За останні 30 років зростання ролі політичного ісламу привернуло увагу з боку як засобів масової інформації, так і академічної науки. Незважаючи на те, що йому дають різні назви, такі як „ісламський фундаменталізм”, „войовничий іслам”, „політичний іслам”, однак усе це зумовлюється тим, що певна тенденція в ісламському русі набуває все більшого впливу в питаннях політики та безпеки в глобальних масштабах. Вирішальним моментом у цьому було скинення в 1979 р. прозахідної шахської монархії в Ірані і створення там першої у сучасному світі теократичної Ісламської Республіки.
Вибори у квітні 1987 р. були справді вражаючим видовищем популярності організації „Брати-мусульмани”. Уряд мав явні переваги серед народу, гроші, владу, і лідуюча партія виграла 339 місць із перевагою в 70 процентів голосів. Але „Ісламський альянс” (Соціалістичної трудової партії і „Братів-мусульман”) виграв 60 місць, набравши 17 відсотків голосів [15].
Х. Мубарак зміг домогтися відносної перемоги в ісламській політиці, що мала зберегти мир на батьківщині. Поки була очевидною тенденція до збереження мусульманської практики серед простих людей, більшість їх була за неполітичне повернення до традицій. Кількість радикалів залишалася маленькою, а їх жорстокість стримувала влада, їх ідеології були далеко не ідеальними, щоб здобути масову симпатію у розумінні єгипетського ісламу.
Історія Єгипту навчила лідерів „Братів-мусульман” тому, що їх організація зможе вижити та процвітати тільки тоді, коли прийме реформістську ідеологію. Суперечки з урядом були програшним варіантом. Люди, які провели багато років у жахливих в’язницях, не мали жодного бажання туди повертатися. Молоді революціонери та радикали вбачали у цьому зраду. Але палкі ідеологи, що проповідували нові інтерпретації ісламу, зібрали мало прибічників, а ті, хто вдавалися до насилля, були швидко ув’язнені або страчені. Зростання кількості прибічників ісламу серед народу на той час примирило маси, а не викликало радикального ставлення до ідеї зміни політичної влади.
Хоча радикальні групи здавалися нездатними скинути режим, вони все ж таки завдали йому значних проблем. Вони спробували вбити Г. Насера і таки вбили А. Садата. Водночас величезні проблеми Єгипту, зокрема неминучий пошук альтернатив великою кількістю молодих людей,
Х. Мубарак та іноземні друзі Єгипту не могли прийняти за належне.
Розгляд ідеології та поділу між ісламськими силами всередині єгипетського суспільства дозволяє нам краще зрозуміти їх стратегію й завдання, а також набути здатність передбачити їх поведінку. Ситуація з фундаменталістами багато говорить нам не тільки про сучасне єгипетське суспільство та його перспективи: вона окреслює закономірності виникнення фундаменталізму і радикалікалізму.
Отже, вихід ісламських фундаменталістів на авансцену політичного життя, що увінчався набуттям ключових позиці у владних структурах ряду країн Близького і Середнього Сходу або встановленням їх домінуючого ідеологічного впливу на суспільство, рівно як утворенням могутньої опозиції уряду в інших країнах, був зумовлений передусім соціально-економічними причинами. Напружена економічна ситуація дозволила радикальним ісламським угрупованням залучити симпатії представників найбідніших верств населення. Фундаменталістські рухи, основу яких спочатку складали борці за чистоту ісламу, що вимагали повернення до часів праведних халіфів, соціальної рівності й справедливості, взяли на себе функцію виразників інтересів частини суспільних прошарків та національних груп, що виникли як результат колоніально-капіталістичної модернізації традиційного суспільства.
Джерела та література
1. Арухов 3. Ислам и политический экстремизм на Северном Кавказе // Мусульмане. – 2000.– №1(4). – С. 45–58.
2. Борисова А.Б. Роль ислама во внутренней и внешней политике Египта (XX век). – М: Междунар. Отношения, 1991. – 259 с.
3. Гуляев Ф. Нет пророка в своем Отечестве // Профиль.– 1999.– №35. – С. З–12.
4. Добаев И.П. Политические институты исламского мира: идеология и практика // www.ippk.rsu /
5.Игнатенко А.А. Халифы без халифата. – М.: Политиздат, 1988. – 226 с.
6. Игнатенко А.А. Эндогенньш радикализм в исламе: Доклад на семинаре в Московском центре Карнеги. – М., 2000. – 22 с.
7. Мельник В.А. Политология. – Минск, 1996. – 228 с.
8. Милославская Т.П. Начальный этап деятельности ассоциации «Братьев мусульман» // Религии мира. История. Ежегодник. – М., 1982. – С.90–134.
9. Мирский Г.И Авторитаризм и демократия: две модели? // Полис. – 1996. – №6. – С. 29–38.
10. Пиотровский М.Б. Исторические судьбы мусульманского представления о власти // Социально-политические представлення в исламе. – М.,1987. – С. 25-40.
11. Поляков К.И. Арабский Восток и Россия: проблема исламского фундаментализма. – М.: Эдиториал УРСС, 2001. – 160 с.
12. Поляков К.И. Религиозная оппозиция в Саудовской Аравии // Арабский сборник. – М.,2000. – С. 18–36.
13. Примаков Е.М. История одного сговора. – М.: Политиздат, 1985. – 216 с.
14. Ригер А.Б. Ислам объединяет материальный и духовный мир // Мусульмане. – 2000. – №1(4). – С. 14–26.
15. Рыбаков В.В. Ислам и гражданское общество // Мировая экономика и международные отношения. – 1996. – №8. – С.34–49.
16. Ас-Саид Р. „Эволюция“ исламского фундаментализма // Колодец. – 1998. – №1. – С. 78–86.
17. Терроризм в России как авантюра и политическая практика: Материалы семинара в Моск. Центре Карнеги: 30.09.1999. – М., 1999. – 163 с.
18. Умнов А.Ю. Афганский пасьянс // www.transcaspian.ru.
19. Хаммади Х.Ю. О выработке совместного подхода России и Ирака к международным отношениям: Материалы. Пер. с араб. /Дом мудрости. – Багдад, 2000. – 22 с.
20. Хамидов Д. Исламский терроризм в России: миф и реальность // Мусульмане. – 2000. – №1(4). – С. 31–42.
21. Чернов Т.В. Динамика политической роли ислама в России и СНГ: закономерности, тенденции, противоречия // Россия–СНГ–Азия: проблемы и перспективы сотрудничества. – М., 1993. – С. 60–75.
22. Ясин А. Движение „ХАМАС” // Время. – 1998. – 28 августа.
23. Davis E. Ideology, Social Class and Islamic Radikalism in Modern Egypt // From Nationalism to Revolutionary Islam. – London, 1984. – P. 81–112.
24. Gordon D.N. A concise Encyclopedia of Islam. – Oxsford, 2002. –244 p.
25. Hayness J. Religion, Fundamentalism and Ethnicity: A Global Perspective. – Geneva, 1995. – 96 p.
26. Hopwood D. Egypt: Politics and Society: 1945–1991. – London, 1993. – 169 p.
27. El-Guindy F. The Killing of Sadat and After: A Current Assesment of Egypt’s Islamic Movement // Middle East Insigth. –1983. – Vol. 2. – N 5. – P. 70–81.
28. Ibrahim S.E. Anatomy of Egypt’s Militant Groups: Metodologikal Notes and Preliminary Findings // International Journal of Middle East Studies. – 1980. – Vol. 12. – N 4. – P. 48–57.
29. Islam and Contemporary Society. – London, 1992. – 284 p.
30. Islam, Nationalism and Radicalism in Egypt and Sudan. – New York, 1983. – 271 p.
31. US Depatment of States. Patterns of Global Terrorism: 1999. – Washington, 2000. – 27 p.
32. Qutb S. The Characteristics of the Islamic Concept. – New Delhi, 1984. – 201 p.
33. Аль-муджатамаа // 1999. – № 1344 (араб. мовою).
34. Кутб С. Мукаввамат ат-тасаввур аль-ісламій. – Каїр-Бейрут, 1986. – 260 с. (араб. мовою).
Автор:
Куліш Ігор, Міністерство закордонних справ України
