Наприкінці лютого 1918 року Крим перебував під владою більшовиків. Досягти цього їм удалося, вбивши тисячі людей, що відмовлялися визнавати людожерський режим Леніна. Сам «вождь світового пролетаріату» ідеологічно обґрунтував червоний терор:
«Хто визнає боротьбу класів, той не може не визнавати громадянських воєн, що в усякому класовому суспільстві є природне, за певних обставин неминуче продовження, розвиток і загострення класової боротьби».
Виконуючи заповіти свого вождя, нова влада у Криму прагнула якнайбільшого «загострення класової боротьби», водночас провадячи політику ліквідації будь-яких форм кримськотатарської національної автономії, що суперечили встановленню «диктатури пролетаріату».
Одним з керівників кримських більшовиків був латвієць Жан Міллер (справжнє ім’я Яніс Шепте). Відряджений до Криму влітку 1917 року, в листопаді він очолив сімферопольський ревком. Саме з руки Міллера спалахи червоного терору, що почалися в Севастополі, переросли в масштабну акцію, що охопила цілий півострів.
У березні 1918 року в Криму відбувся Всетаврійський з’їзд Рад — звісно, під цілковитим контролем партії більшовиків. Він обрав Жана Міллера керівником Центрального виконавчого комітету (ЦВК). На цій посаді той усіляко сприяв продовженню політики терору проти мирного населення, навіть усупереч думці інших членів Таврійського ЦВК.
Один із членів ЦВК Юрій Гавен згодом згадував:
«Великого удару престижеві Таврійського ЦВК завдала політика, нав’язана його головою Жаном Міллером, що дозволив загонам самостійно (на розсуд штабів) і поза судовими органами провадити обшуки, масові вилучення цінностей, що призводило до розкладання цих слабко дисциплінованих загонів та озлоблення населення».
Ударними загонами нової влади у Криму були органи Всеросійської надзвичайної комісії (ВНК) — політичної поліції режиму. Ця організація поставила процес репресій проти всіх невдоволених на конвеєр. Незаконні арешти та розстріли стали буденністю в державі «робітників і селян».
Для легітимізації своєї влади у Криму 21 березня 1918 року проголошено Соціалістичну радянську республіку Тавриди — маріонеткову державу, що фактично виконувала накази з Москви. Керівником «уряду» радянської Тавриди призначено Слуцького, що, як і Жан Міллер, до 1917 року не мав жодного кровного зв’язку з Кримом.
Тим часом німецькі й австро-угорські війська спільно з частинами армії УНР провадили операції з очищення України від більшовицьких формувань. На початку квітня вони вже стояли в безпосередній близькості до Криму. Занепокоєний голова Таврійського раднаркому Слуцький надіслав до Москви телеграму з проханням роз’яснити політичну ситуацію.
У телеграмі-відповіді Сталін намагався заспокоїти свого соратника, повідомивши, що «згідно з наявним у нас документом німецького уряду, ні німці, ні Київ на Крим не претендують, беруть лише материкову частину Таврійської губернії», — але це була неправда. Німеччина планувала окупувати весь Крим, створивши там цілком підконтрольний автономний уряд. Свої плани щодо півострова мав і Київ.
Тим часом червоний терор у Криму не припинявся ні на день. Арешти, тортури і розстріли дедалі більше були спрямовані проти кримськотатарських активістів, що сподівалися за допомогою Османської імперії відродити свою державність. Після захоплення Криму більшовиками один з лідерів кримськотатарського народу Д. Сейдамет зміг покинути півострів і виїхати до Стамбула, де дістав певну підтримку турецького уряду. Але втручатися в події у Криму він не хотів через тяжке становище на фронтах, давши Німеччині розв’язувати кримські проблеми.
Поки в Берліні думали, що робити з Кримом, уряд київської Центральної Ради 10 квітня 1918 року надіслав до штабу Запорізького корпусу таємний наказ про початок операції із зайняття Кримського півострова. З цією метою створено Кримську групу військ армії УНР на чолі з полковником П. Болбочаном. Операцію проводили потай від німецького військового командування, щоб поставити його перед фактом визволення Криму від більшовиків.
22 квітня 1918 року війська УНР прорвали слабку оборону червоних на півночі Криму й рушили вглиб півострова. Уже 24 квітня загони Болбочана зайшли до Сімферополя. Така самодіяльність київського уряду занепокоїла Німеччину, що зажадала виведення українських військ із території півострова.
Початок походу Болбочана збігся з повстанням кримських татар на південному березі Криму. Під владою більшовиків кримці були пригнобленою меншістю. Загальне обурення народу викликало злочинне вбивство торговців, братів Османа й Мустафи Велієвих, що їх вивезли до Лівадії, жорстоко катували та вбили, кинувши на дорозі. Неприйняття радянської влади поміж кримських татар було загальне. Офіцер-ескадронець М. Хайретдінов писав:
«Більшовики <...> добре знали, що їхні декрети не мали для татар особливого значення й не втілювалися в життя. До всього попри наполегливі вимоги військових комісарів жоден татарин не записався до Червоної армії, а під час мобілізації фахівців жоден татарин не пішов служити».
Перед наступом українських і німецьких військ більшовицькі загони виявилися безпорадними. За кілька днів до вступу військ УНР, виступаючи в Севастополі, Слуцький відверто сказав: «Кинутися у війну ми не можемо, бо Червона армія у Криму перетворилася на банду мародерів».
Загони кримських татар (ескадронці), що в січні-лютому відступили в гори перед чисельно більшими частинами моряків Чорноморського флоту та червоної гвардії, у квітні різко активізувалися. У момент входження військ Болбочана до Криму на південному березі почалося повстання кримських татар, що захопили Алушту. У відповідь із Севастополя прислали сумнозвісний есмінець «Гаджибей», що обстріляв місто з корабельних гармат. У деяких місцях кримські татари виступали разом з українськими підрозділами. Тривала активна агітація за створення національних військових формувань.
Повстання почалося й в інших містах Криму: Феодосії, Карасубазарі, Судаку. Але не скрізь кримським татарам удалося втримати владу. 21 квітня керівництво Радянської республіки Тавриди на чолі зі Слуцьким намагалося втекти, та його схопили ескадронці. 24 квітня більшовицьких керівників розстріляли неподалік Алушти.
У низці випадків боротьба у Криму переростала з політичної в міжетнічні зіткнення між кримськими татарами, з одного боку, та росіянами і греками — з другого.
Остаточно влада більшовиків у Криму впала 30 квітня: усі міста зайняли німецькі війська. Після цього сутички припинилися. У травні 1918 року за підтримки німецької влади в Сімферополі створено Кримський крайовий уряд генерала Сулеймана Сулькевича; міністром закордонних справ у ньому став Д. Сейдамет, що незадовго перед тим повернувся на батьківщину.
Після вигнання більшовиків у Криму почалося розслідування злочинів комуністичного режиму за період від листопада 1917 до квітня 1918 року. Слідству вдалося задокументувати масовий характер терору на території Кримського півострова та відповідальність лідерів комуністичної партії за ці злочини. Завершити розслідування завадило чергове захоплення Криму частинами Червоної армії в листопаді 1920 року.
