Доля першого українського перекладу Святого Письма Ісламу склалася трагічно — автору не вдалося його видати, та й сам текст лишився майже забутим. Зберігся лише один примірник машинопису (на 1177 аркушах), який у підсумку потрапив до Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, де разом із іншими документами з фонду Наукового товариства ім. Т. Шевченка зберігається й досі. У 60-х роках цю унікальну працю помітив львівський сходознавець Я. Полотнюк, кілька разів згадавши про неї у своїх статтях та навіть видрукувавши звідти першу суру (тобто розділ). Але предметом серйозних наукових розвідок цей переклад Корану так і не став, тому й досі залишається таким собі «цікавим фактом», який навіть у професійних колах мало кому відомий.
У вже згаданому фонді Наукового товариства ім. Т. Шевченка збереглося кілька документів під назвою «Матеріали з архіву Олександра Лисенецького, працівника бюро перекладів у Кракові та страхового товариства „Фенікс“ у Львові». Саме в цьому переліку є набраний друкарською машинкою текст перекладу Корану, на титулці якого зазначено: «Коран. З арабського переклав Олександр Абранчак Лисенецький. Том І. Львів, 1913». До речі, вся праця набрана латинськими, а не кириличними літерами, як і всі інші твори Лисенецького. Причина банальна — перекладач не мав під рукою друкарської машинки з кириличним шрифтом. Окрім перекладу Корану, знаходимо свідчення про те, що Олександр Лисенецький працював над перекладом інших текстів. Список мов, якими володів перекладач, неабияк вражає: крім декількох європейських (польська, угорська, румунська, німецька), він читав ще й нововірменською та навіть санскритом і, звісно, мав певну обізнаність у семітських мовах — івриті та арабській. Цілком вірогідно, що майбутній перекладач Корану здобув освіту в одному з тогочасних університетів Німеччини, оскільки у Львівському університеті згаданий набір східних мов почав викладатися дещо пізніше. Чимало уваги, судячи зі збережених конспектів, перекладач Корану приділяв самоосвіті, опрацьовуючи переважно німецькомовні розвідки в галузі порівняльного мовознавства.
Утім, найбільш вражаюче виглядає інший факт. Лисенецький ставив на деяких аркушах свого перекладу Корану відповідні дати. Перша з них — 29 жовтня 1913 року — вказана на сторінці з першою сурою, тому, власне, і на титулці вказаний саме 1913 рік. На сторінці, де починається 17 сура (а це майже половина тексту Корану), зазначена дата «10.02.1914». Наприкінці ж тексту знаходимо нове число — 23 квітня 1914 року. Отже, весь переклад було завершено протягом… лише семи місяців! Будь-який перекладач розуміє, що за настільки короткий час можна виконати такий обсяг роботи лише одним способом — залишити всю іншу працю та наполегливо займатися тільки цією. Що спонукало Олександра Лисенецького до такого майже героїчного вчинку — сказати важко. Можливо, мусульманське походження? Адже друга частина його прізвища («Абранчак») викликає саме «східні» асоціації.
Стиль та лексика самого перекладу виглядає дуже привабливо. Лисенецький мав неабиякий літературний хист. Ось як звучить у його перекладі один зі значимих для розуміння Ісламу айатів (віршів): «Нині покінчив Я вам вашу віру, і виповнив на вас Мою ласку, і Моєю волею є, щоб іслам був вашою вірою» (Коран, 5:3). А ось як виглядає одна з коротких сур: «В імені Аллаха Милостивого, Милосердного! На фігу і на дерево оливне, і на гору Синай, і на сей безпечний край! Воістину, створили Ми чоловіка в найкращій стати, опісля зробили Ми його найнижчим з низьких. З витикою тих, які вірують та творять слушне; для них буде нескорочена заплата. І якже ж ти можеш після сего заперечувати суд? Чи Аллах не є найсправедливішим судією?» (Коран, 95). Або ось, наприклад, початок другої сури: «Ся книга, у тім нема сумніву, є провідником богобоязних, які вірують в затаєне, творять молитви та з наших подають дарів; та які вірують в се, що на тебе зістало зіслане і зіслане зістало перед тобою, і вірують міцно в істнованє того світа» (Коран, 2:3). Справді вишуканий стиль ще й у цьому фрагменті: «На перо і (на те), що вони пишуть. Не є ти біснуватий, на ласку твойого Пана! І, бач, воістину буде для тебе нагорода без потрученя. І бач, справді шляхотним є твій характер!» (Коран, 68:1–4).
Залишається відкритим головне питання. А чи справді переклад було виконано з арабської мови, тобто з оригіналу (адже про це йдеться на обкладинці). На жаль, ні. Ґрунтовне дослідження тексту показує, що більше 90% перекладу Лисенецького співпадає з перекладом Корану німецькою мовою, здійсненим орієнталістом Максом Хеннінгом та виданим в 1901 році в Лейпцигу. Власне, саме з цього тексту Лисенецький слово в слово переклав ще й усі коментарі до кожної сури. У деяких місцях українського тексту трапляються й вставки (у дужках) німецькою, що, очевидно, мало на меті полегшити розуміння вживаного українського відповідника. Але не можна не зауважити коректив, які український перекладач інколи вносить у свій текст, наприклад, виправляє не зовсім точний німецький переклад 1 айату 68 сури («тим, що воно пише») на більш близький до оригіналу («(на те), що вони пишуть»). Певно, щоб зрозуміти деякі складні частини тексту, Лисенецький заглядав як у інші сходознавчі праці, так і в оригінал Корану.
Отже, поліглот Олександр Лисенецький здійснив справді велику літературну працю. Так, його переклад можна піддавати критиці, передусім тому, що він був здійснений не з оригіналу. Утім, слід пам’ятати, що в той період це ще вважалося нормою — два польських переклади (філоматів та Яна Мурзи Бучацького) ХІХ століття були виконані не з арабської, а з французької мови. Та й у росіян, незважаючи на існування перекладу Г. Саблукова (1878), здійсненого з арабського оригіналу, ще на початку ХХ-го століття були популярними переклади К. Ніколаєва та інших авторів, підготовані на основі англійських та французьких текстів. Перший болгарський переклад Корану, який з’явився у 20-х роках минулого століття, також наслідував англомовну працю (переклад Дж. Сейля, 1734). На відміну від авторів згаданих робіт, О. Лисенецький використовував найкращий на той час німецький переклад Макса Хеннінга, який був популярний аж до середини ХХ ст. та навіть перевиданий (із деякими правками) у 1960 році.
Шкода, що праця українського науковця так і залишилася рукописом. Можливо, завадила Перша світова війна або якісь інші обставини. Інакше українська культура збагатилася б іще одним унікальним скарбом. Але ніхто не заважає підготувати це видання до друку сьогодні. Не варто залишати своїх героїв на бібліотечних полицях. Вони повинні надихати сучасників, а не вкриватися пилом.
Джерело: RISU
