Депортація кримських татар мала приховати помилки Сталіна

Депортація кримських татар мала приховати помилки Сталіна
ФОТО ілюстративне
15.07.2016
Оцініть статтю: 
(322 оцінки)
editor
Зображення користувача editor.

Точкою зору на події більш як сімдесятирічної давнини, коли цілий народ було оголошено зрадником і депортовано з рідних місць, поділилися член Асоціації українських письменників Сергій Грабовський та доцент кафедри культурології НаУКМА Ігор Лосєв, автори матеріалу, підготованого спеціально для видання «Крим.Реалії».

На думку науковців, однією з головних причин депортації кримських татар й інших корінних народів Криму, крім геополітичних, стало прагнення Сталіна (активно підтримане його найближчим оточенням) замаскувати катастрофічні поразки Червоної армії та флоту в боях за півострів, списавши якнайбільшу кількість цих катастроф на «зрадників» і «колабораціоністів».

І це, слід сказати, Сталіну вдалося —  той шлейф тягнеться до сьогодні…

Але звернімося до фактів.

За всіма приписами військового мистецтва, Кримський півострів німецькі війська 1941 року взяти не могли. На морі сім румунських міноносців та есмінців не протистояли б совєтському Чорноморському флоту: лінкор, п’ять крейсерів, три лідери і тринадцять есмінців, вісімдесят чотири торпедні катери… У Криму стояла Окрема 51-а армія генерала Кузнецова: повністю укомплектовані чотири кадрові стрілецькі, чотири кавалерійські дивізії і чотири дивізії з місцевих ополченців і призовників. Додамо до цього армійську авіацію, підрозділи НКВС, наземну обслугу військово-морських баз (десятки тисяч бійців) й одержимо потенційно неприступну фортецю.

Але тільки потенційно. Війська оборони Криму були розташовані зовсім не для відбиття штурму півострова з півночі, а для відсічі міфічних морських і повітряних десантів. Кавдивізії були розкидані по всьому півострову, щоб протистояти повітряним десантам. Чотири кримські дивізії — розтягнуті узбережжям для боротьби проти морських десантів. Лише три дивізії були висунуті на північ Криму; а на Перекопі — найбільш вірогідному напрямку удару ворога — з наявних 100 тис. війська опинилося лише 7 тис...

На Крим наступала 11-а армія Вермахту генерал-полковника Еріха фон Манштейна. Той кинув на Перекоп лише дві піхотні дивізії, та вистачило і цих сил. Німці захопили Армянськ і прорвались через Перекопський вал. Підійшли три свіжі совєтські дивізії — упродовж кількох днів їх перемололи. Німці захопили 10 тис. полонених, 135 гармат і 112 танків. І що впадає в око: не було у дивізій Вермахту, які штурмували Перекоп, жодного танку чи штурмової гармати. Тим часом оборонці Криму мали на озброєнні не тільки легкі Т-40 чи БТ-7, а і Т-34. І всі вони були втрачені. А на додачу, авіапідтримки німецький наступ практично не мав. Натомість авіація Чорноморського флоту, замість нищівного удару по ворогу, займалася за наказом Ставки пошуком міфічних «морських сил противника».

Після ганебної здачі Перекопу совєтські війська відійшли на т. зв. Ішуньські позиції. Знов-таки, із совєтського боку в обороні були значно більші сили піхоти й авіації, ніж у противника, але Манштейн прорвав оборону. 18 жовтня почався німецький генеральний наступ. А 19 жовтня до розташованого у Сімферополі штабу оборони Криму із заявками на пальне та боєприпаси приїхав начальник штабу перекинутої з-під Одеси Приморської армії генерал Крилов — і нікого не знаходить, крім чергових офіцерів. Бо ж неділя. Вихідний… А поки штаб оборони відпочиває-випиває, німці уранці 20 жовтня проривають Ішуньські позиції. Приморську армію кидають у контрудар — без підготовки, без авіаційної підтримки — і вона зазнає поразки та відкочується до Севастополя. Тим часом дві стрілецькі дивізії так і простояли без дії до кінця битви за перешийки — 321-а під Євпаторією і 184-а — розтягнена Південним берегом від Балаклави до Судака.

Ще через місяць під совєтським контролем залишився тільки Севастополь. До німецького полону в Криму потрапили до 100 тис. червоноармійців, серед яких було кілька тисяч кримських татар; трофеями Вермахту стали 750 гармат і 630 мінометів. Не маючи жодного танка, німецькі солдати знищили та захопили 166 совєтських танків…

І ті ж бійці Приморської армії, які не змогли виправити ситуацію під Ішунню, під час оборони Севастополя виявили чудеса героїзму. Схоже, тому що Ставка була далеко, а «сталінські маршали» до обложеного міста не показували й носа — надто було небезпечно… Проте героїзму цього, щоб утримати місто, виявилося недостатньо. Севастополь врешті впав, насамперед тому, що його захисники витратили практично всі боєприпаси, а підвозити їх кораблями ЧФ улітку (короткі ночі й панування німецької авіації) було дуже складно. Але цього не сталося б, якби наприкінці 1941 року кораблі ЧФ не вивезли із Севастополя у порти Кавказу боєзапас вагою 15 тис. тонн, у тому числі 750 тонн гвинтівкових патронів (а потім його ж почали возити назад, під бомбами німецьких літаків). Хто ж віддав «геніальний» наказ, який позбавив захисників Севастополя ресурсів боєприпасів? Командувач ЧФ адмірал Октябрський, який до того мав «нереволюційне» прізвище Іванов, а ще перед тим — зовсім уже неоковирне (але абсолютно точне в сенсі інтелекту) Дураков, яке змінити на Іванова йому дозволив імператор Ніколай ІІ…

Ще більший ідіотизм совєтського командування унаочнив себе у спробі визволити Крим у грудні 1941-го — травні 1942-го. Ставка запланувала тоді два потужних десанти — у районі Феодосії та у районі Керчі — у складі 8 стрілецьких дивізій, 2 бригад морської піхоти, 2 гірськострілецьких полків — загалом 82500 «багнетів». До участі у висадці були залучені 250 кораблів, зокрема й бригада крейсерів ЧФ. Але в останній момент морську піхоту перекинули до Севастополя, а в перший ешелон десанту замість неї були включені дві гірськострілецькі дивізії (уявіть собі, як із крейсерів під вогнем ворога, крім бійців, висаджували ще й кілька тисяч коней…). Була люта зима; тисячі десантників на шлюпках і малих катерах, не вступивши у бій, потонули разом зі своїми судами; сотні поранених замерзли на захоплених плацдармах. Але все ж створилася катастрофічна для німецьких військ у Криму ситуація. Надамо слово Еріху фон Манштейну: «Якби противник використав вигоду цього становища і став би швидко переслідувати 46-у піхотну дивізію від Керчі, а також ударив рішуче вслід румунам від Феодосії, то… вирішилася б доля усієї 11-ї армії… Але противник не зумів використати сприятливий момент. Чи то командування противника не зрозуміло своїх переваг у цій ситуації, чи воно не наважилося негайно їх використати». Понад тиждень совєтські війська у Феодосії взагалі не мали перед собою противника. Але сталінські генерали не рвалися в бій…

Наприкінці квітня 1942 року на Керченському півострові, звідки мала розгорнутися чергова операція з остаточного звільнення Криму, були зосереджені 260 тис. бійців і командирів, 3577 гармат і мінометів, 347 танків. У німців і румунів тут було вдвічі менше живої сили та гармат, лише 180 танків. За цих обставин Манштейну допоміг командувач фронту генерал Козлов (знов-таки, повна відповідність своєму прізвищу) та Лев Мехліс — особистий представник Сталіна у Криму. Передусім Мехліс заборонив військам Кримського фронту окопуватися — щоб не підривати бойовий дух. Вся бойова техніка відкрито стояла у голому степу. А даним розвідки про підготовку Манштейном наступу Мехліс і Козлов не вірили: наступати будемо тільки ми! Тож на Керченському півострові 8 травня 1942-го повторилося 22 червня 1941-го. Жоден урок не був засвоєний. Наслідок: на Тамань вдалося відступити тільки 116,5 тис. бійців і командирів. Близько 150 тис. Кримський фронт втратив убитими та полоненими, а ще — всю військову техніку. Севастополь протримався ще півтора місяця. 95 тис. совєтських вояків, серед яких були тисячі кримських татар, потрапили до полону; 2 тис. були евакуйовані морем, серед яких були генерали, чини НКВС, командування флоту, партійні працівники. Інших кинули напризволяще, залишивши командувати приреченими військами генерала Новикова, до речі, за походженням кримського татарина…

Не меншими були провали партизанського руху, очолюваного у 1941–42 роках Мокроусовим (у минулому — одним з організаторів «червоного терору» на півострові в 1917–20 роках). Кримський обком ВКП(б) авантюрно підготувався до партизанської війни, вважаючи, що німецько-румунська окупація триватиме не більше, ніж 2–3 місяці (насправді, більша частина Криму залишалася окупованою два з половиною роки), а тому спрямував на підтримку цього руху дуже обмежені ресурси, що зрештою призвело до голоду й випадків канібалізму серед партизан. Тому партизани часто вдавалися до грабунку, зокрема кримськотатарських сіл, забираючи у жителів продовольство. Відтак у липні 1942 року за пияцтво, бездарне керівництво, побиття й розстріл командирських кадрів Мокроусов був знятий з посади командира партизан Криму й евакуйований літаком у Москву. Та це не зупинило його кар’єру (невдовзі він став начальником розвідки Північно-Кавказького фронту) і не зменшило довіру до нього з боку Сталіна.

Ціною величезних жертв Червона армія у 1943–44 роках змогла відвоювати Крим, але при цьому не вдалося завадити евакуації у квітні-травні 1944-го німецьких і румунських військ із Севастополя (загалом кораблями й літаками було вивезено близько 150 тис.); у полон потрапили 24361 ворожий вояк. Є різниця, чи не так? І це при повному пануванні на морі ЧФ…

Таку серію масштабних катастроф Сталіну і його «геніальним полководцям» потрібно було за будь-яку ціну замаскувати та «списати» на якусь зловорожу силу. На роль цієї сили й були призначені кримські татари та інші корінні народи Криму. Мовляв, це їхня підривна діяльність значною мірою спричинила всі поразки й катастрофи. І це попри те, що серед полонених мобілізовані з-поміж кримських татар становили приблизно одну дванадцяту, що в Червоній армії до самого закінчення війни билося понад 10 тис. бійців і командирів з-поміж кримськотатарського народу, що кілька десятків кримськотатарських сіл було спалено окупантами за зв’язок із партизанами, а практично в кожному партизанському загоні серед бійців і командирів були особи кримськотатарського походження… Але все одно 11 травня 1944 року Сталін підписав постанову Державного комітету оборони Совєтського Союзу № ГОКО-5859, яка оголосила кримськотатарський народ «зрадниками» й прирекла його на депортацію, щоб цим хоч якось прикрити бездарні накази верховного головнокомандування та дії сталінських полководців у Криму.

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Ігор Лосєв, кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.