводу за повністю неісламського способу життя, і ці дві складові не повинні взаємодіяти при цьому.

Такий підхід з усією очевидністю суперечить Ісламу, котрий і є не чим-небудь іншим, а всеохопною життєвою програмою. Зведений до становища «духовної музики» на задньому дворі подій, позбавлений першорядної ролі у визначенні нашої поведінки та практичних форм нашого суспільства, Іслам стає порожнім словом. Це має бути зрозумілим кожному, хто хоча б трішки знайомий з його принципами та підвалинами. Однак, це здається аж ніяк не очевидним для багатьох з наших «інтелігентів», котрі (зважаючи на їхню сучасну освіту) є найбільш впливовими та найбільш почутими в сучасному мусульманському суспільстві. Вони не розуміють, що злети й падіння Ісламу пов’язані з тим, чи має він можливість формувати наше суспільство й визначати нашу діяльність. Через небажання більшої частини наших лідерів визнати цю просту істину, Ісламська цивілізація (мається на увазі цивілізація, у якій Шаріат був керівним та фундаментальним елементом) стала повністю ілюзорною, і не важливо наскільки та чи інша мусульманська країна «прогресує» у сучасному розумінні цього слова, й наскільки усе ще значною є емоційна відданість Ісламу серед мусульманської громадськості. Адже серед усіх людей, котрі полюбляють розмірковувати про сподівання щодо відродження Ісламу, майже ніхто не розглядає Шаріат, з усіма його далекосяжними висновками, у якості серйозної соціальної та політичної пропозиції для сьогодення та для дня завтрішнього (і це при тому, що підходи та положення Шаріату здатні вирішити гострі проблеми сучасності).


Ми багатослівно говоримо про «мусульманську культуру» - ймовірно, маючи на увазі культуру Аббасидського періоду чи мусульманської Іспанії, чи Індії доби Моголів – й забуваємо рахуватися з соціальною ідеологією Шаріату, на якій і базувалися усі ті прояви культури. А перегляд цього сутнісного базису Ісламської цивілізації, супроводжуваний переорієнтацією мусульман на Західні концепції, що розглядається як ознака їхнього культурного відродження, - це або тупість, або ж інтелектуальна нечесність. Безумовно, мусульмани пізно здобули різні освітні та технічні засоби, якими вони не володіли ще вчора, але говорити у цьому контексті про «Ісламське пробудження» - це просто смішно. Практично без жодного винятку, усі ці нові засоби були скопійовані із Західних моделей, і жоден з них не використовується з метою наближення до ідеалів Ісламу. Вони використовуються з метою наближення до Західних концепцій громадської та економічної організації.


Яку б поверхову зміну ми не взяли: чи то зміну в одязі чи суспільних манерах, чи важливі економічні нововведення на кшталт банків, чи заміну європейським кодексом кодексу Шаріату, чи прийняття Західної політичної системи: у кожній з цих змін ми бачимо однозначну тенденцію до придушення традиційних цінностей мусульманської цивілізації цінностями цивілізації Західної – повільний відхід від культурних форм та цілей пов’язаних з Ісламом та заміну їх формами та цілями неісламських (а часто й ворожих Ісламові) соціальних сутностей. В одній з таких, неначе б то «перероджених» мусульманських країн – Туреччині – цей процес супроводжувався відвертим запереченням права Ісламу відігравати якусь ефективну роль у житті нації; в інших країнах він швидко наближається до цієї стадії; у деяких же, він щойно починається під личиною націоналістичних поривань; однак, цей тренд виявляється скрізь, де живуть мусульмани. Фактично, немає відмінностей між тим, що сталося в Туреччині й тим, що відбувається в іншій частині мусульманського світу. Різниця є помітною лише у ступені. Адже навіть у тих двох-трьох країнах, де Шаріат ще формально вважається законом, будь-яке адміністративне та економічне просування (дійсне чи уявне) майже незворотно здійснюється за рахунок зневажання відповідних законів Шаріату.

І немає сенсу в тому, щоби розбирати у зв’язку з цим питання про те, чи дійсно традиційна мусульманська цивілізація, цивілізація нашого вчорашнього дня, відповідала постулатам Ісламу чи ні. Ми знаємо, що ні. Тепер більшість із нас усвідомила, що протягом останніх кількох століть наше життя було лише дуже поверхово пов’язаним з Ісламом, а мусульманське суспільство не тільки сьогодні, але і вчора, було аж ніяк не дзеркалом, котре відображає постулати Ісламу, а було, навпаки, багато в чому живим протиставленням цим постулатам. Але (і це найголовніше «але») яким би не було відхилення від шляху, вказаного Кораном та прикладом Пророка, мир йому, тієї нашої занепадаючої та неповноцінної цивілізації, принаймні формально, вона визнавала верховенство Ісламу у якості керівного елементу свого існування: і це визнання забезпечувало, і усе ще забезпечує, платформу для зусиль щодо виправлення відхилень та повернення до справжньої схеми Ісламу. З іншого боку, тенденція до підкорення наших суспільних та політичних концепцій, наших манер та звичаїв, наших цілей та ідеалів – коротше кажучи, усього нашого світогляду – світогляду Заходу виключає, що є цілком логічним, ідею про керівну роль Ісламу як формотворчого елементу у нашому житті та культурі; таким чином, мусульманській уммі стає все важче виправити помилки свого минулого у дусі Ісламу й почати працювати заради справжнього відродження Ісламської цивілізації.

Чия вина?

Йдеться, однак, не про те, щоби повністю покласти вину за це на плечі простих мусульман. Якщо звичайний мусульманин відходить від Шаріату, то це не лише його вина – зважаючи на те, що у більшості випадків він просто позбавлений вибору: йому справді не дозволяється знати, що таке Шаріат та яка його мета.

Кожен з вас багато разів чув – і чує щодня – висловлювання про те, наскільки «простим» є Іслам; і наші звичайні мусульмани, й інтелігенти також це чули. Але – коли хтось із них завдасть собі клопоту заглибитися у це питання, то виявить, що тисячоліття теології та юриспруденції перетворило цю простоту на ілюзію. Він побачить велику кількість сект та шкіл думки, котрі часто гостро протистоять одна одній, і кожна з яких претендує на те, що лишень вона і є законним виразником Ісламу. Наш звичайний друг інтелігент, котрий не є факіхом, звичайно виявляється спантеличеним усією цією заплутаною вченістю та зумовленою нею різноманітністю релігійних концепцій, що превалюють серед професійних факіхів. Дуже швидко він починає розуміти, що погляди щодо мети Ісламу, щодо того, яким має бути мусульманин та як він повинен поводитися є аж ніяк не однаковими, скажімо, у сунніта ханафітського мазхабу, фундаменталіста салафіта, шиїта двунадесятника чи суфія – не кажучи вже про менш значні школи думки. Не маючи змоги зробити комплексний аналіз теологічних та юридичних систем, властивих усім цим школам думки, звичайний інтелігент-мусульманин дуже часто впадає у відчай щодо своєї здатності вирішити для себе самого, що є «Ісламським», а що «неісламським»; з іншого боку, він, як інтелігентна сформована особистість, відмовляється керуватися простими заявами (висловленими як «за», так і «проти») професійних улемів, котрі претендують на те, що вони «володіють знанням» - і ця претензія є повною протилежністю тому, що він часто стикається з їхньою посередністю та необізнаністю про навколишній світ. Чого він хоче (вірячи у те, що має на це право), то це особистого осмислення програми Ісламу; й оскільки він не здатний цього зробити, то припиняє, у всіх практичних цілях, розглядати Закон Ісламу у якості дороговказу у життєвих справах. Інколи, така людина повністю відвертається від Ісламу й стає так званим «агностиком»; у вигляді альтернативи, якщо вона має традиційний склад розуму, то стає прихильником якоїсь традиційної форми Ісламу – без того, однак, щоби дозволити їй впливати на практичний плин свого життя.

Зміст нашого висновку наступний. Замість отримання істинної, простої – а тому й легко зрозумілої – картини Ісламу, мусульманам пропонують витончені та заплутані схоластичні інтерпретації – секондхендівський Іслам, такий, яким він став приблизно тисячу років тому назад, коли закріпилася його різноманітність. Ці інтерпретації рушили, грубо кажучи, у двох головних напрямках. Один з них – це фікх, таким терміном називається мусульманська юриспруденція (і яким нерідко самі факіхи, спантеличуючи інших, називають Закон Ісламу). Другий – це калам, котрий є окремим відгалуженням теології, що виражається за допомогою аристотелівських та неоплатонічних термінів. Між іншим, ці дві дисципліни породили не одну, а велику кількість систем – більшість із яких поборюють одна одну – того, що популярно, і цілком неправильно, позначається терміном «Ісламський Закон». Але ці системи не лише численні: кожна з них, у свою чергу, поділяється на безліч шкіл у відповідності до складного, від якого волосся стає сторч на голові, обгрунтування, прийнятого їхніми представниками. Якщо ви зазирнете у компендіум з фікху – наприклад, у досить відомий «Початок тлумача» Ібн Рушда (у якому автор виважено цитує погляди різних правових шкіл не висловлюючи власних уподобань) – ви побачите, що практично немає жодного правового питання, великого чи маленького, з якого зійшлися б погляди різних шкіл та систем. Що стосується каламу, то у ньому суперечності ще більші, і, як правило, виявляються більш нетерпимо, ніж у фікху.

Таким чином, принципи й практичне застосування Шаріату – котрий, як ми знаємо, охоплює усі аспекти людського існування і становить саму сутність Ісламу – були зроблені геть недоступними для розуміння будь-кого, за винятком високоспеціалізованих вчених, та навіть для них вони стали суто академічною пропозицією, а не актуальним життєвим шляхом. Були часи, коли Іслам справді був простою справою, схемою, за якою міг свідомо жити кожен мусульманин; але ці часи давно минулися.

За дуже невеликими славними винятками, улеми минулих століть поставили справу так, що ніхто не здатний зрозуміти Іслам без того, щоби просто приймати усе, що ранні покоління мусульманських вчених думали про Іслам. Як наслідок, улеми робили й роблять усе можливе для того, щоб переконати «просту людину» у тому, що її моральний обов’язок полягає у тому, щоби бути папугою; що Закону Ісламу (чи тому, що зараз під ним розуміють) слід коритися, але не обов’язково його розуміти; що осмислення його принципів може бути досягнуте тільки після тривалого спеціального навчання: іншими словами, що Шаріат, хоч і стосується життя кожного, тим не менш, не є справою кожного. Колись (і це загальновизнано) Коран і Пророк, мир йому, зверталися до кожного – але завдяки якійсь дивовижній постанові (яку, однак, неможливо виявити ні в Корані, ні у Сунні) цей принцип, здається, зазнав зміни, і знання Шаріату, котре колись було живою реальністю у повсякденних думках та вчинках кожного мусульманина, стало прерогативою особливого спеціалізованого прошарку вчених. Свідомо чи ні, надто заплутані обгрунтування, прийняті мусульманськими факіхами під час тлумачень Закону, зробили його недоступним для живої думки людей. «Проста людина» тепер чекає готових вирішень від факіхів, саме вирішень та висновків, без будь-яких аргументів.

Наслідок може бути лише один: відчуженість «простої людини», навіть інтелігента, від духу вчення, котрого, як вона стверджує, вона дотримується.

Очевидно, що окрім формулювання певних позитивних приписів стосовно нашої поведінки та дій, Шаріат виконує, також, важливу психологічну функцію: він повинен виробляти у людини те, що краще всього позначається словосполученням «моральна звичка» - інстинктивну здатність вирішувати на кожному етапі життя чи є прагнення (а під цим терміном я розумію усі бажання та прагнення, симпатії та антипатії) відповідним загальній моральній схемі Ісламу, чи ні; й інстинктивне прагнення дотримуватись правильних спонукань і притлумлювати неправильні. Але оскільки історична еволюція фікху й каламу зумовила відчуження Закону від суспільної свідомості, уявлення про те, що є, а що не є Ісламським, розминулися з «моральною звичкою» у справжньому розумінні цього слова, й були перетворені на суто механічну звичку. Ця жорсткість релігійної думки (чи краще сказати повна відсутність будь-якої думки) стал причиною повної стерильності у нашому суспільному житті: певна річ – адже початково Ісламське суспільство базувалося саме на релігійній думці, а не на чомусь іншому. Доти, доки ця думка була живою, програма Ісламу була практичною пропозицією; але коли релігійна думка стала прерогативою «вчених-спеціалістів», практичність Шаріату стала ілюзією: адже, замість того, щоби бути способом життя, тепер він став лише книжковим заняттям – сумішшю уявлень про Іслам, так дуже перевантаженою мотлохом занепадницьких умовностей, що й сам Пророк, мир йому, аби був живий у наш час, навряд зміг би пізнати своє власне вчення.

Колишні простота та вмотивованість Шаріату були майже повністю поховані у лісі суб’єктивних дедукцій, нагромаджених кількома поколіннями вчених приблизно тисячу років тому назад. Таким чином, багато які з так званих «Ісламських» понять у дійсності є німим спадком неоплатонічної філософії, котра була такою популярною у часи Середньовіччя; і багато які з цих понять є безпідставними – оскільки вони були засновані на помилкових уявленях та неадекватному розумінні як навколишнього світу, так і початкового вчення Ісламу. (Це, зокрема, є справедливим і по відношенню до численних думок щодо соціальних та моральних питань). Тим не менш, подібні помилкові уявлення були схвалені релігійними лідерами, і, таким чином, здобули ореол релігійної святощенності: іншими словами, суспільна свідомість звикла некритично ідентифікувати ці хибні мисленнєві процеси у якості справжньої Ісламської думки: й ця звичка призвела до трагічних наслідків. Адже, коли настали часи, у які люди виявилися більш схильними до критики (а такою, безумовно, є наша доба), почала виявлятися абсурдність стількох багатьох старих думок, і суспільна опінія почала висловлювати сумнів щодо цінності Ісламу як такого. Це, однак, хоча і сумно, проте, природно. Середньостатистичний мусульманин ніколи не вчився розмірковувати самостійно, він дуже легковірний. І наскільки легко він може піддаватися псевдорелігійним забобонам та гаслам, настільки ж він є схильним захоплюватися іншою крайністю й розвінчувати принцип Ісламу, якщо якісь його особисті звичні «переконання» стають розхитаними.

Новий підхід


Очевидно, ми не зможемо жити як мусульмани у справжньому значенні цього слова доти, доки не будемо повністю усвідомлювати те, чого вимагає від нас Іслам. Ми не зможемо повернутися на наш релігійний та культурний шлях (вони поєднані в Ісламі) доти, доки не знатимемо що ж це за шлях. Ми не зможемо повернути ту врівноваженість, котра була нам властивою у колишні часи, доти, доки не оволодіємо новим, позитивним усвідомленням програми Ісламу – усвідомленням, котре знецінене усіма відхиленнями традиційної думки (однак, «освячене» застосуванням протягом століть) і зважає лише на два джерела Ісламу – Коран та Сунну. Просте покладання на традиційні формули не працюватиме, тому що, окрім того, що багато з цих формул відверто суперечать одна одній, більшість з них була зумовлена духом та досвідом часу, котрий так дуже відрізняється від нашого.

Видається необхідним це пояснити.

Як кожному відомо, лише частина законів, поєднаних у тому, що сьогодні розуміється під Шаріатом, виведена безпосередньо з прямих та недвозначних настанов Корану та Сунни. Набагато більша частина цих законів є плодом суб’єктивних висновків наших великих факіхів минулого – висновків, без сумніву, свідомо опертих на два джерела, але, як би там не було, суб’єктивних у тому сенсі, що вони були зумовлені індивідуальним підходом кожного факіха до них, й індивідуальним методом їхнього тлумачення. Зараз, недвозначні приписи, котрі мають назву насс, Корана й Сунни не можуть, за своєю сутністю, підлягати більш, ніж одному тлумаченню, - фактично, вони не потребують тлумачення, оскільки є абсолютно зрозумілими й самодостатніми у своєму значенні. Адже, «Насс Корану й Сунни висловлює приписи (ахкам), котрі є втіленими у ясні вирази (захір) цих джерел» (Словник «Лісан аль-Ара

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.