У Львівському національному університеті ім. Івана Франка днями в контексті спецкурсу «Колоніальна політика та культурні впливи Франції у ХІХ — на початку ХХІ століття» відбулась відкрита лекція кандидата історичних наук, асистента кафедри ЛНУ ім І. Франка Богдани Сипко «У гонитві за міражем: Французький Алжир у 1830–1945 роках».
Лекцію відвідали не лише студенти, і багато хто висловив слова подяки й захвату від неї:
— Якби я була студенткою, я б точно не пропускала пари Богдани Сипко, — поділилася враженнями одна з користувачок соцмережі Facebook Ірина Шутка. — Дякую за лекцію про «французький Алжир». Тепер знатиму про Собор Африканської Богоматері, французький театр в Алжирі, франко-арабські школи й університет Бюго — словом, як гасла про свободу, рівність і братерство можуть перетворитися на лозунги про цивілізаційну місію, екзотичність аборигенів і конструювання міфів. А також про міграцію алжирців до метрополії у ХХ столітті й боротьбу за інтереси Франції (у Другій світовій воювало близько 300 тис. алжирців, арабів). А ще — хто такі «чорноногі» та чому варто почитати «Першу людину» Альбера Камю і подивитись фільми Рашида Бушареба.
Як розповіла нашому кореспонденту сама Богдана Сипко, вона намагалася донести до студентів вишу та інших зацікавлених, чому Алжир був особливим володінням для Франції.
Науковець також підкреслила, що знання історичних реалій дає можливість зрозуміти, чому серед французів на початку ХХІ століття, коли почали писати про зловживання колоніального періоду, стало поширеним почуття провини, і що то за «алжирський синдром» (переконання алжирців, що французи їм винні, відтак, колишні колонізовані можуть робити все, що їм заманеться).
— Французи розглядали Алжир не як колонію, а як «продовження» національної території на протилежному березі Середземного моря. Відтак, влада сприяла імміграції туди європейського і, насамперед, французького населення, яке мало заселити захоплені території. «Поселенці» були дуже різноманітними (незаможні французи, які шукали кращої долі, опоненти правлячого режиму (до 1858 року), політичні емігранти з інших країн, які шукали притулку у Франції). 1871 року, після поразки Франції у Франко-прусській війні та втрати нею Ельзасу та Лотарингії, близько 20 тис. біженців із цих терен переселилися в Алжир, що згодом сприяло виникненню дискурсу про «інші Ельзас і Лотарингію на іншому березі» (Із виступу Президента Республіки Рене Коті у Вердені 17 червня 1956 року: «Хай не думають, що ми покинемо на протилежному березі Середземномор’я інші Ельзас і Лотарингію») й історичного міфу про мільйон цих вимушених переселенців (за кількістю всіх «чорноногих» — нащадків європейських колоністів, станом на 1962 рік). Складну ідентичність «чорноногих» було проілюстровано на прикладі Альбера Камю, — розкрила пані Богдана зміст лекції.
Намагаючись «створити Французький Алжир», місцева адміністрація застосовувала асиміляційні підходи в освіті, розбудовувала систему середньої та вищої освіти для європейців, створювала театри (зокрема, Імперський театр в Алжирі 1853 року), споруджувала храми (Базиліка Матері Божої в Алжирі, 1858–1872 роки), прокладала сучасні комунікації (трамваї в Алжирі й Орані) тощо. Архітектура приморських міст Алжиру періоду французької залежності була абсолютно європейською. Відтак, французи не вірили навіть у гіпотетичну можливість його втрати. Так, Жак Сустель, генеральний губернатор Алжиру у 1955–1956 роках, писав: «Шанси на те, що Франція покине Алжир, не вищі, аніж те, що вона відмовиться від Провансу чи Бретані».
У той же час дві світові війни, в яких алжирці взяли активну участь на боці Франції, дали їм розуміння, що метрополія не всесильна, тому після 1945 року посилився автономістський, згодом незалежницький рух, який призвів до визнання незалежності Алжиру в 1962 році.
